Валентина Молода яка видавала себе за лікарку швидкої і журналісткою виявилась фейковою
Медична форма і прес-карта мають спільну властивість: перед обома правоохоронець на виклику відступає. Лікаря не затримують, бо він рятує людей. Журналіста не чіпають, бо перешкоджання його роботі карає стаття 171 Кримінального кодексу, а насильство щодо нього стаття 345-1. Отже, людина, яка має і форму, і картку, отримує подвійний щит. Ні той, ні інший статус на місці ніхто не перевіряє, бо перевірити їх нема чим. Саме так 2 листопада в Петропавлівській Борщагівці з'явилася Валентина Молода.
Сьогодні керівник Офісу президента Кирило Буданов повідомив, що жінку, яка першою приїхала на "швидкій" до будинку, затримали. За його словами, вона заздалегідь придбала автомобіль швидкої допомоги, вдягнула форму медперсоналу і разом із водієм щонайменше за 3 доби до подій провела розвідку будинку. У її телефоні, як стверджує пан Буданов, знайшли фотографії і листування, зокрема з адміністраторами Telegram-каналів, які першими масово розганяли інформацію про "катування". Мотиви ще з'ясовують: керівник ОП не виключає ні особистого інтересу, тобто популярності чи грошей, ні антидержавної мети. Про самі події в Борщагівці я вже писав на Spilno. Тут цікавіше інше: дві ролі, в яких ця жінка вийшла до поліції, і те, наскільки легко кожну з них зібрати власними руками.
Роль лікарки складалася з чужого імені. На місці Молода представилася власницею приватної клініки "Мед-престиж". Слідство.Інфо з'ясувало, що ця компанія зареєстрована в Миколаєві, належить іншій людині і не працює з 2023 року. Машину, на якій приїхала Молода, власник продав ще у 2024 році і, за його словами, покупці мали зняти з неї логотипи, бо не мають права їздити з його торговою маркою. Сама Молода працює в клініці пластичної та естетичної хірургії "Молода-я". Ліцензія є в клініки, а особистого диплома чи сертифіката лікаря, який підтверджував би її право надавати екстрену допомогу, ніхто так і не знайшов. Тобто форма була справжня, машина колись справді була швидкою, логотипи справді належали медичній компанії, а от лікарки швидкої серед усього цього не було.
Роль журналістки зібрана так само, тільки з пластику. У кишені Молода мала картку з тризубом, прапором і червоним словом PRESS. На ній написано "Національна прес-карта", посада "журналістка-розслідувачка", а видавцем указано громадську організацію "Всеукраїнський альянс громадян соціально-патріотичних проектів та національного розвитку "Пліч о пліч"". Цю ГО заснувала родина Молодих, отже, посвідчення людині видала її власна сімейна структура. Назва при цьому впізнавана: "Пліч-о-пліч" більшість українців знає з державних шкільних і студентських ліг, яким ця організація нічим не рідня. Виходить та сама схема, що й зі швидкою: чужа впізнавана марка поверх власного виробу.
У Реєстрі суб'єктів у сфері медіа, перелік якого Нацрада оприлюднила станом на 1 жовтня 2026 року, цієї організації немає ні за назвою, ні за кодом ЄДРПОУ 42672801. Ідентифікатора медіа, якого вимагає закон, на картці теж немає. Замість нього в куті стоїть "MA: SBS-0071", шифр, що не відповідає жодному формату реєстру: там усі коди мають вигляд R30-05814 чи R40-06178. Зате на лицьовому боці надруковано серію і номер паспорта, хоча серед обов'язкових реквізитів закон такого не згадує. Цей рядок нічого не посвідчує, він лише додає картці вигляду державного документа. Жодного опублікованого розслідування за підписом "журналістки-розслідувачки" Валентини Молодої знайти теж не вдається.
Цікаво, що назву "Національна прес-карта" ніхто не вигадував з нуля. Так називався документ із законопроєкту Мінкульту 2020 року: професійним журналістом мав вважатися лише власник національної прес-карти, виданої Асоціацією професійних журналістів України. Проєкт викликав хвилю протесту, Європейська федерація журналістів рішуче відкинула саму ідею, що держава регулюватиме, хто має право бути журналістом, і законопроєкт тихо зник. Назва залишилася лежати без господаря, і її підібрали ті, кому вона була вигідна. Держава так і не створила офіційної національної прес-карти, а псевдонаціональна вже приїжджає на виклики.
Чому таку картку взагалі можна надрукувати і пред'явити поліції? Закон перелічив, що має бути в документі журналіста: найменування та вид медіа, ідентифікатор у Реєстрі суб'єктів у сфері медіа або назва професійної чи творчої спілки, фото, прізвище, ім'я та по батькові, номер документа, дата видачі, строк дії і підпис того, хто видав. Але, як нагадує Інститут масової інформації у пам'ятці для правоохоронців і військових, єдиного зразка законодавство не встановлює, тож посвідчення може мати різний вигляд. Тобто реквізити прописано, а форми держава так і не затвердила. Немає й відкритого реєстру виданих посвідчень, і немає способу переконатися, що картку справді видала та редакція, чия назва на ній надрукована. Навіть сам реєстр медіа пошуку онлайн не має: Нацрада викладає його таблицею Excel, а на сторінці реєстру прямо пише, що наявне програмне забезпечення не відповідає вимогам, нове лише розробляється, і повні відомості оприлюднять після його впровадження. Виходить, що поліцейський на виклику не може за хвилину перевірити навіть те, чи існує медіа, назване на картці, не кажучи вже про саму картку.
