Епітафія на могилі УНР: як імперський шовінізм знищив українську незалежність

Коли у жовтні 1920 року маршал Юзеф Пілсудський писав патетичного листа Симону Петлюрі про "спільну кров" і "вічну дружбу народів", його дипломати саме в цей час підписували перемир'я з Росією — без участі України. Через півроку Ризький мир остаточно поділив українські землі між Варшавою та Москвою. Цей лист — не документ союзу, а епітафія на могилі держави, яку Польща власноруч допомогла поховати 100 років тому.

Пролог: два удари в спину

1918 рік. Імперії впали, народи шукають свій шанс. У Львові постає Західноукраїнська Народна Республіка, у Києві — Українська Народна Республіка. Дві держави, одна нація, одна надія на незалежність.

Польща, що щойно сама здобула волю, також обирає свій шлях. Але, чомусь замість союзу рівних, включає добре знайому нам імперську логіку: "східні креси", "наші історичні землі", "місія цивілізації". У листопаді 1918-го польські війська атакують Львів. Починається війна проти ЗУНР — війна, яку Україна програла.

Галицька армія билася до останнього. Поляки, з підтримкою Антанти, розчавили її влітку 1919-го. Тисячі українських вояків опинилися в таборах інтернування. Галичину окупували і почали системну полонізацію: закриття "Просвіт", заборона української мови в школах, переслідування української інтелігенції. Перша українська держава впала під польськими багнетами — ще до того, як більшовики встигли дійти до неї.

Це був перший удар в спину.

"Союз", що коштував Україні держави

1920 рік. УНР на межі. Війна на три фронти виснажила армію Петлюри до межі. Пілсудський пропонує "союз" — але ціна відома заздалегідь: Україна відмовляється від Галичини, визнає польську окупацію Західної України. За це — обіцянка спільної боротьби проти більшовиків.

У квітні підписано Варшавську угоду. У травні об'єднані сили входять у Київ. Здається, федералістська мрія Пілсудського здійснюється.

Але в червні Москва починає контрнаступ. Польські війська відступають — швидше, ніж українські. У серпні більшовики вже під Варшавою. "Диво над Віслою" рятує Польщу, але не рятує союз.

Коли Варшава зрозуміла, що може вижити сама, українці їй стали непотрібні. Пілсудський обирає реальну політику: переговори з Москвою напряму. У жовтні 1920-го підписано перемир'я — без участі УНР. Петлюру навіть не запросили за стіл переговорів.

Це був другий удар в спину.

Листопад 1920-го: епітафія замість союзу

18 жовтня 1920 року. Саме в момент, коли польські дипломати узгоджують остаточні умови зради, Пілсудський пише Петлюрі:

"Армія Польська заховає в пам'яті своїй часи спільних крівавих змагань із ворогом і велетенське поставлення військ Українських... Вкупі пролита кров і спільні могили вояцькі становити будуть тепер і на всі часи камінь підвальний, на якому будучина покладе фундамент згоди і щасливого співжиття обох народів."

Красиві слова. Лицарський пафос. "За нашу і вашу свободу".

Але за цими словами — холодний розрахунок. У той самий момент Польща домовляється з Москвою про поділ України. Березень 1921-го, Ризький мир: Західна Україна — Польщі, Центральна і Східна — Росії. УНР припиняє існування як політичний суб'єкт.

Пілсудський не врятував “союзну” Україну. Він написав їй епітафію — і підписав її як "маршал-союзник".

Це не помилка, не трагічна необхідність. Це свідомий вибір: пожертвувати партнером заради власного спокою. І прикрасити цю жертву словами про вічну дружбу.

Анатомія політичної катастрофи

Рішення Варшави не було випадковим. Воно випливало з глибшої проблеми — імперського мислення, що не могло визнати Україну рівною.

