Дві форми звітності на весь сектор: чому громадські організації непрозорі за законом

Літо 2026 року видалося врожайним на суперечки про доброчесність тих, хто професійно займається доброчесністю. Віталій Шабунін судиться з Державним бюро розслідувань, вимагаючи спростувати інформацію про нібито привласнене авто, передане для ЗСУ, і каже, що отримав машину від благодійників, які претензій до нього не мають. Мартину Богуславець уже другий рік поспіль розбирають по квартирах. Телеграм-канали публікують списки донорів так, ніби перелік грантодавців сам собою є доказом. А в самому секторі на все це відповідають однією фразою: у нас усе прозоро, дивіться звіти.

Ось про звіти й поговоримо. Бо в цій розмові обидві сторони зазвичай беруть на віру те, що варто було б прочитати.

Почнемо з питання, яке ніхто не ставить. Що саме зобов'язана оприлюднювати українська громадська організація, яка отримала мільйон доларів іноземного гранту?

Відповідь коротка: майже нічого.

Закон "Про громадські об'єднання" зобов'язує ГО зберігати правоустановчі документи, оновлювати дані про кінцевих бенефіціарних власників, готувати річні фінансові звіти з детальним аналізом доходів і витрат, вести облік і зберігати документи щодо внутрішніх і міжнародних операцій не менше п'яти років, а також надавати їх компетентним державним органам на відповідний запит.

Прочитайте останні чотири слова ще раз. На запит. Не публічно. Не в реєстрі. Не на сайті. Детальний аналіз доходів і витрат готується, зберігається і показується державі, якщо держава попросить. Громадянин, за чиї податки, до речі, теж живе частина цього сектору, доступу до нього не має.

Далі податкова звітність. Неприбуткові організації подають Звіт про використання доходів неприбуткової організації, а додатком до нього фінансову звітність. І якщо організація відповідає критеріям мікропідприємства, а більшість ГО їм відповідає, то ця звітність складається з двох форм: балансу за формою №1-мс і звіту про фінансові результати за формою №2-мс. Спрощена фінансова звітність мікропідприємства.

Дві форми. Сумарні цифри. Скільки надійшло, скільки витрачено, скільки залишилося. Без розбивки на донорів, без розбивки на проєкти, без зарплатної відомості, без гонорарів експертам, без вартості послуг підрядників.

Тепер найважливіше, і саме тут проходить лінія, яку в публічних дискусіях не проводять узагалі. На відміну від політичних партій, громадські організації не зобов'язані подавати фінансову звітність до Національного агентства з питань запобігання корупції. І, як зазначають дослідники цієї теми, можуть не розкривати джерела своїх надходжень і напрями витрат.

Партія зобов'язана. Громадська організація ні. Партія має публічний фінансовий звіт у НАЗК, який може відкрити кожен. Громадська організація має дві форми в податковій і річний звіт у шухляді, який покаже на запит компетентного органу.

І це при тому, що межа між партійною та громадською діяльністю в Україні розмита настільки, що ті самі дослідники прямо пишуть: через візуальну подібність виборці можуть сприймати продукцію громадської організації як діяльність самої партії, а частина партійної діяльності таким чином залишається без належного фінансового контролю.

А тепер про звітування перед суспільством, те саме, на яке посилаються, коли кажуть "у нас усе прозоро". Юридично його немає. Є рекомендації. Ресурсні центри радять організаціям публікувати регулярні дописи про залучені та використані кошти, розміщувати в соцмережах фото й відео на підтвердження закупівель, готувати річний звіт про діяльність і викладати його на сайті. Радять. І самі ж додають, що цей елемент роботи неприбуткових організацій чомусь залишається зовсім недооціненим.

Тобто прозорість грантового сектору в Україні це не обов'язок, а добра воля. Хто хоче, публікує детальні звіти з розбивкою по донорах і статтях. Хто не хоче, обмежується красивою інфографікою про кількість проведених заходів. І юридично другий має рівно стільки ж підстав називати себе прозорим, як і перший.

Ось звідси й починається справжня історія, а не та, яку розповідають телеграм-канали.

Подивіться на випадок Мартини Богуславець з правильного боку. Про її фінанси відомо не тому, що її організація прозора, і не тому, що хтось провів розслідування. Про них відомо тому, що вона є членкинею Громадської ради доброчесності, а членство в цьому органі робить людину суб'єктом декларування. Її квартири, її готівка, її позика від матері, її доходи від двох організацій до останньої гривні лежать у відкритому реєстрі не завдяки сектору, а всупереч його звичаям.

Тепер спитайте себе: а скільки ще керівників громадських організацій, які роками живуть на іноземні гранти, критикують чиновників і формують порядок денний, ніде не декларуються взагалі? І відповідь буде: майже всі. Богуславець видно, бо вона одна з небагатьох, кого видно. Решту не видно взагалі, і про їхні квартири ми не дізнаємося ніколи, бо ніде дізнатися.

Це і є той факт, довкола якого весь час крутяться, але який ніхто не формулює. Проблема грантового сектору не в тому, що хтось із його представників щось приховав. Проблема в тому, що приховувати не треба, бо показувати не зобов'язані.

І звідси випливає неприємне для обох сторін.

Для тих, хто атакує сектор, неприємне полягає в тому, що їхній інструмент нічого не доводить. Перелічити донорів організації, як це роблять у чергових викриттях, і на цьому побудувати звинувачення неможливо, бо перелік донорів це відкрита інформація, яку самі організації публікують на своїх сайтах. Компромат, побудований на публічних даних, це не викриття, а переказ. А спроби доводити недоброчесність через порівняння задекларованої вартості квартири з ринковою ціною готового житла розсипаються при першому ж контакті з юристом, бо в декларації зазначають вартість на дату набуття права власності. Тобто атака б'є повз ціль саме там, де ціль справді вразлива.

Для самого сектору неприємне полягає в іншому. Люди, які професійно вимагають від держави публічності закупівель, відкритих реєстрів, декларацій і фінансового контролю, самі працюють у правовому режимі, де нічого з цього не обов'язково. І захищаються вони не тим, що показують документи, а тим, що вказують на мотиви тих, хто питає. Прийом ефективний рівно доти, доки суспільство на боці того, хто його застосовує.

Віталій Шабунін судиться з ДБР за честь і гідність і вимагає спростувати інформацію про авто. Це його законне право, і жоден суд не вирішить, чи прозорий сектор загалом. Але сама конструкція показова: спір про репутацію йде в суді, а не в бухгалтерії. Питання закривають вироком, а не виписками.

Наостанок про слово, яке в цій дискусії стало розмінним. "Грантожер" це не аналітична категорія, а лайка, і за нею зазвичай ховається небажання розбиратися. Отримання іноземного гранту законом не заборонено, більшість цих грантів пішла на речі, за які держава не бралася, а частина людей із цього середовища зробила для антикорупційної інфраструктури більше, ніж усі профільні комітети разом узяті.

Тільки з цього не випливає, що їхні фінанси мають залишатися їхньою приватною справою. Той, хто вимагає прозорості професійно, повинен бути прозорим добровільно, бо закон його до цього не зобов'язує. І поки сектор не почне публікувати те, що ніхто не змушує його публікувати, кожна нова хвиля компромату матиме одну незаперечну перевагу: спростувати її нічим.