Феміда під замком: чому законопроект 7033-д б'є по праву, яке не можна обмежувати навіть на війні
3 червня 2026 року Комітет Верховної Ради з питань правової політики зробив те, що рідко робить із власними дітищами: відклав розгляд законопроекту, який сам же й виношував три роки. Йдеться про проект №7033-д про запобігання розголошенню окремих відомостей у текстах судових рішень, серед авторів якого голова цього ж комітету Денис Маслов, Микола Стефанчук, Анатолій Гунько та інші, пише "Судово-юридична газета". Офіційна причина паузи звучить майже технічно: термінологічні суперечності та політичні розбіжності між фракціями. У комітеті, до речі, так і не змогли домовитися, де закінчується "загальний доступ" (знеособлена публікація рішень) і починається "повний доступ" (доступ для учасників процесу та уповноважених органів), тож Маслов запропонував провести додаткові внутрішні консультації.
Але справжня проблема 7033-д не в термінах. Проблема в тому, що він пропонує під гаслом національної безпеки зробити те, що Конституція України прямо забороняє робити навіть під час війни.
Що саме закривають
Законопроект вносить зміни до Закону "Про доступ до судових рішень" і робить це з розмахом. Спершу він відкладає на рік повний і загальний доступ до цілого класу ухвал: про арешт майна, про тимчасовий доступ до речей і документів, про обшуки та про проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Рік відлічується від моменту внесення ухвали до Єдиного державного реєстру судових рішень.
Далі він вичищає з відкритих текстів найменування військових частин, органів військового управління, а також адреси та назви оборонних підприємств і стратегічних об'єктів, замінюючи їх літерними чи цифровими позначеннями. Ця частина, чесно кажучи, заперечень майже не викликає: ніхто при здоровому глузді не вимагає публікувати в реєстрі точки дислокації.
А от третій блок уже значно цікавіший. Доступ до мотивувальних частин рішень у справах про ухилення від мобілізації за статтею 336 Кримінального кодексу, а також у справах про обмеження права керування авто за запитами ТЦК пропонується відкривати лише через рік після завершення воєнного стану. І нарешті, вишенька: суддям дають право самостійно вирішувати, яку інформацію у відкритому рішенні приховати з міркувань безпеки, наприклад щодо оборонних розробок чи модернізації озброєнь.
Тобто від захисту координат військових частин законопроект непомітно дрейфує до закриття справ про мобілізацію і до особистого розсуду судді щодо того, що суспільству знати, а що ні. Це різні речі. І плутати їх не варто.
Аргумент про коригування вогню
Денис Маслов мотивує ініціативу серйозно: за його словами, існують підтверджені факти, коли ворог використовував дані з реєстру для коригування вогню. Міністерство оборони та СБУ редакцію в цілому підтримали, наголошуючи на потребі приховувати дані про розшук осіб і методику роботи спецслужб. Державне підприємство "Інформаційні судові системи" підтвердило технічну готовність, додавши деталь, яка несподівано грає проти авторів: ухвали по НСРД і так потрапляють у реєстр лише після розсекречення, тож рік затримки це вже не захист таємниці, а просто додатковий етап перестраховки поверх наявного.
І тут варто згадати цифри, які теж лунали в стінах комітету раніше. ДП "ІСС" уже отримало від слідчих органів 1790 постанов і на їх виконання обмежило доступ до 60080 електронних копій судових рішень у реєстрі. Інакше кажучи, механізм точкового закриття конкретного рішення за рішенням слідчого вже існує і вже працює в промислових масштабах. Питання, на яке автори 7033-д так і не відповіли: навіщо закривати оптом цілі категорії ухвал на рік, якщо держава вже вміє закривати поштучно те, що дійсно загрожує безпеці?
Це і є класична пастка пропорційності. Легітимна мета (не дати ворогу розвіддані) не виправдовує будь-який засіб. Вона виправдовує лише той засіб, який є необхідним і мінімально достатнім. Закрити поіменно небезпечне рішення - необхідно. Закрити наосліп усі ухвали про обшук у країні на рік - надлишково.
Де воно ламає Конституцію
Тепер до суті, заради якої все й затівалося. Українська Конституція не залишає тут простору для творчості.
Стаття 129 відносить гласність судового процесу до основних засад судочинства. Це не побажання і не гасло, це конституційний каркас правосуддя. Відкритість суду це не зручність для журналістів, це спосіб, у який суспільство пересвідчується, що правосуддя не чинять потай. Рік суцільної темряви над цілими категоріями ухвал, плюс право судді на власний розсуд викреслювати з рішення те, що він вважає за потрібне, без процесуального порядку і без можливості це оскаржити, цю засаду підмиває.
Але головний удар приходиться навіть не сюди. Він приходиться по статті 55 Конституції, яка гарантує кожному право на судовий захист і право оскаржити в суді рішення та дії органів влади. І ось тут законопроект перетинає межу, яку перетинати не можна.
Уявіть ситуацію, яку прямо озвучили на засіданні комітету. Кримінальний процесуальний кодекс не передбачає чіткого порядку вручення ухвали про обшук, якщо особи не було вдома. Обшук провели, двері відчинили, у житлі побували. А тепер ухвалу, на підставі якої це зробили, закривають у реєстрі на рік. Власник житла фізично не має звідки дізнатися, на яких підставах до нього прийшли. А не знаючи підстав, він не може подати скаргу. Право на оскарження перетворюється на декорацію: воно ніби є, але скористатися ним неможливо, бо предмет оскарження від тебе сховали.
