Армія «паперових» мільярдерів: як сотні українців володіють тисячами підприємств і чому держава мовчить
Новина про те, що майже 500 українців володіють одночасно десятками чи навіть тисячами підприємств, а абсолютний рекордсмен записав на себе 5889 компаній, викликала закономірне запитання: «А що, аналітики в податковій та БЕБ цього справді не бачать?»
Відповідь проста і парадоксальна водночас: бачать, і чудово бачать. Ба більше, такі масиви даних формуються саме завдяки державним реєстрам, до яких у правоохоронних та контролюючих органів є повний доступ. Проте існує величезна прірва між «бачити в системі» та «притягнути до відповідальності чи зупинити схему».
Чому ж профільні відомства роками не ліквідовують подібні мережі?
1. Формально закон не забороняє мати сотні компаній
В українському законодавстві немає прямої норми, яка б обмежувала кількість підприємств, якими може володіти одна фізична особа або бути її бенефіціаром. Теоретично, успішний інвестор чи серійний підприємець може створювати стільки бізнесів, скільки вважає за потрібне. Сама по собі наявність тисячі компаній — це лише «маркер ризику», а не автоматичний доказ злочину. Щоб передати справу до суду, слідство зобов'язане довести не факт реєстрації, а наявність складу злочину в кожному окремому епізоді: ухилення від сплати податків, фіктивне підприємництво, відмивання коштів тощо.
2. Номінальний сервіс як класична «димова завіса»
Особи на кшталт абсолютного рекордсмена Віталія Ільницького чи інших фігурантів із топу — це, найімовірніше, класичні номінальні власники (так звані «статисти» або «паперові директори»).
За ними зазвичай не стоїть реальних активів чи мільйонних рахунків.
Це люди з уразливих соціальних верств або ті, хто за символічну плату погодився надати свої паспортні дані для реєстрації сотень фірм-одноденок.
Реальні вигодонабувачі (бенефіціари та організатори конвертаційних центрів чи схем із мінімізації податків) залишаються в тіні, приховані за ланцюжками довіреностей, офшорів або підставних осіб. Коли податкова чи БЕБ приходять із перевіркою до «рекордсмена», вони зазвичай натрапляють на людину, яка живе на мінімальні доходи і фізично не має ані грошей для погашення мільйонних боргів, ані розуміння, чим займаються «її» фірми.
3. Колосальне навантаження на систему
В Україні зареєстровано сотні тисяч активних юридичних осіб. Державні аналітичні системи (наприклад, RISK-орієнтовані системи податкової) автоматично виділяють такі аномалії, як тисячі компаній на одній людині. Проте пропускна здатність Бюро економічної безпеки (БЕБ) та Державної податкової служби фізично не дозволяє одночасно розслідувати тисячі епізодів щодо кожної такої «прокладки». Поки детективи розплутують складні схеми з відмивання грошей через одне підприємство з пулу, організатори встигають створити ще десяток нових через інших підставних осіб.
4. Юридичні пастки та складнощі доказування
Навіть якщо правоохоронці блокують роботу таких компаній, реальні бенефіціари використовують лазівки:
Перереєстрація бізнесу на нових номіналів (часто на жителів окупованих територій чи прифронтових зон, куди фізично неможливо виїхати з перевіркою).
Використання рішень судів першої інстанції, які затягують процеси скасування реєстрації таких підприємств на роки.
Підсумок
Аналітики податкової та БЕБ чудово обізнані про ці масштаби — подібні масиви даних лежать на поверхні відкритих реєстрів. Проте чинна каральна та контролююча система налаштована на боротьбу з наслідками (фіктивними звітами, податковими ямами), а не на превентивне обмеження можливості реєструвати тисячі компаній на одну людину.
Доки в законодавстві не з'являтимуться жорсткі імперативні обмеження на кількість компаній, якими може володіти чи управляти одна фізособа без підтвердження легального походження капіталу та реальної матеріально-технічної бази, ринок «номінальних мільярдерів» в Україні продовжуватиме процвітати.
