Дві війни, два капкани: Трамп і Путін між перемогою і прірвою
Кембриджський науковець Хьюго Бромлі написав у Foreign Affairs колонку про те, що Євросоюзу не варто будувати власну армію — безпеку континенту мають і надалі забезпечувати Сполучені Штати. Це, напевно, найбільш вчасна порада в найменш вдалий момент. Поки кембриджський геополітик розбудовує концепцію американського парасольного суверенітету над Євразією, сам парасоль тріщить по швах над Ормузькою протокою і кружляє десь між "ми вже перемогли, чому вони не капітулюють" і "вони не мають права продовжувати — це нечесно".
Але не будемо занадто суворі до Бромлі. У нього в Кембриджі хороша бібліотека, стабільне фінансування і жодного Ормузького протоки у вікні.
Тим часом у реальному світі одночасно продовжуються дві війни, які на перший погляд не мають між собою нічого спільного. Росія воює проти країни, в якої свого часу вкрали ядерну зброю в обмін на нікчемні обіцянки і папірець із підписами. Америка воює проти країни, яку звинуватили в тому, що вона має ядерну зброю. Обидві кампанії зараз знаходяться в тій стадії, яку прийнято ввічливо називати "складною оперативною ситуацією" — а простіше кажучи, обидва агресори застрягли.
Анатомія капкана
Є така логіка у маленьких переможних війн: їх починають заради швидкого результату, і затягують, щоб уникнути наслідків розгромного програшу. Момент, коли мета змінюється з перемоги на "ми не можемо програти, бо це ганьба" — це і є точка входу в капкан. Росія увійшла в цю точку десь у квітні 2022-го, коли колона, що йшла на Київ, повернулась ні з чим і довелося терміново перейменовувати "спеціальну операцію" в щось, що можна пояснити сотням тисяч вдів. Трамп увійшов туди приблизно через три тижні після початку бомбардувань Ірану, коли виявилось, що "найсильніша армія в світі" не може закрити питання з "регіональною країною, виснаженою санкціями".
Паралелі разючі — і не випадкові.
Путін: прогрес з від'ємним знаком
Секретар Радбезу Росії Сергій Шойгу нещодавно зробив заяву, яка в рядовому медіапросторі пройшла непомітно, але насправді є маркером: Урал, який "ще нещодавно вважався недосяжним для ударів з України", тепер перебуває "в зоні безпосередньої загрози". Кількість "терористичних актів" на території Росії за 2025 рік зросла на 40% і склала 1830 випадків. Шойгу виступав на виїзному нараді в Уральському федеральному окрузі — тобто проблема вже фізично доїхала туди, куди їй ніяк не годилося доїжджати.
Людина, яка п'ять років говорила про "захист Донбасу" від "агресії НАТО", тепер змушена пояснювати уральській еліті, чому над їхніми головами треба розгортати додаткові системи ППО.
Але є ще більш красномовний симптом. Щоб продемонструвати жителям Росії "знакову перемогу" над Україною, російське командування запустило на Київ сорок "Ланцетів" — зброю ближнього фронтового ураження, розраховану на 30-80 кілометрів. Відстань до Києва — 200 кілометрів. Тому бойові частини були зняті, замість них встановлено додаткові акумулятори нової технології — щоб долетіти і хоч щось залишити на Майдані для фотозвіту. З сорока машин до Києва добрались одиниці, не завдавши жодної шкоди.
Ця операція є ідеальною метафорою всієї путінської "СВО": сорок дорогих точних засобів ураження, які могли знищувати техніку і людей на фронті, витрачені заради одного уламка для телевізійної картинки. Причому "Ланцети" були переобладнані так, що атакувати землю вони вже фізично не могли — завдання інше, завдання суто медійне.
Саме так виглядають армії, які воюють для внутрішньої аудиторії, а не для стратегічного результату.
Показовим є і те, що каже гендиректор ВЦИОМ Валерій Федоров про стан суспільства: "Русские не понимают вообще, это надолго или временно. Или это может быть навсегда". Людина, яка за посадою зобов'язана публічно демонструвати стабільність, говорить про дезорієнтацію і "надію, що це все-таки тимчасово". Це не соціологія. Це діагноз.
Ідеальний момент для "завершення війни за трамповським сценарієм" для Росії вже в минулому. До 2027 року всі досягнення "СВО" стануть з від'ємним знаком.
Трамп: поставив найсильнішу країну в позицію слабкої
Американська версія тієї самої пастки розгортається стрімкіше і з більшим драматизмом.
Директор Національного контртерористичного центру США Джо Кент, людина з ультраправими зв'язками і цілком трампістської закваски, пішов у відставку з формулюванням, яке коштує більше за всі аналітичні доповіді разом: "Іран не становив безпосередньої загрози нашій країні, і очевидно, що ми почали цю війну під тиском Ізраїлю та його впливового американського лобі". Коли людина з внутрішнього кола публічно говорить таке — це не дисент, це аутопсія рішення.
Тим часом Трамп уже проголосив перемогу і висловив обурення тим, що Іран "не має права продовжувати те, що він коїть" — після того, як Америка його атакувала. Логіку цього твердження краще не аналізувати з точки зору міжнародного права, але як психологічний документ воно безцінне: агресор, якому дали відсіч, обурений тим, що жертва продовжує чинити опір.
