«Народе мій, до тебе я ще верну...»

Так сказав Василь Стус у 70-ті роки минулого сторіччя. І він до нас повернувся...

Добре, що вчасно зупинено маніпуляції з фільмом, присвяченим Поету. Зрозуміло, що зі сценарію намагалися витягти фрагменти, пов‘язані з Медведчуком. Миттєва реакція суспільства стала запобіжником такому шахрайству. Проте, по великому рахунку, Василь Стус повернувся до нас непростим іспитом. Іспитом на острах.

Чи спроможні ми вголос заявити, що в політичне сьогодення України намагаються заповзти зміюки з темних часів? Як ми ставимося до того минулого, від якого тхне гниттям?

Історія України свідчить, що нам потрібно вчитися і докладати значних зусиль, аби знаходити спільну мову. Якщо говорити про політику, то інколи треба сідати за стіл перемовин навіть з тими, кого не поважаєш. Але водночас ми маємо знати, де і до чого має бути нульова толерантність!

Василь Стус повернувся як іспит для публічних осіб на спроможність вголос визначити власну позицію по відношенню до тих, кому нема місця в українській політиці!

P.S. Два тижні тому на Поштовій проходив арт-фестиваль. Митці творили прямо на будівельному паркані. Портрет Стуса з‘явився там як пророцтво і нагадування: боротьба за Україну триває. Постійно. Щодня.