Лише 10 000 киян приймають участь в політичному житті міста

Непохитні стародавні традиції владних інститутів домальовувати собі показники ефективності цілком і повністю викривили та спотворили статистику участі громадськості у політичному житті міста.

"Громадські експерти" заради показників які ніби повинні свідчити про їх дієвість та значущість створили справжні "Потемкинские деревни" приписуючи киянам бажання приймати в таких проектах як, наприклад "Громадський бюджет".

Проте це їх бажання напустити пилу в очі західним донорам та муніципальній владі міста аж ніяк не вплинуло на реальні показники участі. 

Як демонструє статистика в середньому за петиції стабільно голосують 7 - 12 000 киян і не більше. Це сурова реальність і це дійсно трагедія, через те, що активна громада міста (за досвідом європейських міст) повинна складати щонайменше 5% від числа мешканців міста, і це для Києва приблизно 150 000.

Ось тут вже питання: стабільно низька активність це наслідок лише імітаційної роботи з громадськістю влади, чи є інші чинники впливаючі на її активність?

І вони дійсно є.

Виявляється, що, якщо навіть максимально "відкрутити гайки" і надати політичні права і свободи громаді, то за фактом цими свободами буде користуватися лише невеликий відсоток населення!

В Києві це приблизно 0,1%.

Ця активна меншість ходить на мітинги, займається активізмом, і в тому числі і ходить на вибори.

Головною цінністю цієї спільноти киян - є політична участь, і ось тут розпочинається історія про трагедію громадських рухів всієї України.

10 000 киян не є єдиною рушійною силою.

Не дивлячись на той факт, що всі активісти поділяють фактично одні й ті самі цінності, вони не намагаються об'єднати зусилля і виступають як окремі невеликі групи як називають у владних кабінетах "міських навіжених".

 Таким чином, коли киянам вдається об'єднати навколо проблеми і вивести на вулиці декілька тисяч, у владних кабінетах кажуть, це ж навіть не 0,1% населення. Чому ми повинні вас слухати?

Це дуже цікавий приклад, який оголює одне фундаментальне протиріччя між демократичними і республіканськими цінностями: цінностями егалітаризму (рівність) і політичної участі.

Владі завжди дуже легко критикувати демократичні громадянські рухи, апелюючи до демократичних же цінностей: немає великої кількості голосів - ми не повинні вас слухати!

І це цілковито вірно в рамках демократичної парадигми (рівність: одна людина - один голос), і відповісти на це громаді по суті нічого.

Якщо апелювати у відповідь на закиди влади до цінностей демократичних, а республіканських.

Республіканською цінністю ж є не стільки егалітаризм (рівність), скільки політична участь.

Виходячи з республіканської парадигми один голос активного громадянина, який прийняв рішення брати участь в політиці, важить більше, ніж голос тієї самої мовчазної більшості, яку він представляє і яка брати участь у політичному житті не бажає!

Керуючись такими принципами громада міста могла б отримати дійсно важливий механізм впливу на владу, але...

Ви напевно і самі знаєте чому нікому до цього немає діла.