Американський капітал витіснив Британію з Росії, оплативши більшовикам дрейф до Нью-Йорка
У XIX столітті Росія працювала на Лондон. Позики їй давали лондонські й паризькі банки, британські фірми володіли її нафтою й копальнями, а британська дипломатія вирішувала, де їй воювати і де зупинитися. 1914 року Росія вступила у війну союзницею Британії по Антанті. Минуло лише кілька років, і все змінилося. Радянська влада добивалася визнання у Вашингтоні, її перший міжнародний банк працював з нью-йоркськими банкірами, а золото, яким вона розплачувалася за кордоном, ішло через американські банки. Як країна, яку Лондон виховував ціле століття, так швидко вийшла з-під британського контролю?
Від відповіді на це питання залежить, як розуміти зміну гегемонів у XX столітті. Я стверджую, що гегемоном у світі є той, чиїм намісником служить Росія. Москва ніколи не була самостійним центром. Вона завжди служила тому, хто в той час правив світом, і щоразу, коли вона міняла господаря, господаря міняв і світ. 1917 року корону гегемона ще носив Лондон, проте найбільші гроші вже були в Нью-Йорку. Від 1915 року дім Моргана кредитував Британію і Францію, і Лондон сам став боржником американських банкірів. Наступним кроком Нью-Йорк мав забрати в Лондона його головного намісника, Росію.
Хто кому підпорядкований, видно навіть з курсу валют. За золотим стандартом фунт стерлінгів коштував 4,86 долара. Від 13 січня 1916 року до 20 березня 1919 року курс фунта не опускався нижче 4,76, бо за це платила нью-йоркська фірма Моргана. Як агент британського казначейства, вона скуповувала в Нью-Йорку кожен фунт, який пропонували за цим курсом. Отже, Лютнева революція, Жовтневий переворот, Берестейський мир і перший рік громадянської війни в Росії припали на той час, коли британську валюту рятували американські гроші. У березні 1919 року Морган припинив скуповувати фунти, і фунт покотився вниз. 1920 року за нього давали вже 3,18 долара.
Офіційна історія пояснює більшовицький переворот 1917 року німецькими грошима. За цією версією, за Леніним стояла Німеччина, і більше ніхто. Німецький Генштаб провіз Леніна своєю територією, німецький уряд платив більшовикам через стокгольмський банк Улофа Ашберга, а німецький міністр закордонних справ Кюльман сам писав, що лише постійний потік німецьких грошей дав більшовикам змогу видавати "Правду" і розширити свою вузьку партію. Усе це правда. Однак Німеччина розвалювала російську армію заради однієї мети, вивести Росію з війни, і, як визнавав генерал Гофман, не розуміла, кого саме везе. Берлін зробив брудну роботу і за півтора року програв війну. Скористався результатом інший гравець.
Американський історик Ентоні Саттон 1974 року знайшов в архіві Державного департаменту США документи про цього гравця. Саттон доводить, що фінансисти Волл-стріт були партнерами більшовиків, а не їхніми ворогами, і що без грошей, дипломатичного прикриття та політичної підтримки з Нью-Йорка більшовиків цілком могли б змести. Пояснював він це тим, що американські банкіри прагнули монополії на російському ринку. Я бачу в тих самих документах інше. Вони показують, як американський капітал відбирає в Британії її головного намісника.
Досвід революцій у чужих країнах Волл-стріт мав ще до 1917 року. Саттон показує, що зброю для мексиканського революціонера Панчо Вільї оплачували через нью-йоркський "Гаранті Траст", банк, який контролював Морган. Спираючись на матеріали сенатської комісії, Саттон робить висновок, що уряд Карранси, який ухвалив першу у світі конституцію радянського зразка, без американської зброї навряд чи встояв би. Тобто фінансувати революції ці люди навчилися задовго до Петрограда.
