Арешт Мадуро - провал китайської розвідки

Китайські дипломати ще не встигли вийти з урядових будівель у Каракасі, коли Ніколаса Мадуро вже везли в американському літаку. Зустріч на високому рівні між представниками Пекіна та венесуельським лідером завершилася за кілька годин до того, як агенти США узяли Мадуро під варту. Для китайської розвідки це не просто провал — це приголомшуючий удар по репутації держави, яка претендує на глобальне лідерство.

«Глибоко занепокоєні» і «рішуче засуджуємо», — пролунало з Міністерства закордонних справ КНР. Красиві слова, порожні фрази. Риторика без змісту. Пекін зробив те, що вміє найкраще: випустив пресреліз та обурено махнув кулаком перед телекамерами. А от реальної відповіді — жодної.

Венесуела для Китаю — не просто ще одна крапка на карті. Це «всепогодне стратегічне партнерство», як його піднесено назвали у 2023 році. За цими бюрократичними термінами стоять мільярди доларів та тісна економічна інтеграція. Більше половини венесуельської нафти — 768 тисяч барелів щодня — пливе до китайських портів. Це чотири відсотки від загального імпорту нафти в КНР. Здається, небагато? Але для економіки, побудованої на стабільності поставок, це критична лінія.

А ще є борг. Шістдесят мільярдів доларів кредитів під заставу нафти, які Пекін видав Каракасу між 2007 та 2015 роками. Десять мільярдів досі висять непогашеними. Плюс майже півмільярда доларів китайської зброї, що зробило Венесуелу найбільшим покупцем китайського озброєння в обох Америках. Це не просто партнерство — це довгострокова стратегічна інвестиція. І тепер вона під загрозою.

Найбільше вражає не сам арешт. Америка вміє проводити такі операції — швидко, чисто, без зайвого галасу. Дивує інше: китайська розвідка не побачила цього наближення. Або ж побачила, але помилилася в оцінці ризиків. Обидва варіанти однаково невтішні для держави, яка витрачає мільярди на свої спецслужби та аналітичні центри. Провести дипломатичну зустріч за години до арешту главою держави — це не просто недогляд, це системна помилка.

Тепер Пекін опинився в незручній позиції. Він може посилити антиамериканську пропаганду, кричати про «гегемонізм» і «імперіалізм», муссувати тему в державних ЗМІ. Але що далі? Які практичні важелі впливу? Військова операція? Виключено. Економічні санкції проти США? Китай сам постраждає більше. Дипломатичний тиск через міжнародні організації? Вашингтон це навряд чи зупинить.

Реальність жорстка: Китай не може захистити своїх партнерів. Він може давати гроші, будувати інфраструктуру, продавати зброю. Але коли приходить час продемонструвати силу — справжню, військову, оперативну силу — Пекін виявляється безпомічним. Американці провели операцію на задньому дворі Китаю в Латинській Америці, і КНР не змогла нічого зробити. Навіть не знала, що це станеться.

Для інших китайських партнерів — від Білорусі до Пакистану — це тривожний сигнал. Пекін може бути щедрим інвестором та надійним торговельним партнером. Але в критичний момент, коли на кону політичне виживання, він не стане захисником. Немає китайського аналогу Шостого флоту США, немає морської піхоти, яка висадиться в порту за три години, немає спецпідрозділів, готових евакуювати союзників.

Втім, найбільша втрата Пекіна не в доступі до венесуельської нафти. Трамп уже натякнув, що постачання продовжаться. Китай лякає інше: що станеться, коли в Каракасі з'явиться новий уряд? Якщо він розверне курс у бік Вашингтона? Тоді під загрозою опиняться не лише нафтові контракти, а вся інфраструктура китайського впливу — телекомунікаційні мережі, супутникові станції, розвідувальні пункти. Роки інвестицій та будівництва присутності в регіоні можуть обернутися прахом.

Арешт Мадуро оголив принципову слабкість китайської глобальної стратегії. Пекін будує економічні імперії, вплітається в інфраструктуру далеких країн, роздає кредити та контракти. Але вся ця конструкція тримається на стабільності політичних режимів. Стоїть лише впасти одному диктатору — і виявляється, що китайський дракон уміє лише дихати вогнем на папері. У реальному світі, де рішення приймаються силою, а не заявами МЗС, він залишається беззубим.

І найгірше для Пекіна — це розуміють усі. У Вашингтоні, в Москві, в столицях інших країн, які обирають між американським та китайським векторами. Тепер вони знають: коли справа дійде до реального зіткнення, китайське «всепогодне стратегічне партнерство» варте рівно стільки, скільки коштує папір для чергового комюніке про «глибоке занепокоєння».