І ось чому це не просто погано, а саме неконституційно. Стаття 64 Конституції дозволяє в умовах воєнного стану обмежувати окремі права із зазначенням строку дії таких обмежень. Але та сама стаття 64 містить закритий перелік прав, які не можна обмежувати навіть на війні. І стаття 55, право на судовий захист, у цьому переліку є. Конституційний Суд України підтвердив це окремо: право на судовий захист, як і презумпція невинуватості та право на захист, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного стану. Тобто посилання авторів на воєнний стан тут не рятує, а навпаки топить конструкцію: те, що вони хочуть зробити, заборонено робити саме під час війни так само, як і в мирний час.
Додайте сюди статтю 34, яка гарантує право вільно одержувати і поширювати інформацію, та статтю 57, яка гарантує кожному право знати свої права і обов'язки. Закрита на рік ухвала про обшук вражає обидві: людина не одержує інформацію про дії держави щодо неї і не може знати, які саме її права були тут зачеплені.
Окремий сюжет це суддівський розсуд. Головне науково-експертне управління і Головне юридичне управління апарату Ради вже звернули увагу на абсурд: під формулювання про "об'єкти критичної інфраструктури" при бажанні підпадає навіть назва й адреса самого суду, а їх обов'язково містить вступна частина ухвали та вироку за статтями 372 і 374 КПК. Виходить рішення без суду, який його ухвалив. І ще одне зауваження тих самих експертів б'є точно: якщо засідання було відкритим, інформація вже стала відома невизначеному колу осіб, тож приховувати її на стадії направлення до реєстру означає закривати конюшню, з якої коні давно розбіглися. Після завершеного обшуку таємниці вже немає. А приховування ухвали на рік починає виглядати не як захист від ворога, а як спосіб сховати власні помилки чи незаконні дії слідства.
Як це працює на Заході (і чому приклад зіграв проти авторів)
На засіданні комітету як аргумент навели досвід Великої Британії, де суди мають право взагалі не публікувати рішення з мотивів національної безпеки. Звучить як ідеальне виправдання. Проблема в тому, що британський приклад, якщо його дочитати до кінця, доводить рівно протилежне.
Так, у британському праві існує закрита процедура розгляду матеріалів, closed material procedure, запроваджена Justice and Security Act 2013. Так, суд може не оприлюднювати частину мотивів, якщо без цього не обійтися без шкоди національній безпеці. Але відкритість правосуддя там вважається фундаментальним принципом загального права (згадайте хрестоматійне Scott v Scott і пізніше рішення лорда Дайсона в Al Rawi), а закрита процедура це визнаний виняток, а не нове правило. І найголовніше: цей виняток ніколи не залишає людину наодинці з порожнечею.
Британська модель тримається на двох запобіжниках, яких у 7033-д немає взагалі. Перший це спеціальний адвокат (special advocate), незалежний барристер, який отримує доступ до закритих матеріалів і відстоює інтереси людини, котра сама цих матеріалів не бачить. Другий це вимога розкриття суті, так званий gisting, сформульована Європейським судом з прав людини у справі A v United Kingdom і застосована Палатою лордів у AF (No 3). Її зміст простий: особі мають повідомити щонайменше суть висунутого проти неї, достатню для того, щоб вона могла дати інструкції своєму адвокату й захищатися. Повна темрява заборонена.
Те саме каже стаття 6 Європейської конвенції з прав людини, обов'язкова для України. Навіть коли засідання закрите, рішення має бути проголошене публічно. А там, де секретність виправдана національною безпекою, справедливість вимагає компенсаторних гарантій: розкриття суті або спеціального адвоката, аби людина могла відповісти на суть справи. Будь-яке обмеження публічності має бути необхідним і пропорційним, а не тотальним за категорією.
Тепер порівняйте. Захід каже: можеш засекретити матеріал, але дай людині спеціального адвоката і повідом суть, щоб вона могла оскаржити. Законопроект 7033-д каже: засекретимо ухвалу про обшук на рік, спеціального адвоката не дамо, суть не повідомимо, і оскаржити ти нічого не зможеш, бо й не знатимеш про що. Це не британська модель. Це її дзеркальне відображення, з якого прибрали саме ту деталь, заради якої вся британська конструкція взагалі вважається сумісною з правами людини.
Невипадково комітет Ради з питань інтеграції до ЄС у своєму висновку зазначив, що проект лише частково відповідає міжнародним зобов'язанням України і потребує суттєвого доопрацювання задля дотримання верховенства права та основоположних прав, а також усунення причин, що можуть зашкодити неупередженості суду. Простіше кажучи, у нинішньому вигляді він не проходить європейський тест.
Що з цим робити
Сама по собі мета захистити дані про дислокацію, оборонні підприємства і таємницю досудового розслідування заперечень не викликає. Заперечення викликає метод. Точкове закриття конкретного небезпечного рішення за вмотивованою постановою, яку можна перевірити, це нормальний інструмент, і він уже діє. Закриття цілих категорій ухвал оптом на рік, із позбавленням людини можливості дізнатися підстави обшуку власного житла й оскаржити їх, це не захист безпеки, а зручність для тих, хто не любить пояснювати свої дії.
Пауза, яку взяв комітет 3 червня, дає шанс переписати документ так, щоб він захищав країну, а не слідчого від скарги. Для цього достатньо тримати в голові три речі. Обмеження мають бути точковими, а не суцільними. Вони мають мати чіткий строк і підставу, яку можна перевірити. І за жодних обставин вони не можуть позбавляти людину права дізнатися, на яких підставах держава прийшла до неї додому, бо це право стаття 64 Конституції забороняє відбирати навіть тоді, коли над країною лунають сирени.
Бо безпека, заради якої доводиться вимикати Конституцію, рано чи пізно виявляється безпекою не країни, а конкретних кабінетів.