До Росії американський капітал зайшов 1916 року, ще за царя. "Нешнл Сіті Бенк" Рокфеллера і "Гаранті Траст" Моргана позичили гроші Росії, яка воювала, хоча Державний департамент прямо попередив їх, що це порушує міжнародне право. До того Росія позичала гроші переважно в Лондоні й Парижі, і американці зайшли на цей ринок, не питаючи дозволу ні в британців, ні у власного уряду. Цікаво, що посередником у цих позиках був той самий Ашберг. 1916 року він влаштовував цареві американські кредити, а 1917 року через його банк ішли німецькі гроші революціонерам.
Саттон звертає увагу й на те, що частина німецьких грошей теж ішла з Нью-Йорка. Під час війни Німеччина позичала в нью-йоркських банках гроші на шпигунство й таємні операції в Північній і Південній Америці. Через "Гаранті Траст" німецькі агенти отримували кредити, зокрема на купівлю газет, які мали писати на користь Німеччини. Водночас той самий банк фінансував союзників, тобто Британію і Францію. Нью-йоркські гроші працювали на обидва боки війни.
Під цим кутом Саттон пояснює й історію з так званими "документами Сіссона". 1918 року представник американського Комітету суспільної інформації Едгар Сіссон купив у Петрограді пачку паперів, які нібито доводили, що Ленін і Троцький є німецькими агентами. Американський уряд видав їх як справжні. Згодом з'ясувалося, що майже всі документи підроблені, а їхній німецький текст рясніє грубими помилками. На думку Саттона, фальшивка слугувала димовою завісою. Вона переконувала публіку, що за більшовиками стояла лише Німеччина, і відволікала увагу від того, що робили в Росії американці.
Ключова постать у версії Саттона - Троцький. У січні 1917 року він приїхав до Нью-Йорка. За його власними словами, він жив там на гонорари з бідного емігрантського журналу. Проте Троцький винаймав добру квартиру, їздив автомобілем з шофером, а коли вирушав до Росії, мав при собі 10 тисяч доларів. У квітні британці зняли його з пароплава в канадському Галіфаксі, бо вважали, що він їде скидати уряд країни-союзниці. За Троцького почали наполегливо клопотатися в Оттаві, і за місяць Адміралтейство в Лондоні наказало його відпустити. Канадський розвідник підполковник Маклін згодом писав, що звільнення домагалося британське посольство у Вашингтоні. Посольство діяло на прохання Держдепартаменту США, а той, своєю чергою, діяв в інтересах когось іще. Російський видавець книжки Саттона в примітці робить прямий висновок: гроші Троцького логічніше шукати в тих фінансистів, які виклопотали йому проїзд і пливли з ним одним пароплавом.
Згодом Троцький вів подвійну гру, і документи Держдепартаменту показують її. 20 березня 1918 року з Москви до Держдепартаменту надійшло повідомлення про інтерв'ю Троцького російській газеті. У ньому Троцький заявив, що Радянська Росія не вступить у жоден союз з капіталістичною Америкою, бо це було б зрадою. Ця заява прозвучала на фоні того. що трьома днями раніше, 17 березня, посол Френсіс повідомив до Вашингтона, що Троцький просить в американців 5 офіцерів, які мали б інспектувати його нову армію, а також людей і обладнання для залізниць.
Американський генерал Джадсон їздив до Троцького в Смольний, не узгодивши це з послом. Висадку військ Антанти в Мурманську навесні 1918 року Троцький погодив сам. Саттон нагадує і про сталінські процеси 1938 року, на яких троцькістів звинувачували в тому, що вони платні агенти міжнародного капіталу. Ці звинувачення зазвичай вважають вигадкою сталінських прокурорів, проте Саттон пише, що вони збігаються з документами, які він знайшов.
Тим часом у Петрограді працювала місія американського Червоного Хреста, яку Саттон називає місією Волл-стріт. Під час війни Червоний Хрест фактично перейшов у руки нью-йоркських банкірів, і Джон Фостер Даллес згодом писав, що бізнесмени дивилися на нього як на свій інструмент. У місії 1917 року було 24 людини з офіцерськими званнями. Лікарів серед них було лише 5, а більше половини місії становили юристи й фінансисти з ділового району Нью-Йорка. Усі витрати оплачував директор Федерального резервного банку Нью-Йорка Вільям Бойс Томпсон. Його помічник згодом визнав, що Червоний Хрест був для місії лише прикриттям. Лікарі через місяць поїхали додому, бо не хотіли брати участь у її політичній роботі.