Ілюзія федерації

Пілсудський любив говорити про "Міжмор'я" — союз народів від Балтики до Чорного моря під проводом Польщі. Але це була не федерація рівних, а м'яка гегемонія. Україна мала бути "молодшим партнером", Литва — "історичним союзником", Білорусь — "братнім народом". Усі — навколо Варшави.

Коли українці виявилися занадто самостійними, занадто вимогливими, занадто "складними" — їх просто списали. Бо федерація працює лише тоді, коли всі згодні визнати один центр. Якщо ні — вона розпадається.

Польща вибрала інше: замість федерації — розподіл. Замість союзу — територію.

"Реалізм", що знищив перспективу

Після "Дива над Віслою" Варшава вирішила, що може дозволити собі торгуватися з Москвою. Логіка була простою: більшовики виснажені, УНР слабка, чому б не взяти те, що можна взяти, і не домовитися про кордони?

Але цей "реалізм" проігнорував одне: ділячи Україну з Москвою, Польща легітимізувала саму ідею поділу. Вона показала Кремлю, що можна сідати за стіл і домовлятися, хто кого отримає. Прецедент створено.

У 1939 році Москва і Берлін сіли за той самий стіл — і поділили вже Польщу.

Від союзника до жертви: 1921–1939

Ризький мир не приніс Польщі ані безпеки, ані величі. Отримавши Галичину, Варшава почала її полонізувати — так само брутально, як раніше це робили з нею австрійці та росіяни. Осадництво, пацифікації, табори для українських активістів, заборона освіти рідною мовою.

Результат передбачуваний: замість лояльного населення — тихий опір, що згодом закономірно вибухне Волинню. Замість федерації — дві нації, що ненавидять одна одну. Замість "каменя підвального" — могили, які не об'єднують, а розділяють.

Москва ж отримала Україну — її ресурси, її людей, її промисловість. Саме ці ресурси дозволять Москві стати наддержавою. А Польща в результаті залишилась сама — між двома хижаками.

У вересні 1939-го обидва хижаки атакують одночасно. Пакт Молотова-Ріббентропа — це не аномалія. Це копія Ризького миру: два режими ділять третю країну, як колись Варшава ділила Україну з Москвою. Історія любить симетрію.

Урок, який не засвоїли

Польща програла не тому, що була слабкою. Вона програла, бо відтворила токсичну згубну імперську логіку, яка знищила її саму. Замість створити союз рівних, вона намагалася керувати імперією. Замість визнати Україну партнером, вона виснажила її — і віддала Москві.

Коли у 1939-му прийшла її черга, поряд вже не було союзників. Бо ті, хто міг стати ними, були або знищені (УНР), або ображені (Литва), або придушені (українці Галичини).

Пілсудський помер у 1935-му. Його не було, коли німецькі та радянські танки розірвали його країну навпіл. Але його епітафія Україні стала пророчою: "спільні могили вояцькі" дійсно склали фундамент — не згоди, а трагедії. Бо не можна побудувати майбутнє на зраді.

Епілог: що залишилося

Сьогодні, через сто років, українці й поляки знову стоять перед вибором: бути союзниками чи залишитися в полоні старих образ. Історія 1918–1921 років — не просто минуле. Це дзеркало, у якому видно, куди веде імперське мислення.

Польща може бути великою країною. Але не через гегемонію, а через партнерство. Не через "опіку над молодшими", а через визнання рівності.

Лист Пілсудського — нагадування: красиві слова не замінять чесної політики. "За нашу і вашу свободу" працює лише тоді, коли ти справді готовий боротися за обидві. Якщо ні — це просто епітафія. І рано чи пізно вона стане твоєю власною.

Україна впала у 1921-му не тому, що була слабкою. Вона впала, бо той, повинен був бути поряд і міг її врятувати, вибрав порятунок себе. А історія показала: той, хто рятує себе ціною союзника, рано чи пізно залишається сам.

У 1939-му "диво над Віслою" вже не повторилося. Бо дива трапляються лише там, де є союзники.