Журналісти Мстислав Чернов та Євген Малолєтка знімали воєнні злочини росіян у Маріуполі 20 днів

Те, що зробили Мстислав Чернов та Євген Малолєтка в Маріуполі, можна назвати одним словом «подвиг». Саме завдяки їм світ бачив, як сучасні фашисти під триколорами розстрілювали українське місто.

«Раптом на світанку увірвався десяток солдатів: «Де ж журналісти, бл@дь?». 

Журналіст Associated Press Мстислав Чернов розповідає про мужність української армії та поліції, які організувала спецоперацію, аби порятувати із заблокованого Маріуполя останніх журналістів міжнародних медіа. Саме фото і відео Мстислава Чернова та Євгена Малолєтки з АР є свідченнями жахливих воєнних злочинів РФ, яка розстрілює Маріуполь.
«Росіяни полювали на нас». «Якщо вони вас упіймають, то знімуть на камеру і змусять сказати, що все, що ви знімали, — брехня, — цитує Чернов слова українського поліцейського. — Всі ваші зусилля та все, що ви зробили у Маріуполі, буде марним».
 «Офіцер, який колись благав нас показати світові його вмираюче місто, тепер благав нас піти».

Мстислав Чернов і Євген Малолєтка – відеожурналіст і фотограф міжнародного інформагентства Associated Press – були останніми журналістами, які висвітлювали події в оточеному росіянами Маріуполі. Вони знімали початок війни, бомбардування пологового будинку, наслідки авіаобстрілів міста – усі докази тероризму РФ.

Їхні фото- і відеодокази воєнних злочинів росіян були настільки шокуючими, що ті оголосили справжнє полювання на них. Проте бійцям ЗСУ вдалося вивезти журналістів з міста, і Мстислав Чернов написав вражаючий репортаж для AP.

ZAXID.NET переклав цей репортаж українською.

«Час вимірювався від одного снаряду до іншого»

Ми були єдиними міжнародними журналістами, які залишилися в українському місті Маріуполь, і більше двох тижнів документували його облогу російськими військами. Ми працювали всередині лікарні, коли озброєні люди почали переслідувати нас у коридорах. Хірурги дали нам свої білі костюми, щоб ми таким чином замаскувались.

Раптом на світанку увірвався з десяток солдатів: «Де ж, бл***, журналісти?».

Я подивився на їхні нарукавні пов’язки, вони були синіми [українськими], і спробував вирахувати ймовірність того, що це переодягнені росіяни. Я зробив крок вперед, щоб ідентифікувати себе. «Ми тут, щоб витягти вас», – сказали вони.

Від артилерійського та кулеметного вогню тряслися стіни, і залишатися всередині здавалося безпечніше. Але українські воїни отримали наказ взяти нас із собою.

Лікарі рятують жінку, яка постраждала від вибухів у Маріуполі (фото Євгена Малолєтки)

Ми вибігли на вулицю, покинувши лікарів, які нас прихистили, вагітних жінок, яких обстрілювали, і людей, які спали в коридорах, бо їм було нікуди піти. Мені було страшно залишати їх усіх там.

Дев’ять хвилин, можливо, 10, ціла вічність дорогами та розбомбленими багатоквартирними будинками. Коли неподалік вибухнули снаряди, ми впали на землю. Час вимірювався від одного снаряду до іншого, ми напружили наші тіла і затамували подих. Ударна хвиля за хвилею трясла мої груди, а руки замерзали.

Ми дійшли до входу, і військові автомобілі відвезли нас до темного підвалу. Лише тоді ми дізналися від поліцейського, чому українці ризикували життям солдатів, щоб витягти нас з лікарні.

«Якщо вони зловлять вас, вони знімуть вас на камеру і змусять сказати, що все, що ви зняли – брехня, – сказав він. – Всі ваші зусилля і все, що ви зробили в Маріуполі, будуть марними».

Офіцер, який колись благав нас показати світові його вмираюче місто, тепер благав нас піти. Він направив нас до тисяч машин, які готувалися виїхати з Маріуполя. Це було 15 березня і ми гадки не мали, чи виберемося живими.

