Абрамович приїжджав до Києва за завданням Путіна - переконати Зеленського поступитися Донбасом. Не переконав
Скандал навколо візиту Романа Абрамовича до Києва отримав куди менше уваги, ніж заслуговує - і куди більше спекуляцій, ніж фактів. Більшість медіа обмежилися тезою "Абрамович зустрівся з Зеленським, говорили про щось таємне", після чого пішли розмови про Донбас, якісь шматки території і нібито умови перемир'я. Але головне при цьому залишилося поза кадром: чому ці події збіглися саме в той час.
Хронологія тут принципова. 13-15 травня Трамп відвідав Пекін. Невдовзі після нього до Китаю з візитом прилетів Путін. А зустріч Путіна з Абрамовичем у Москві відбулася 21 травня - того самого дня, коли, за більшістю версій ЗМІ, Абрамович зустрівся і з Зеленським. Хоча точніша дата київського візиту - скоріше 19 або 20 травня.
Мета Абрамовича в Києві була одна. Путін хоче отримати те, що не може здобути військовим шляхом - конкретний шматок укріплень на Донбасі, який Росія не спроможна взяти в бою. Це єдина умова, через яку Кремль відмовляється зупиняти війну. Абрамович приїхав, щоб умовити Зеленського піти на ці умови. Зеленський не пішов. Жодних перемовин, які призвели б до якогось результату, не відбулося - про що красномовно свідчить і те, що ця новина спливла з великим запізненням і нічим конкретним не завершилася.
Тепер контекст Пекіна. Путін летів до Сі з конкретним запитом: гроші на "Силу Сибіру-2" і нарощування газового експорту. Тобто - гроші на продовження війни. Не отримав ні того, ні іншого. Китай не дав фінансування на новий трубопровід, обсяги продажу газу не зросли. Путін повернувся ні з чим.
Зате США і Китай, по суті, домовилися про поділ сфер впливу - тихо і без зайвого шуму. Вашингтон дав мовчазну згоду: хочете перетворити Росію на свою сировинну колонію - будь ласка, ніхто не заперечує, розвивайте бізнес і партнерство. Натомість США зосередилися на своєму: будівництво нових газових маршрутів до Європи, які замінять російський газ. Перший маршрут - через Азербайджан і Вірменію, далі через Туреччину в Європу. Другий - через Алжир. Обидві гілки, за оцінками, можуть бути побудовані впродовж одного-двох років.
Якщо Європа отримає туркменський газ або газ з Нігерії альтернативними маршрутами, Росія втратить єдиний реальний важіль тиску на Захід. Не ракети, не армія, не ядерна зброя - саме газова залежність була тим, що десятиліттями утримувало Європу від жорсткішої позиції. Сполучені Штати, дозволивши Китаю поглинути Росію і паралельно будуючи альтернативні енергомаршрути, одночасно вирішують обидва завдання: позбавляють Москву грошей і позбавляють її важеля.
Окремою темою йде Тайвань. Китай зараз проводить там військові навчання за сценарієм, дуже схожим на те, що передувало повномасштабному вторгненню в Україну - демонстрація сили, відпрацювання блокади, перевірка реакції. Але є один фактор, який принципово відрізняє тайванську ситуацію від нашої. Тайвань виробляє 90% чипів, які споживає сам Китай. Острів фактично замінував власне виробництво: якщо Китай почне реальну експансію і виробництво зупиниться або буде зруйновано, всьому людству знадобиться близько 50 років, щоб його відновити. Без цих чипів китайська економіка зупиниться завтра. Ні американський флот, ні японський, ні філіппінський не дає такої гарантії стримування, як ця технологічна залежність. Це єдине, що реально стримує Пекін.
