Корейський фронт: українські експерти про глобальні наслідки союзу Москви та Пхеньяна
6 березня в Києві зібрали провідних кореєзнавців, політологів і офіцерів ЗСУ, щоб поставити питання, яке досі не стало мейнстримом, — про взаємозв'язок між війною в Україні і безпековою архітектурою Корейського півострова, пише відділ страткомунікацій ЦДПГС.
Захід організували Лабораторія протидії дезінформації КНЕУ ім. Вадима Гетьмана, Лабораторія кореєзнавчих студій ЦДПГС і проєкт «Корейські Хроніки» за підтримки тренінгового центру Resources-Studio. Модерував дискусію директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства, завідувач Лабораторії протидії дезінформації КНЕУ Віталій Кулик. Саме він сформулював ключову рамку, в якій розгорталася розмова: ситуація навколо КНДР створює для України «дилему стратегічної уваги» — потенційна ескалація в Корейській протоці відтягує ресурси США від підтримки України, Пхеньян це розуміє і свідомо синхронізує власну мілітаризацію з ескалацією в Європі. Димова завіса і справжнє вікно можливостей одночасно. Кулик наполягав: Україна мусить використати «корейське питання» як важіль дипломатичного тиску — і запропонувати світу бачення, де відновлення її територіальної цілісності є невід'ємною частиною тієї самої глобальної архітектури, що гарантує стабільність на Корейському півострові. Безпека в Європі та Азії неподільна.
Інформаційна війна без пострілів
Тон дискусії задала керівник Лабораторії кореєзнавчих студій ЦДПГС, співкоординаторка проєкту «Корейські Хроніки» Надія Підченко: за фасадом мілітарної напруги на Корейському півострові вже понад сімдесят років триває інша війна — без жодного пострілу, але з тектонічними наслідками. Радіоефіри, кібератаки і культурна експансія поруч із класичною дипломатією — це не просто обмін пропагандою, це боротьба за легітимність у світі, де інформація стала таким же фактором національної безпеки, як і протиракетний щит.
Олексій Полегкий (Університет Іоанна Павла II у Любліні, Університет Джорджа Вашингтона) зафіксував ключовий регіональний зсув: країни Південно-Східної Азії переосмислюють партнерства, і Японія поступово стає одним із головних безпекових партнерів Сеула — що ще кілька років тому було б немислимим через тягар історичних образ.
Денуклеаризація як тема померла
Кан Ден Сік, завідувач Навчально-методичного центру кореєзнавства Університету Грінченка, запропонував зняти з порядку денного одне слово — «денуклеаризація». Не тому що це незручна тема, а тому що Пхеньян остаточно і законодавчо закрив її сам: у лютому на IX з'їзді Трудової партії Кореї незворотній ядерний статус закріплений конституційно. Південна Корея у нормативних документах КНДР тепер офіційно «держава-ворог». Переговорів не буде — бо Кім Чен Ин зробив ядерну зброю єдиною гарантією виживання режиму, і саме спостереження за долею без'ядерних країн зміцнило його в цьому переконанні. Всередині — повернення до мобілізаційної економіки часів Кім Ір Сена, посилення ідеологічного контролю, формування нової еліти. Жодних ринкових експериментів: прискорена модернізація виключно через мілітарні пріоритети і технологічні запозичення.
Доктор політичних наук Олексій Чупрій (Університет Грінченка) доповнив картину кількісними вимірами зближення Москви і Пхеньяна. Трудова міграція з КНДР до Росії у 2024 році становила близько 13 тисяч осіб, у 2025-му — вже 15 тисяч, і Москва розраховує довести цю цифру до 25 тисяч у 2026-му. Паралельно зростає і потік російських туристів до КНДР — до пандемії 90–95% іноземців там складали китайці, що приносили економіці до 200 млн доларів щорічно; тепер їх витіснили росіяни, яким презентують екзотику за маршрутами, що не змінюються десятиліттями, тоді як громадянам решти країн в'їзд фактично закрито.
