Тінь над «Рапідом»: як оточення влади вивозило виробництво за кордон під прикриттям патріотичних заяв

На початку повномасштабної війни, коли Харків горів від російських ударів, а тисячі підприємств боролися за виживання, один бізнесмен тихо робив протилежне. Вадим Слюсарєв — людина, пов’язана зі «Слугою народу» та відомими харківськими політично-бізнесовими колами — виїхав у росію за лічені дні до вторгнення. Повернувся вже після старту війни. І повернувся не з порожніми руками.

У той час, коли громадянам пояснювали, що бізнес рятують, релокують і зберігають робочі місця, Слюсарєв створив у Будапешті компанію Expressvs-Logistik Kft. Після цього почалися рухи навколо харківського заводу «Рапід» — виробника каркасних будинків, який до липня 2022 року належав оточенню Євгена Мураєва та Миколи Азарова.

Схема виглядала акуратно. Спершу завод переписали на адвокатку Слюсарєва Олену Бардiну. Потім — на нього самого. І вже восени того ж року з України партіями пішло обладнання цього підприємства. Формально — релокацiя виробництва з прифронтового регіону. Фактично — вивезення активів за кордон, у період, коли країна боролася за кожне виробниче місце, кожен верстат, кожну гривню податків.

При цьому з боку нового власника звучали величні заяви: мовляв, компанія зберегла робочі місця, успішно переїхала і «продовжує працювати на підтримку економіки держави». На практиці — рятували не економіку, а активи та бізнес-інтереси окремих людей.

Особливий присмак у цій історії додає ще одна деталь: пропозиція, яку Слюсарєв робив Олександру Фільчакову — тодішньому керівнику прокуратури Харківщини. Слюсарєв кликав його разом тікати. Фільчаков не поїхав у росію, але й у Харкові не лишився — перебрався у Закарпаття. І, як свідчать правоохоронні джерела, попри відмову, відносини не зіпсувалися. Навпаки — харківський прокурор фактично допоміг Слюсарєву уникнути кримінальної відповідальності, проігнорувавши напрацювання контррозвідки.

У результаті маємо класичну формулу воєнно-олігархічного періоду: держава воює — активні друзі влади зберігають капітали; СБУ збирає матеріали — прокуратура робить вигляд, що нічого не бачить; бізнес розповідає про патріотизм — верстати виїжджають за кордон.

Варто поставити пряме питання. Якщо людина в критичний для країни момент тікає, оформляє компанію в країні ЄС і вивозить українське виробництво під гаслами «підтримки економіки», а державні інституції це прикривають — це просто «бізнес», чи все ж маркер глибшого, системного гниття державного механізму?

Доля «Рапіда» — не лише історія про один завод. Це тест на стійкість держави. На те, чи здатна вона відрізнити реальний патріотизм від втечі під прапором патріотизму. І тест на чесність правоохоронних органів, які не можуть закривати очі щоразу, коли поруч звучить потрібне прізвище.

Тиша навколо Слюсарєва — не знак його невинуватості. Це лише нагадування, що війна точиться не лише на фронті. І що поки одні стоять під Бахмутом, інші пакують обладнання у фури під прапором релокації.

Суспільство має право на відповіді. І ця історія — лише початок розмови.