Ще одну діру описував адвокат Михайло Кочеров на вебінарі Національної спілки журналістів влітку 2023 року. Закон вимагає вказувати в посвідченні ідентифікатор медіа, але реєстрація онлайн-медіа добровільна. Незареєстроване медіа ідентифікатора не має, отже, законного посвідчення видати не може, але при цьому спокійно працює і друкує своїм людям картки, які ніхто не перевіряє. Між цими двома нормами і живе ринок "прес-карт".
Ринок цей давній і прибутковий. У 2022 році Офіс генерального прокурора викрив у Києві керівника видавництва, який налагодив продаж фальшивих посвідчень журналістів і прескарт із псевдоакредитацією Міноборони. Покупцями стали близько 800 людей, жодного стосунку до професії вони не мали, а платили за документ від 100 до 170 доларів. На виборах прес-карти роками роздавали спостерігачам і агітаторам, і НСЖУ разом із Незалежною медіа-профспілкою публічно попереджали, що це дискредитує професію і створює умови для маніпуляцій і провокацій. Щоразу реакцією були заяви, а не рішення.
Юридична відповідальність того, хто видає такі картки, теоретично існує. Спілка журналістів отримувала юридичний висновок: якщо злочин скоєно саме завдяки журналістському посвідченню, той, хто його видав, може бути визнаний співучасником. Але щоб довести співучасть, треба спершу встановити, що посвідчення фіктивне, а встановити це на місці неможливо. Коло замикається. Перевірки немає, бо немає єдиної форми, а відповідальності немає, бо немає перевірки. У випадку Молодої видавець і пред'явник узагалі одна родина, тож питання співучасті вирішується саме собою.
Тим часом цифрове рішення держава давно вміє робити. Збройні Сили видають представникам медіа електронну прескарту: анкета, скан посвідчення, подання суб'єкта у сфері медіа з клопотанням про акредитацію. Тобто для фронту механізм, який пов'язує журналіста з конкретним зареєстрованим медіа, уже працює. У "Дії" тим часом лежать водійське посвідчення, студентський квиток, пенсійне посвідчення (The Page), посвідчення ветерана, а паспорт у застосунку перевіряють за QR-кодом, що діє 3 хвилини. Посвідчення журналіста серед цих документів немає, і питання про нього роками ніхто не ставить на порядок денний.
Уявіть ту саму сцену в Борщагівці з цифровим посвідченням. Поліцейський сканує QR-код і за кілька секунд бачить, що документ видало медіа з конкретним ідентифікатором у реєстрі Нацради, що діє він до певної дати і що власник досі працює в редакції. Або бачить, що такого документа не існує, і далі розмова йде вже про підробку. Жодних суперечок про печатки, тризуби і слово "національна". Посвідчення від громадської організації, якої немає в реєстрі, просто не згенерувалося б, бо системі нема на що послатися. Коли журналіст звільняється, редакція відкликає документ, і він зникає з телефону, а не висить роками на брелоку поруч із ключами.
Логічним продовженням був би цифровий підпис журналіста. Кожен матеріал в електронному медіа, підписаний ключем конкретної відповідальної людини, перетворює анонімний потік на авторську журналістику, за яку хтось відповідає своїм ім'ям. Отже, ідентифікація працює в обидва боки: правоохоронець знає, кого саме захищає стаття 171, а читач знає, хто написав текст і від імені якого медіа. Інформаційний простір, де оператори ідентифіковані, значно важче використати для операцій, у яких ніхто ні за що не відповідає. Борщагівка показала, як така операція виглядає: Telegram-канали розганяють "катування", а на місці стоїть людина з карткою PRESS, яку ніхто не може ні підтвердити, ні спростувати.
Головне заперечення відоме: держава не має вирішувати, хто журналіст. Саме на цьому впав законопроєкт 2020 року, і журналістська спільнота тоді мала рацію. Але цифрове посвідчення нічого не вирішує за редакцію. Хто журналіст, як і зараз, визначає медіа або професійна спілка, а держава лише засвідчує, що документ справжній. Так само вона не обирає водієві маршрут, але засвідчує, що він має право сісти за кермо. Реквізити закон уже встановив, реєстр Нацрада вже веде, технологію "Дія" вже має. Бракує одного рішення: з'єднати ці три речі.
Валентину Молоду затримали не тому, що хтось на місці перевірив її прес-карту чи медичний статус. Її вирахували журналісти за реєстрами, а потім слідство за листуванням у телефоні, коли форма і картка давно відіграли свою роль, натовп зібрався, а сутички вже сталися. Наступного разу інша людина в іншій формі покаже іншу картку від іншої сімейної ГО, і результат буде той самий, бо перевірити її на місці досі нічим.