«До Маріуполя ми під’їхали о 3:30 ранку, через годину почалася війна»

Я виріс в Україні, у місті Харків, лише за 30 км від російського кордону. І коли я був підлітком, то нас вчили поводитися зі зброєю в рамках шкільної програми. Тоді це здавалося безглуздим. Україна, думав я, оточена друзями.

З того часу я висвітлював війни в Іраку, Афганістані та Нагірного Карабаху, намагаючись показати світові руйнування з перших вуст. Але коли цієї зими американці, а потім європейці евакуювали співробітників своїх посольств з Києва, і коли я розглядав карти нарощування російських військ біля мого рідного міста, моєю єдиною думкою було: «Бідна моя країна».

У перші дні війни росіяни розбомбили величезну площу Свободи в Харкові, де я проводив час, поки мені не виповнилось 20 років.

Журналіст AP Мстислав Чернов після бомбардування Маріуполя (фото Євгена Малолєтки)

Я знав, що російські війська розглядатимуть східне портове місто Маріуполь як стратегічну точку через його розташування на Азовському морі. Тож увечері 23 лютого я вирушив туди зі своїм давнім колегою Євгеном Малолєткою, українським фотографом Associated Press, на своєму білому мікроавтобусі Volkswagen.

Дорогою ми почали хвилюватись про запасні шини і знайшли в інтернеті чоловіка неподалік, який погодився продати нам їх посеред ночі. Ми пояснили йому та касиру в цілодобовому продуктовому магазині, що готуємося до війни. Вони дивилися на нас, як на божевільних.

До Маріуполя ми під’їхали о 3:30 ранку, через годину почалася війна.

«Я ніколи не відчував, що порушити тишу було настільки важливо»

Близько чверті з 430 тис. жителів Маріуполя виїхали з міста в ті перші дні, коли це ще було можливим. Але мало хто вірив, що наближається війна, і коли більшість усвідомила свою помилку, було вже запізно.

Атакуючи місто бомбами, росіяни відключали електроенергію, воду, постачання їжі і, що важливо, зруйнували вежі мобільного зв’язку, радіо та телебачення. Кілька місцевих журналістів виїхали до того, як остаточно зник зв’язок та почалась повна блокада.

Відсутність інформації в блокаді має дві мети. Перша – це хаос. Люди не знають, що відбувається, і панікують. Друга – це безкарність. Без жодної інформації, яка б надходила з міста, без фотографій зруйнованих будівель та вмираючих дітей, російські війська могли робити все, що хотіли. Якби не ми [журналісти], ніхто б нічого не дізнався.

Ось чому ми пішли на такий ризик, щоб показати світові те, що ми бачили, і саме це розлютило Росію настільки, що вона почала полювати на нас. Я ніколи не відчував, що порушити тишу було настільки важливим.

«Ніхто не знає, що відбувається в нашому місті»

Смертей було багато. 27 лютого ми спостерігали, як лікар намагався врятувати маленьку дівчинку, уражену уламками. Вона померла. Потім померла друга дитина, за нею третя. Машини швидкої допомоги перестали забирати поранених, тому що люди не могли до них додзвонитися без сигналу, а вони не могли їхати по розбомблених вулицях.

Пожежа у житловому будинку після ракетного удару (фото Євгена Малолєтки)

Лікарі благали нас знімати сім’ї, які самотужки привозили мертвих і поранених, і дозволяли нам використовувати потужність їхнього генератора для наших камер. «Ніхто не знає, що відбувається в нашому місті», – казали вони.

Снаряди влучили в лікарню та будинки навколо, розбили вікна нашого мікроавтобуса. Іноді ми вибігали, щоб зняти палаючий будинок, а потім бігли назад серед вибухів.

У місті було ще одне місце, де можна було б отримати стабільний зв’язок – біля пограбованого продуктового магазину на проспекті Будівельників. Раз на день ми їхали туди й присідали під сходами, щоб завантажувати світлини та відео. Сходи не змогли б нас захистити, але там було безпечніше, ніж на вулиці.

«Я сто разів вилаявся, бо моя камера не була увімкнена»

Сигнал повністю зник 3 березня. Ми намагалися надіслати наше відео з вікна 7 поверху лікарні. Саме звідти ми побачили, як розсипаються останні шматки міцного міста Маріуполя.