Вісь Москва–Пхеньян: хто і що отримує
Доцент Кафедри політичних технологій КНЕУ Інна Погорєлова реконструювала еволюцію регіональної безпеки під впливом повномасштабної війни. Зміна очевидна: США, Японія і Республіка Корея зближуються, тоді як Росія і КНДР утворюють повноцінний стратегічний тандем. Сеул засудив агресію і приєднався до санкцій, але від постачання летальної зброї стримується, балансуючи між моральним осудом і власним безпековим розрахунком. Студентка КНУ Анна Бєлишева чітко окреслила логіку цього обміну: завдяки масовим поставкам ракет і боєприпасів Росія підтримує інтенсивність війни, частково компенсуючи виснаження власних запасів, тоді як Пхеньян отримує економічні ресурси, політичну підтримку і доступ до військових технологій, що прискорює розвиток його ракетних програм. Санкційний режим Ради Безпеки ООН при цьому де-факто обнуляється.
Іван Осадца з Чернівецького університету спільно зі студенткою Марією Дарій проаналізували, як ця співпраця виглядає з Сеула: за даними Gallup Korea, 73% південнокорейців вважають військове зближення КНДР і Росії загрозливим, а 66% підтримують передусім немілітарні формати допомоги Україні.
Провідні медіа та аналітичні майданчики Республіки Корея транслюють схожі наративи — відрізняються переважно тональністю, а не оцінками.
Антон Фінько, фахівець з проблематики Корейського півострова, звернув увагу на внутрішній вимір: IX з'їзд ТПК зміцнив роль партійного апарату як ядра системи, попри те що асигнування на ВПК лишаються пріоритетними. Однак, спираючись на Гантінґтона і радянський досвід, він застеріг: панування партійної бюрократії, яка не має прямого доступу до матеріальних і силових ресурсів, може виявитись і найбільш крихкою конструкцією.
Доктор соціологічних наук Павло Федорченко-Кутуєв з Інституту соціології НАН розгорнув порівняльний аргумент на прикладі Південної Кореї: «держава розвитку» як модель вимагає не лише інноваційних технологій, але і «класичної» індустріальної потуги — і саме це Росія намагається відтворити в умовах воєнної мобілізації, застосовуючи технології від Першої світової до «віртуального» одночасно.
Солдати, яких не беруть у полон
Найбільш конкретний і тривожний вимір — поле бою на Курщині. Офіцер ЗСУ, речник Командування Штурмових військ Олексій Свинаренко розвіяв ілюзії: це не гарматне м'ясо, яке кидають у прорив, — це елітні підрозділи з граничним ступенем ідеологічної обробки. З майже шести тисяч убитих і поранених у полон вдалося взяти лише двох. Вони не здаються — не через дисципліну, а тому що їхня свідомість буквально переписана пропагандою. Ця деталь важливіша за будь-яку статистику втрат. Але ще важливіше інше: північнокорейські військові вчаться і адаптуються в режимі реального часу — і якщо раніше стратегія КНДР щодо Сеула будувалася на перевазі артилерії, то підрозділи, які повернуться з України, привезуть додому зовсім інші компетенції, включно з дроновою тактикою. Корейський півострів після цієї війни — це вже інший театр потенційного конфлікту.
КНДР як кіберармія: сила в ізоляції
Публіцист і незалежний аналітик Олег Чеславський зосередився на темі, що лишається поза мейнстримом: КНДР сьогодні є однією з найнебезпечніших кіберармій світу — і герметична ізоляція режиму парадоксально стала його силою. Відрізаність від глобальної мережі створює асиметрію: північнокорейські оператори атакують — і практично невразливі для відповідних ударів. КНДР — не закрита екзотика, а лабораторія тоталітаризму в чистому вигляді, чию архітектуру вже цілеспрямовано відтворюють Москва і Пекін. Тому корейське питання — це дзеркало, в якому видно можливе майбутнє для всього простору від Владивостока до Калінінграда. Саме такі круглі столи, де корейський і український контексти розглядаються як єдина безпекова система, є сьогодні критично важливими: для України зрозуміти, як працює ця система, — означає зрозуміти природу ворога, з яким вона наразі воює.
У дискусії також взяли участь Маргарита Смик (проєкт «Корейські Хроніки», Республіка Корея), Юрій Коновальчук, Віктор Коренівський, Крістіна Артем'єва, Олександр Буряченко, Ігор Чаленко, Петро Охотін, Вікторія Дубас, Олена Борділовська, Ярослав Босняк, Андрій Круглашов, Артем Слободяников, Ілля Стукало, Олександр Пасікун та викладачі й студенти низки університетів.
