Чому насправді Путін розв’язав війну проти України?
Російська воєнна агресія проти України у 2022 році є не лише спробою ревізії кордонів, а насамперед — інструментом збереження внутрішньої політичної системи, яка забезпечує самовідтворення правлячого класу та консервацію пострадянської авторитарної моделі. Війна стала способом заморожування структури, в якій:
соціальний контроль здійснюється через інституціоналізовану бідність,
зберігається капіталізація накопиченого корупційного багатства,
а зовнішня агресія легітимує внутрішній стан надзвичайного становища як політичну норму.
Стратегічна мета: стабілізація фіскально-олігархічного порядку
Правляча група в Російській Федерації не є політичною елітою у класичному сенсі — це феодально-казначейська корпорація, чия економічна влада ґрунтується на:
контролі над формально приватизованими, але фактично державно-олігархічними активами (енергетика, земля, видобувні галузі),
акумуляції тіньового капіталу в юрисдикціях західного світу (офшори, приватні банки),
доступі до монополій на експорт сировини, закріплених ще у 1990–2000-х роках.
Найбільша загроза для цієї групи — не НАТО як воєнно-політична структура, а ринкова економіка в її класичному вигляді: прозора конкуренція, змінюваність владних еліт, відкриті приватизаційні механізми.
У 2021 році Росія стикнулася з наростаючим тиском постліберальної модернізації: криптовалютами, діджиталізацією, зростанням популярності незалежних медіа, ініціативами середнього класу, запитами на внутрішній туризм і локальні реформи.
Це створювало передумови для політичної мобілізації знизу.
Політико-економічна логіка війни як інструменту внутрішнього заморожування
Єдиною раціональною відповіддю для путінської вертикалі стало створення умов екстреного виживання — тобто стану постійної надзвичайності, у якому:
громадяни позбавляються права ставити економічні чи соціальні вимоги,
питання якості життя виводяться за межі публічної легітимної дискусії («триває війна»),
структура управління активами та фінансовими потоками законсервована в інтересах вузького кола.
Стратегічна установка: перешкодити появі нової соціальної динаміки
Риторика про «підйом Росії з колін» не лише хибна — вона небезпечна для самої системи. Адже:
соціально-економічне зростання неминуче створює новий середній клас,
середній клас — основний носій критичного мислення та політичної активності,
політична активність — загроза для структур нерозподіленої власності.
Звідси — свідоме культивування бідності, ізоляції, фрустрації та почуття безвиході як інструменту пасифікації населення.
Управляти дезорієнтованим і соціально обмеженим суспільством значно простіше, ніж суспільством самодостатніх і політично вимогливих громадян.
Війна як джерело доходів: економіка клептократичної турбулентності
Попри декларації про «втрати» через санкції, війна відкрила широкі можливості для перерозподілу ресурсів:
здійснення непрозорих закупівель озброєнь,
отримання «відкатів» за мобілізаційні заходи, будівництво оборонної інфраструктури, «відновлення» окупованих територій,
валютні спекуляції за рахунок курсової різниці та експорту сировини,
легалізація тіньового виведення капіталу під виглядом «імпортозаміщення» — зокрема до Дубая, Туреччини, Азербайджану.
Навіть в умовах санкційної ізоляції клептократія змогла інституціоналізувати кризу як джерело доходів.
Що було втрачено? Тільки те, що не становило стратегічної цінності для системи
Європейський ринок — не перебував під персональним контролем.
Резерви Центрального банку — адмініструвалися технократичною групою.
Туризм — джерело ресурсів і свободи для середнього класу, а отже — загроза.
Репутація Росії в світі — несуттєва порівняно з утриманням лояльності всередині.
Модернізація, приватні ініціативи, технологічні прориви — джерело непередбачуваності, а отже — ризику.
Висновок
Путін не програв війну — оскільки вона від початку не проектувалася як воєнна кампанія у класичному сенсі. Це режим фортифікації системи — замок, який було навмисно зачинено зсередини.
Війну розпочато не заради перемоги над Україною чи Заходом, а заради:
зупинення політичного часу,
обнулення внутрішньої конкуренції,
стерилізації суспільної ініціативи,
і довгострокової консервації тіньових активів, поки вони зберігають бодай умовну вартість.
Путін — не будівничий імперії, а адміністратор системного пограбування, а війна — не інструмент експансії, а інституційна форма надзвичайного управління клептократією.