На думку Саттона, місія мала вплинути на Керенського або на більшовиків, залежно від того, хто візьме гору, і так відкрити Америці шлях до російського ринку й російських ресурсів. Спершу Томпсон підтримував Керенського. Коли більшовики скинули Керенського, Томпсон за кілька тижнів переключився на них. У грудні 1917 року до петроградського готелю "Європа" надійшла телеграма, в якій Морган повідомляв, що переказав мільйон доларів на рахунок Томпсона в "Нешнл Сіті Бенк". Біограф Томпсона пише, що ці гроші пішли на політичні цілі. Коли більшовики націоналізували банки, петроградське відділення "Нешнл Сіті Бенк" виявилося єдиним банком у Росії, якого не зачепив декрет про націоналізацію. Сам Томпсон, повернувшись до Америки, видав російською мовою хвалебну книжечку "Правда про Росію і більшовиків".
Дорогою додому Томпсон заїхав до Лондона разом з партнером Моргана Томасом Ламонтом і зустрівся з прем'єром Ллойд Джорджем. У грудні 1917 року британський воєнний кабінет був твердо антибільшовицьким. Після розмови з американцями він вирішив працювати з більшовиками і відрядив до Росії неофіційного представника. Отже, свою політику щодо Росії Британія змінила з підказки американського банкіра. Тим часом у Вашингтоні Держдепартамент наказав послові Френсісу поступово налагоджувати з більшовиками неофіційні стосунки, а держсекретар Лансінг повідомив французькому послові, що Америка не буде сваритися з жодною силою, яка має владу в Росії.
Заступник Томпсона Раймонд Робінс, який залишився на чолі місії, пояснив мету відверто. Якщо США визнають більшовиків, писав він, Америка отримає контроль над надлишком ресурсів Росії і поставить своїх контролерів на всіх прикордонних пунктах. У цій фразі й полягає суть перехоплення. Ресурси йдуть новому господареві, на кордонах стоять його люди, а влада всередині країни може називати себе радянською, царською чи як завгодно.
Британія намагалася зберегти свої позиції. Навесні й улітку 1918 року війська Антанти висадилися в Мурманську та Архангельську, але, як зазначає російський видавець книжки, висаджувалися вони проти німців, а не проти більшовиків. Коли Німеччина капітулювала, британці пішли. Царське спорядження з тамтешніх складів вони частину вивезли, частину віддали червоним або втопили в морі. Білим арміям не залишили нічого.
Останню спробу Лондон зробив грошима. Восени 1922 року більшовики створили свій перший міжнародний банк, Роскомбанк. Гроші в нього вклав іноземний консорціум, переважно британський, і британський уряд, за даними Держдепартаменту, теж вклав у нього значні кошти. Проте іноземним відділом банку, тобто всіма його зовнішніми операціями, керував віце-президент "Гаранті Траст" Макс Мей, а представником банку в США став сам "Гаранті Траст". Шведський професор Густав Кассель, радник банку, сказав, що безглуздо було б залишити Росію з її ресурсами напризволяще. Отже, гроші в Роскомбанк вклала Британія, а розпоряджалися ними американці.
Через п'ять років після революції розклад сил змінився остаточно. Німеччина, яка оплатила переворот, програла війну і вийшла з гри. Британія, господиня Росії в XIX столітті, лишилася інвестором, який нічим не керує. Її війська пішли з півночі, її політику щодо Росії підказали американці, її гроші в радянському банку перейшли під управління нью-йоркського банкіра. Америка отримала те, про що писав Робінс: російський ринок, російські ресурси і доступ до влади, яка прилюдно проклинала капіталізм і потай просила американських офіцерів. Формально корона гегемона перейшла до Вашингтона лише після Другої світової війни. Її російську криптоволонію Нью-Йорк забрав у Лондона на чверть століття раніше, а курс своєї валюти Лондон віддав під контроль Нью-Йорка ще 1916 року.
