Чому не переміг комунізм?

6 листопада американський історик Стівен Коткін опублікував есе "Soviet disunion". Він ставить два питання: чому комуністичний режим упав у Радянському Союзі і чому він вижив у Китаї.

Коткін відповідає просто. Компартія може дозволити приватну торгівлю та приватні підприємства і все одно залишитися при владі. Для цього їй не можна ділитися самою владою: допускати вільні вибори, інші партії та вільну пресу. Так вчинила Москва у 1920-ті роки, так вчинив Ден Сяопін у 1980-ті. Горбачов оголосив гласність і провів вибори з кількома кандидатами. Після цього система, за Коткіним, сама себе вбила. Реформу він називає "вибором, а не необхідністю". Союз, пише він, міг жити далі на доходи від сибірської нафти й газу.

На Росії це есе прочитали із задоволенням. Один російський автор переказав його своїм читачам і зробив висновок про нинішню Москву. Стійкість російській системі, пише він, дає ринкова економіка, "НЕП-2", і на неї всім треба молитися.

Вдумайтеся, що тут сказано. Комуністи йшли до влади, щоб знищити приватну власність, а разом із нею і ринок. Маркс і Енгельс у "Маніфесті" 1848 року звели всю свою теорію до одного положення: знищення приватної власності. За Коткіним виходить, що компартія виживає якраз тоді, коли повертає і власність, і ринок, відмовляється від усього, заради чого прийшла до влади, і залишає собі тільки саму владу. Ленін у 1921 році хоча б чесно назвав НЕП відступом. Російський автор через 100 з гаком років називає цей відступ скріпою і закликає на нього молитися. Ринок, який комунізм обіцяв знищити, оголошено ліками для комуністичної влади.

І американський історик, і його російський читач вважають Радянський Союз самостійною державою, яка сама розпоряджалася своєю долею. Моя відповідь інша. З 1945 року головною державою світу, гегемоном, були Сполучені Штати. Світова торгівля йшла в їхній валюті й за цінами їхнього ринку. У гегемона була монополія на сибірську сировину. Купувати її самому йому було не обов'язково. Радянська нафта йшла здебільшого до Європи, але продавалася за долари і за цінами, які призначали не в Москві і не в Європі.

Коли Європа спробувала домовитися з Москвою напряму, про сибірський газ, гегемон втрутився. У червні 1982 року Рейган заборонив європейським фірмам постачати обладнання для нового газогону з Сибіру. Французькі, британські, італійські й німецькі компанії заборону порушили, і в листопаді її зняли.

Збирала й продавала сибірську сировину Москва. На валюту гегемона вона годувала міста і утримувала армію, а армією приборкувала землі, з яких ця сировина йшла. Це посада намісниці.

У 1971 році гегемон відмовився міняти долари на золото, і в нього почалася криза. До середини 1980-х Америка сама жила в борг і стала скорочувати видатки. Намісниці вона урізала виторг, а коли та прийшла просити в борг, заборонила їй застосовувати силу. Британія зробила те саме на 40 з гаком років раніше. Вона "відпустила" колонії, тобто перестала платити за чиновників і війська в них і переклала ці видатки на самі колонії. Гегемон переклав свої видатки на Москву і виставив їй рахунок. Московська модель жила на зовнішні гроші й без них не встояла. Від Москви відпали спершу країни Варшавського договору, потім союзні республіки. Саму Москву гегемонові після цього довелося рятувати: боржник був потрібен йому живим.

Без цього не можна пояснити ні кінець Союзу та його перетворення на РФ, ні виживання китайської компартії. Найкраще це показує саме есе Коткіна. Потрібні факти в ньому є, і автор проходить повз кожен.

Москву в такому становищі хочеться назвати колонією, тільки прихованою, криптоколонією. Я сам раніше так думав. Це помилка. Колонія тут є, але це землі, якими Москва правила: Сибір із його нафтою і газом, союзні республіки, країни Варшавського договору. У колонії немає власної армії, і чужих земель вона не загарбує. У Москви була армія, і ці землі вона загарбала сама. Колонію грабують. Москва грабувала сама, а здобич продавала за валюту гегемона.