Місцевий супермаркет грабували, і ми йшли туди через артилерію та кулеметний вогонь. Десятки людей бігли й штовхали візки, навантажені електронікою, їжею, одягом. На даху магазину вибухнув снаряд, мене відкинуло на землю. Я напружився, чекаючи другого удару, і сто разів вилаявся, бо моя камера не була увімкнена, щоб записати це. І ось снаряд з жахливим свистом влучив у житловий будинок поруч зі мною. Я сховався за ріг.

Підліток пробіг повз з офісним кріслом, наповненим електронікою, коробки падали зі всіх сторін. «Мої друзі були там, і снаряд потрапив за 10 метрів від них, – сказав він мені. – Я поняття не маю, що з ними сталося».

Ми побігли назад до лікарні. Не пройшло і 20 хвилин, як почали надходити поранені, деякі з них були у візках з супермаркету.

Мешканці Маріуполя ховаються від російських бомб (фото Євгена Малолєтки) 

​Протягом кількох днів єдиний зв’язок із зовнішнім світом у нас був через супутниковий телефон. І єдине місце, де працював той телефон, було на відкритому повітрі, поруч з воронкою від снаряду. Я сів, скрутився і намагався вловити зв’язок.

Усі питали, коли закінчиться війна. Я не мав відповіді.

Щодня ходили чутки, що українська армія збирається прорвати облогу. Але ніхто не прийшов.

«Це змінить хід війни»

Я був свідком смертей у лікарні, трупів на вулицях, десятків тіл, закинутих у братську могилу. Я бачив стільки смерті, що знімав, майже не сприймаючи цього.

9 березня авіаудари пошматували пластик, яким ми заклеїли вікна нашого автомобіля. Я побачив кулю всього за кілька секунд до того, як біль пронизав моє вухо, мою шкіру, моє обличчя.

Ми спостерігали за димом з пологового будинку. Коли ми приїхали, рятувальники ще витягували з руїн закривавлених вагітних жінок.

Наші батареї майже розрядилися, і ми не мали зв’язку для того, щоб надіслати наші фото. Комендантська година починалась вже за кілька хвилин. Поліцейський підслухав, що ми обговорювали, як повідомити про бомбардування лікарні.

«Це змінить хід війни», – сказав він. Він відвів нас до джерела живлення та підключення до інтернету. Ми зняли так багато мертвих людей і мертвих дітей. Я не розумів, чому він думав, що ще більше смертей може щось змінити. Я був неправий.

Люди ночують у спортивному центрі (фото Євгена Малолєтки) 

«Пропаганда була настільки сильною, що деякі люди, повірили в неї, а не власним очам»

У темряві ми надіслали фотографії, розділивши їх на три частини, щоб прискорити процес. Це зайняло години, і вже давно настала комендантська година. Обстріли тривали, але офіцери, які супроводжували нас, терпляче чекали.

Тоді наш зв’язок зі світом за межами Маріуполя знову обірвався.

Ми повернулися до порожнього підвалу готелю з акваріумом, наповненим мертвими золотими рибками. У повній ізоляції ми нічого не знали про зростання російської дезінформаційної кампанії з метою дискредитації нашої роботи. Посольство Росії в Лондоні опублікувало два твіти, в яких фото AP назвали фейком, заявивши, що вагітна жінка на фото є акторкою. Російський посол виклав копії фотографій на засіданні Ради безпеки ООН і повторив брехню про напад на пологовий будинок.

Тим часом у Маріуполі нас оточили люди, які запитували про останні новини з війни. Так багато людей прийшло до мене і попросило: «Будь ласка, зніміть мене, щоб моя родина за містом дізналася, що я живий».

На цей момент в Маріуполі не працювало жодне українське радіо та телеканал. Єдине радіо, яке ми могли зловити, транслювало російську брехню – що українці тримають Маріуполь у заручниках, стріляють по будівлях, розробляють хімічну зброю. Пропаганда була настільки сильною, що деякі люди, з якими ми спілкувалися, повірили в неї, не зважаючи на докази, які вони бачили на власні очі.