Радники вже умовляють Трампа оголосити "безпрецедентну перемогу" і вийти з регіону. Але він вже не може — Іран увійшов у раж вже зі свого боку. Ормузька протока, через яку проходить критична частина світових енергетичних потоків, перетворюється на іранську вотчину. Американські аналітики підтверджують: хто хоче ходити через Ормуз — має домовлятися з Тегераном, а не з Вашингтоном. Моджтаба Хаменеї відхилив пропозиції по деескалації, передані через посередників.
Ситуація абсурдна: країна, яку три тижні бомбардували наймогутніші збройні сили планети, не просить пощади і не збирається скорочувати обороти. Армія і флот США продемонстрували вражаючу вогневу міць і нульовий стратегічний результат.
Відставний посол Джон Хербст нагадав про "величезну помилку 2003 року": Саддам був усунений разом із державним апаратом, "який треба було зберегти для стабільності". США начебто зробили висновки і перейшли до нової стратегії: знести кількох перших осіб, зберегти решту апарату і далі шантажувати загрозою смерті, змушуючи "кривавих союзників" виконувати американські замовлення. Венесуела — фарс, Іран — трагедія. Тому що Іран — не Венесуела. Іранська влада ідеологічна і вперта значно більше, ніж мадурівські бандюки-наркобарони.
Підсумок: Америка витратила ресурси, репутацію і дипломатичний капітал — і отримала Ормуз, контрольований ворогом.
Кембриджський дисонанс
На цьому тлі заклик Бромлі довірити безпеку Європи Сполученим Штатам виглядає навіть не як помилка — це скоріше жанровий курйоз. Той самий Трамп, який оголосив, що США "найсильніша країна в світі і не потребує допомоги НАТО, Японії, Австралії та Південної Кореї", одночасно застряг в Ірані і поглядає в бік Куби як нагоди для реабілітації. Його союзники давно перестали коментувати. Просто чекають, коли це скінчиться.
"Епоха демократичної локшини" закінчилась. Світ, де США були гарантом безпеки, — теж. На місці колишньої величі стоїть позолочений ідол, який воює з Іраном і дивується, чому Іран не здається. Це не слабкість окремого президента. Це системна трансформація ролі Америки — і кембриджські бібліотеки від неї не захистять.
Дзеркало і прірва
Дві війни, два капкани. Путін воює проти країни, в якої вкрали ядерний щит і яка виявилась надзвичайно неприємним опонентом без нього. Трамп воює проти країни, вся провина якої в тому, що вона є і відмовляється стати зручною. Обидва — в стадії "і продовжувати важко, і виходити боляче".
Обидва готові витрачати непомірні ресурси заради медійної картинки: сорок "Ланцетів" без бойових частин заради уламка на Майдані — і авіаносні групи заради можливості оголосити "безпрецедентну перемогу" над країною, яка не капітулювала.
Обидва зіткнулись з феноменом, якого не закладали в розрахунки: противники тримаються довше, дорожче і впертіше, ніж передбачала будь-яка аналітика.
Різниця одна, і вона принципова: Росія грузне в тому, що почала сама. Америка грузне в тому, що почала під чужим тиском і з чужими інтересами в якості головного мотиву.
І в обох випадках — повний провал в оцінці людського потенціалу. Ніхто в Москві не знав, що українці можуть відчайдушно битись і без координації. Ніхто у Вашингтоні, знаючи про мозаїчну архітектуру військового керівництва Ірану, просто не звернув на неї уваги.
Чому? Відповідь приголомшує. Росія і США, напавши на Україну і Іран, воювали з собою — і вдарили в найбільш вразливі свої місця. В керівництво.
Москва дивилась на Україну і бачила себе. Країну без внутрішнього стрижня, яка тримається виключно на вертикалі влади і розвалиться, щойно ця вертикаль захитається. Логіка проста: якщо без Путіна Росія — ніщо, то без умовного "центру" Україна — теж ніщо. Звідси — ставка на блискавичний обезголовлюючий удар, звідси — впевненість, що населення зустріне з квітами або розбіжиться. Москва не знала — і принципово не могла знати — що українці здатні битися відчайдушно і без координації зверху. Тому що в російській системі таке неможливе за визначенням. Людина там або виконує команду, або не робить нічого. Проєктуючи цю логіку на Україну, Путін воював зі своїм власним народом — і програв.
Вашингтон дивився на Іран і бачив корумповану еліту, яка тримається при владі з інстинкту самозбереження, а не з переконань. Логіка теж проста: якщо вдарити достатньо боляче — раціональні гравці підуть на угоду. Адже саме так влаштована американська бюрократія, саме так поводяться люди, для яких посада важливіша за ідею. Але іранське керівництво влаштоване інакше. Його мозаїчна архітектура — КСІР, паралельні командні структури, ідеологічний цемент — була задокументована в сотнях аналітичних доповідей. Просто ніхто не звернув уваги. Тому що у Вашингтоні не вірять у людей, які воюють за ідею, а не за кар'єру. Проєктуючи власний цинізм на Тегеран, Трамп теж воював з дзеркалом — і теж програв.
Дві наддержави. Два дзеркала. Два програші — кожен у власному відображенні.