Тому Москва намісниця. Гегемон не ставить над нею ні гарнізону, ні губернатора і не витрачає на її землі жодного долара. Армію утримує вона, невдоволених приборкує вона, сировину збирає вона. Тим паче що зароблене намісниця повертає в його ж економіку: тримає гроші в його банках і купує його боргові папери. Там її гроші квітнуть і пахнуть. Так вони й живуть, намісниця і гегемон. Коли гегемонові знадобилося скоротити видатки, платити за це він змусив намісницю.

У чому Коткін має рацію? Він прибирає хибні причини розпаду. Папа римський, національні рухи, дисиденти, Рейган, військова промисловість, Афганістан. Щодо кожної він показує, що вона Союз не повалила. З Афганістаном він особливо переконливий. На піку війни у В'єтнамі воювало 550 000 американських солдатів. Радянських солдатів в Афганістані ніколи не було більше 120 000, хоча Афганістан майже вчетверо більший за Південний В'єтнам. Уся десятирічна війна коштувала радянському бюджету стільки ж, скільки субсидії сільському господарству за 1 рік.

Ці субсидії країну не нагодували. У 1970 році Союз купив за кордоном близько 2 мільйонів тонн зерна. До березня 1985 року закупівлі за один сезон наблизилися до 50 мільйонів тонн. Майже 20 мільйонів із них продали Сполучені Штати. Власний урожай 1984 року американська розвідка оцінювала в 180 мільйонів тонн. Платити за чуже зерно треба було доларами.

Звідки Москва брала долари? Про це сказано в самого Коткіна, у тій самій фразі про сибірську нафту й газ. У 1984 році нафта і газ принесли Союзу близько 25 мільярдів доларів валютного виторгу з 30. Нафта продавалася на світовому ринку за долари. Ось тільки скільки коштує барель, вирішували не в Москві.

Коткін про це знає. Він згадує, що в 1985 році світова ціна на нафту впала. І одразу відсуває цей факт убік. Спад у радянській економіці, пише він, офіційно почався лише в 1990 році, уже після реформ. Отже, винні реформи.

Тут його головна помилка. Він судить про радянську економіку за загальним обсягом виробництва, як судять про економіку самостійної країни. Про намісницю треба судити за виторгом у валюті гегемона. На цей виторг Москва купувала хліб для міст. Поки його вистачало, Москва ні в кого не просила в борг, і ніхто не ставив їй умов. У 1986 році Союз отримав за нафту близько 7 мільярдів доларів. Це половина того, що він отримував двома роками раніше. Заводи працювали, як і раніше. Платити за зерно стало нічим.

Тоді Москва пішла позичати. Наприкінці 1985 року її валютний борг становив 31 мільярд доларів. Наприкінці 1990 року він дійшов приблизно до 55 мільярдів. Три чверті цієї суми Союз був винен західним комерційним банкам.

Що було далі, описав Єгор Гайдар, майбутній виконувач обов'язків прем'єра Росії. У 1989 році Москва попросила кредит у консорціуму з 300 банків. Дати гроші погодилися 5. Банкіри пояснили радянським чиновникам, що комерційних грошей більше не буде і просити треба в західних урядів. Уряди дають гроші під політичні умови. Горбачову, за словами Гайдара, потрібно було не менше 100 мільярдів доларів.

Умова була одна: не застосовувати силу. У 1989 році Москва не послала танки до Східної Європи, і за кілька тижнів комуністичні режими там зникли. У січні 1991 року вона спробувала силою повернути Прибалтику. Захід відповів, що Москва може чинити як хоче, але про кредит у 100 мільярдів тоді доведеться забути. Москва відступила.

Армія нікуди не поділася. У січні 1991 року радянські танки увійшли до Вільнюса і захопили телевежу. Москва вже не могла пустити армію в хід: будь-яке застосування сили загрожувало позбавити її західних кредитів. Так намісниця втратила землі, які контролювала тільки силою армії. У 1989 році вона втратила Східну Європу, у 1991-му союзні республіки.