Постійно повторювалося повідомлення в радянському стилі: «Маріуполь оточений. Складайте зброю».

«Я відчував дивовижну вдячність до солдатів і сором за те, що йду»

11 березня під час короткого дзвінка наш редактор запитав, чи можемо ми знайти жінок, які пережили авіаудар пологового будинку, щоб довести, що вони справді існують. Я зрозумів, що кадри мають бути достатньо потужними, щоб спровокувати реакцію російського уряду.

Ми знайшли жінок в іншій лікарні, деякі з них були з немовлятами, а інші народжували. Ми також дізналися, що одна жінка втратила дитину, а потім померла.

Ми піднялися на 7 поверх, щоб надіслати відео. Звідти я спостерігав, як вздовж лікарні з’їжджаються танки, кожен з яких позначений літерою Z, яка стала російською емблемою війни. Нас оточили: десятки лікарів, сотні пацієнтів і ми.

Маріупольські комунальники ховають загиблих без трун у братських могилах (фото Євгена Малолєтки)

Українські воїни, які захищали госпіталь, зникли. А шлях до нашого мікроавтобуса з продуктами, водою та спорядженням перекривав російський снайпер, який уже вистрелив у медика на вулиці.

Години минали у темряві, а ми сиділи і слухали вибухи надворі. Тоді за нами прийшли солдати, які гукали до нас українською.

Це не було схожим на порятунок. Здавалося, що нас просто переводять від однієї небезпеки до іншої. До цього часу ніде в Маріуполі не було безпечно. Ти міг померти в будь-який момент. Я відчував дивовижну вдячність до солдатів, але був заціпенілий. І відчував сором за те, що йду.

Ми втиснулися в Hyundai з сім’єю з трьох осіб і виїхали з міста у п'ятикілометровий затор. Того дня з Маріуполя виїхало близько 30 тис. людей — стільки, що російські солдати не встигали придивлятися до автомобілів із вікнами, заклеєними поліетиленом.

«Ми були останніми журналістами в Маріуполі. Тепер там немає жодного»

Люди нервували. Вони билися, кричали один на одного. Щохвилини ми чули літак або авіаудари. Земля тряслася.

Ми перетнули 15 російських блокпостів. Кожного разу мати, яка сиділа на передньому сидінні нашої машину, молилася, достатньо голосно, щоб ми почули. Коли ми минали блокпости — третій, десятий, 15-й, усі укомплектовані солдатами з важким озброєнням, — мої сподівання, що Маріуполь виживе, згасали. Я розумів, що лише для того, щоб дійти до міста, українській армії доведеться прориватися через величезну кількість перешкод. І це виглядало нереальним.

На заході сонця ми підійшли до моста, який зруйнували українці, щоб зупинити наступ росіян. Там уже застрягла колона Червоного Хреста з близько 20 автомобілів. Ми всі разом звернули з дороги у поля.

Охорона на блокпосту №15 розмовляла російською з грубим кавказьким акцентом. Вони наказали всій колоні демонтувати фари, щоб приховати зброю та техніку, що стояла на узбіччі. Я ледве міг розрізнити білий знак Z, намальований на автомобілях.

Коли ми під’їхали до шістнадцятого блокпосту, почули голоси. Українські голоси. Я відчув неабияке полегшення. Матір на передньому сидінні машини розплакалася. Ми вийшли.

Ми були останніми журналістами в Маріуполі. Тепер там немає жодного.

Нам досі пише багато людей, які хочуть дізнатися про долю своїх близьких, яких ми фотографували та знімали. Вони пишуть нам відчайдушно і щиро, ніби ми не чужі, ніби можемо їм допомогти.

***

Коли наприкінці минулого тижня росіяни завдали авіаудар по театру, де сховалися сотні людей, я знав, куди ми маємо піти, щоб дізнатися про вцілілих та почути на власні очі, як це – годинами перебувати в пастці уламків. Я знаю цю будівлю та знаю зруйновані будинки навколо неї. Я знаю людей, які застрягли під уламками.

А в неділю українська влада заявила, що Росія розбомбила школу мистецтв в Маріуполі, де ховалися близько 400 людей. Але ми вже не зможемо туди потрапити.