Виведення радянських військ із Німеччини оплатив Бонн. Він дав Москві 12 мільярдів марок і ще 3 мільярди безвідсоткового кредиту. Об'єднана Німеччина залишилася в НАТО. У липні 1991 року "сімка" в Лондоні відмовила Горбачову в мільярдах прямої допомоги і запропонувала технічне сприяння. Свої війська в Європі Америка теж скоротила: з 315 225 осіб у 1989 році до 107 158 у 1995-му.

Зіставте це з тезою Коткіна про вільний вибір. Він пише, що силовий розворот 1991 року не вдався, і шукає причину в устрої партії та республік. У Гайдара причина простіша. На силу не було грошей, а гроші давали тільки тому, хто силу не застосовує. Звідси мій висновок. Політичні поступки, які Коткін вважає помилкою Горбачова, були платою за кредит. Умови ставив кредитор.

Так уже було з Британією. У 1946 році Сполучені Штати дали їй кредит у 3,75 мільярда доларів з умовою, що до липня 1947 року фунт почне вільно обмінюватися на інші валюти. Самій Індії Британія наприкінці війни заборгувала 1,335 мільярда фунтів. У серпні 1947 року Індія стала незалежною. За 10 років до цього, 1 квітня 1937 року, Лондон відокремив від Індії Бірму та Аден, якими доти керували з Індії. Із Союзом усе відбулося так само. У 1989 році Москва втратила країни Варшавського договору, у 1991-му розпався сам Союз. Різниця в тому, що Індією правив британський намісник, віцекороль, і відпустив її британський парламент своїм актом. Москва вважалася самостійною державою, і актів про неї ніхто не ухвалював. Вашингтон вимагав від неї одного: не застосовувати силу.

У цієї історії є прецедент. Сарай жив на митах із чорноморської торгівлі. У 1453 році османи взяли Константинополь, у 1475-му Кафу, і ця торгівля перейшла під їхній контроль. Сарай залишився без мит, не зміг утримувати військо і впав. Коткін пояснює кінець Союзу комуністичною ідеологією. В Орди не було ні компартії, ні комуністичної ідеології. Вона впала, коли в неї забрали дохід. Москва вчинила інакше: вона сама скоротила видатки на каральну армію. Гарнізони у Східній Європі та в республіках стали їй не по кишені, і вона їх прибрала. В одній лише Східній Німеччині стояло понад 300 000 радянських солдатів. Решти армії їй вистачило, щоб не втратити інші землі.

Чому ж тоді вижила китайська компартія? Коткін відповідає, що Ден Сяопін дозволив приватні підприємства і не поділився владою. Подивіться, кому Ден почав продавати. 1 січня 1979 року Пекін і Вашингтон встановили дипломатичні відносини. Наприкінці січня Ден прилетів до Америки. 1 лютого 1980 року набула чинності торговельна угода між двома країнами. Китайські товари отримали на американському ринку режим найбільшого сприяння, тобто звичайні мита замість заборонних. Того ж року Китай прийняли до Міжнародного валютного фонду і Світового банку.

У Москви була точно така сама угода. Її підписали в жовтні 1972 року. Але Конгрес ухвалив поправку Джексона-Веніка. За нею комуністична країна отримує звичайні мита, тільки якщо вільно випускає своїх громадян за кордон. Друга поправка обмежила американські кредити Союзу 300 мільйонами доларів на 4 роки і заборонила кредитувати розробку радянської нафти й газу. Москва ці умови відкинула. 14 січня 1975 року держсекретар Генрі Кіссинджер оголосив, що Союз відмовився від угоди.

Через 5 років черга дійшла до Китаю. Закон був той самий, і Китай своїх громадян за кордон теж вільно не випускав. Але в поправці є застереження: президент має право призупинити цю вимогу для окремої країни. 23 жовтня 1979 року Джиммі Картер підписав такий указ для Китаю. Підставою стали запевнення китайських чиновників, що еміграцію полегшать. Сенатори тоді ж дорікнули Білому дому, що з Пекіном і Москвою він поводиться по-різному. Союз отримав таку саму відстрочку лише в грудні 1990 року. Разом із нею Джордж Буш дав Москві до 1 мільярда доларів кредиту на американське продовольство.

Різницю між двома компартіями визначили у Вашингтоні. Китайським товарам американський ринок відкрили. Радянським товарам його не відкрили, і Союзу залишилося продавати на світовому ринку нафту й газ за долари. Китай став фабрикою, Союз залишився постачальником сировини. Фабрика заробляє на кожному новому покупцеві. Постачальник сировини живе, поки тримається ціна.

Обидві компартії пройшли одну й ту саму перевірку з різницею в 19 місяців. У ніч на 4 червня 1989 року китайська армія силою зачистила центр Пекіна від демонстрантів. Загинули сотні, а можливо, тисячі людей. Джордж Буш заборонив контакти з Пекіном на найвищому рівні. У липні його радник із національної безпеки Брент Скоукрофт таємно прилетів до Пекіна. За рік Буш продовжив Китаю звичайні мита. Палата представників спробувала прив'язати їх до прав людини, і Буш пообіцяв вето.

У січні 1991 року Москва застосувала силу у Вільнюсі й залишилася без кредиту.

Чому Пекіну пробачили те, чого не пробачили Москві? Москва продавала сировину, яку покупець міг узяти в іншого постачальника, і просила в борг. Пекін у борг не просив. У 1985 році Америка купила китайських товарів на 3,8 мільярда доларів. У 1989-му вона ввезла їх уже на 12 мільярдів, у 1992-му на 26. На цій торгівлі заробляли американські компанії. Покарати Пекін означало покарати їх. Покарати Москву Вашингтону не коштувало нічого.

Звідси відповідь на друге питання Коткіна. Москва була намісницею на сировинних землях. Китайська компартія стала управителем на фабриці. Намісниці можна урізати виторг: сировину продасть і інший постачальник. Управителя, за якого фабрика працює без страйків і вільних профспілок, покупцеві міняти невигідно. Тому китайська компартія вижила: її монополія на владу була потрібна покупцеві. Монополія радянської компартії йому була не потрібна. Від Москви покупцеві потрібні були дві речі: щоб вона й далі продавала нафту і газ і щоб повернула позичене. Для цього компартія не потрібна. Продавати сировину й платити борги могла будь-яка влада в Москві, і після 1991 року вона це робила. Коткін сам згадує, що китайська компартія вправно маніпулює американськими урядами і бізнесом. І проходить повз цей факт, як і повз решту.

Вижила партія. Комунізм не вижив і в Китаї. У 2004 році до китайської конституції вписали захист приватної власності. Приватні компанії дають близько 60% китайського ВВП і 80% робочих місць у містах. Від комунізму в китайської компартії залишилися назва і монополія на владу.

Ідеологія і на Росії, і в Китаї була кайданами для мас. Але самими словами маси в покорі не втримаєш. Кайданам потрібні хліб і сила. У Москви після 1986 року бракувало грошей на хліб, а силу заборонив кредитор. Тому на Росії кайдани не витримали. У Китаї фабрика годує, а за силу, застосовану в 1989 році, партію ніхто не покарав. Там кайдани цілі.

Залишаються 1920-ті роки. Коткін ставить їх за приклад, а його російський читач називає НЕП зразком для сьогоднішньої Росії.

Який вигляд мав НЕП ззовні? Москва здавала іноземному капіталу сировину в концесію. У червні 1925 року американець Аверелл Гарріман отримав марганцеві рудники Чіатури в Грузії. Договір уклали на 22 роки. Того ж року лондонська компанія Lena Goldfields узяла в концесію золоті копальні на Лені, де вона працювала ще до революції. Гарріман пішов через 3 роки. Більшість інших концесій теж закрили достроково.

Закрили їх, коли Москві перестав бути потрібен орендар. З 1929 року вона сама продавала на Захід зерно й сировину і на виручену валюту закуповувала там обладнання.

Тобто НЕП був часом, коли Москва шукала, кому здати ресурси за валюту. "Ринковий соціалізм" і мудрість Леніна тут ні до чого. В обох випадках, які Коткін наводить як вдалі, у компартії був зовнішній покупець із валютою. Москва 1920-х його шукала і знайшла. Ден отримав його в 1980 році. Горбачову покупець урізав виторг удвічі, а кредитор виставив умови.

У Коткіна є ще одне спостереження, яке працює проти нього самого. Він пише, що радянська верхівка змирилася з розпадом, бо перетворила свій контроль над державним майном на приватну власність і зберегла владу в республіках. І там само зауважує, що Росія через пів століття живе на ті самі доходи від нафти й газу.

Складіть ці два спостереження. Держава зникла. Партія зникла. Ідеологія зникла. Люди, які розпоряджалися сировиною, залишилися. Товар залишився. Валюта, в якій за нього платять, залишилася.

Платити за розпад гегемон змусив Москву. Спершу радянський борг збиралися поділити між республіками: на Росію припадав 61%, на Україну 16%. Але з березня 1992 по березень 1993 року Москва підписала з 12 республіками так званий "нульовий варіант": увесь борг Союзу і всі його закордонні активи переходили до неї. У кредиторів залишився один боржник. Він і платив. У 2006 році Росія віддала західним урядам 22 мільярди доларів радянського боргу. Останній платіж за ним вона здійснила в серпні 2017 року.

Упасти цьому боржникові Вашингтон не давав. З 1990 року до Союзу за торговельною угодою йшли американські курячі окороки, "ніжки Буша". 10 лютого 1992 року 12 американських військово-транспортних літаків повезли до колишніх республік продовольство і ліки.

Якщо після краху режиму все це збереглося, значить, комунізм головним не був. Головною була посада намісниці. Москва втратила частину земель, але зберегла армію, сировину і покупця. Посада пережила 1991 рік.

Чому на Росії цього не хочуть бачити? Історія про наддержаву, яка на рівних протистояла Америці, була потрібна обом сторонам. Москві вона допомагала приборкувати власні колонії. Вашингтону вона дозволяла ніколи не називати вголос, чим для нього був Союз. Цією колією йдуть і Коткін, і його російський читач. Американець шукає причину краху всередині компартії. Росіянин шукає рецепт стійкості всередині російської економіки.

Російський автор молиться на ринок. Чий це ринок? З 1992 по 2022 рік російська ринкова економіка означала продаж нафти і газу за долари та євро. Резерви Москва тримала в банках своїх покупців і вкладала в їхні боргові папери. У лютому 2022 року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, близько 300 мільярдів доларів цих резервів заморозили.

"НЕП-2" стоїть на тому самому, на чому стояв пізній Союз. На покупцеві, який платить своєю валютою і може перестати платити.

Коткін запитав, чому комунізм упав у Союзі й вижив у Китаї. Він не вижив ні там, ні там, бо влада в обох країнах трималася не на ньому. Комунізм був кайданами для мас, а кайдани коштують грошей. Гроші давав гегемон. Китайська партія залишилася йому потрібна й отримала його ринок. За це вона відмовилася від самого комунізму і залишила собі тільки владу. Московській намісниці гегемон урізав виторг, заборонив силу і змусив її платити за розпад. Кайдани впали, Союз розпався, а радянські борги Москва виплачувала до 2017 року.

Посада намісниці нікуди не поділася. До 2022 року Росія продавала ту саму сировину за ту саму валюту і тримала зароблене в того самого гегемона. Російський автор закликає молитися на цей ринок і боїться талонів на їжу та кирзових чобіт. Боятися йому варто іншого. У 2022 році намісниця застосувала силу без дозволу, і гегемон відповів так само, як у 1991 році: позбавив її грошей. У 1991 році після цього від Москви відпали її володіння. Ринок, на який молиться російський автор, Москві не належить, і умови на ньому, як і раніше, ставить господар.