Глибокі метастази КДБ в тілі сучасної Росії
Коли наприкінці 1991 року припинив існування концтабір народів “СРСР”, разом із ним формально зник і КДБ – грізний Комітет державної безпеки. Здавалося б, зі смертю радянського ладу “чекісти” залишилися в минулому. Але реальність виявилася абсолютно іншою: структура держбезпеки не тільки пережила зміну режимів, але й пустила глибокі метастази у всі сфери життя нової Росії. Від економічних реформ до формування еліт – повсюди простежується прихований вплив колишніх співробітників КДБ. Їхня спадщина продовжує визначати політико-економічну систему країни і сьогодні.
Чекістська культура і кадри КДБ заклали основу сучасної Росії. Головна роль КДБ у перебудові та “шоковій терапії” 90-х – незаперечна.
Як і спадкоємність силових еліт від Андропова до Путіна. КДБ нікуди не зник, а став невидимим архітектором “незалежної” Росії – свого роду “глибинною державою”, що продовжує справу радянських спецслужб під новими вивісками.
Силовики і економічні реформи: несподіване обличчя КДБ
Коли говорять про радянські економічні реформи кінця 1980-х, рідко згадують КДБ. Репутація “органів” – стеження, арешти, політичні справи – здається далекою від обговорення ринку і приватизації. Тим не менш, уже в пізньорадянську епоху всередині КДБ визрівали ідеї економічної лібералізації. Більш того, чекісти брали участь в аналізі та підготовці реформ, намагаючись спрямувати трансформацію економіки в контрольоване русло.
Ще Юрій Андропов, який очолював КДБ з 1967 року, був занепокоєний стагнацією радянської економіки. Ставши Генсеком у 1982-му, він не встиг розгорнути широких перетворень, але ініціював важливі аналітичні проєкти. Під егідою КДБ створювалися дослідницькі групи, які вивчали досвід західних країн і шукали шляхи оживлення господарства СРСР. Андропов славився підходом технократа: він доручив збирати правдиву інформацію про реальне становище справ – минаючи прикрашені звіти партійних органів. Не випадково, що саме при Андропові у 1983 році КДБ представив доповідь про кризовий стан економіки, який шокував Політбюро своєю відвертістю.
До кінця 1980-х у період перебудови багато співробітників КДБ публічно заявили про підтримку курсу реформ Михайла Горбачова. Усередині Комітету почалася своя “міні-перебудова”: переглядалися пріоритети, визнавалися помилки минулого, робився акцент на нову відкритість. У секретному відомчому журналі “Збірник КДБ СРСР” за 1987–1990 роки публікувалися статті, що розмірковували про необхідність економічних змін.
Ці тексти дивовижні для концтабору, яким по суті був “СРСР”: високопоставлені офіцери розмірковували про те, що силовим методам недостатньо просто охороняти державу, потрібно ще й розуміти економічні процеси. Наприклад, уже в 1987 році в одному з номерів “Збірника КДБ” зазначалося, що чекістам пора “не захоплюватися цифрами показників” і відходити від формалізму – тобто дивитися на реальний стан суспільства і економіки.
Деякі статті прямо перегукувалися з духом реформ: закликали підтримувати низові ініціативи і показники ефективності, поважати законність і права громадян, працювати більш прозоро. Звичайно, все це писалося з соціалістичних позицій – йшлося про оновлення соціалізму, а не про капіталізм. Тим не менш, зміни в економіці обговорювалися і на Луб’янці. Більш того, чекістські аналітики готували рекомендації: як, наприклад, контролювати впровадження кооперативів (перших приватних підприємств, дозволених з 1988 року) або як залучати іноземні інвестиції без шкоди для безпеки країни. В одному з матеріалів 1990 року у “Збірнику КДБ” навіть зазначалося, що завдання органів – створити привабливий образ Радянського Союзу для зарубіжних партнерів і інвесторів.
Погодьтеся, незвична мета для таємної служби, яка звикла бачити в іноземцях насамперед шпигунів. Але часи змінювалися – і КДБ прагнув змінюватися разом із ними.
Таким чином, до моменту розпаду СРСР у частини офіцерського корпусу КДБ вже було розуміння, що економічна лібералізація неминуча. Деякі чекісти, яких можна назвати “помірними реформаторами”, бачили свою місію не в тому, щоб саботувати нові економічні порядки, а в тому, щоб очолити і спрямувати їх. Вони міркували: раз ринок все одно прийде, краще ми візьмемо його під свій контроль, ніж віддамо стихійним силам. Подібне мислення закладало основу для активної ролі вихідців зі спецслужб у майбутніх реформах початку 90-х.
Таємні радники реформ: КДБ і команда Гайдара
Коли у 1991–1992 роках почалися радикальні економічні реформи – лібералізація цін, приватизація, шокова терапія – за кермом процесу опинилася команда молодих економістів на чолі з Єгором Гайдаром та Анатолієм Чубайсом. Їх часто називають “гайдарівськими реформаторами” – енергійними лібералами, які намагалися побудувати в Росії ринкову економіку західного зразка. Здавалося б, ці люди – повна протилежність старій гвардії КДБ. Однак, як не парадоксально, між “молодими реформаторами” і “старою Луб’янкою” існував прихований зв’язок.
Ще в середині 1980-х КДБ за Андропова почав негласну підготовку кадрів для майбутніх перетворень. Ходили чутки (і пізніше з’явилися підтвердження), що Андропов створив аналітичні групи для розробки плану модернізації СРСР, куди залучали перспективних економістів, соціологів, менеджерів. Наприклад, радник Андропова, генерал-майор Микола Леонов, згадував, що Андропов уважно стежив за роботами прогресивних економістів. Перспективних молодих спеціалістів відправляли на стажування за кордон, вивчати капіталістичну систему зсередини. Відомо, що в 1980-х роках група радянських економістів проходила стажування у Міжнародному інституті прикладного системного аналізу (IIASA) в Австрії – це була така “нейтральна територія”, де зустрічалися вчені Сходу і Заходу. За деякими даними, КДБ особисто відбирав кандидатів для закордонних стажувань, бажаючи виховати кадри, здатні провести економічні реформи, коли для цього дозріють політичні умови.
Така стратегія отримала в колах посвячених навіть умовну назву – план “Корпорація ‘Червона зірка’”. Передбачалося, що СРСР поступово перейде до державного капіталізму: регульованої ринкової економіки, при цьому ключові позиції залишаться під контролем “корпорації” – мережі людей, пов’язаних із КДБ. Розглядався варіант, що якщо влада Комуністичної партії впаде, то КДБ має зберегтися, мутувати, прийняти іншу форму і непомітно керувати країною в перехідний період.
Фантастика? Але в 2012 році економіст Михайло Делягін (у минулому співробітник уряду) публічно стверджував, що такий план дійсно існував, і назвав його “спецоперацією КДБ”. Одним із учасників андроповських аналітичних груп був Сергій Кугушев – цікава фігура, яка одночасно входила в коло молодих економістів Гайдара-Чубайса. Кугушев пізніше прямо заявив:
“Гайдар, Чубайс, Кудрін та інші реформатори були лише інструментами могутніх сил, створених Андроповим”.
Тобто, принаймні частина ліберальних економістів були для КДБ якщо не союзниками, то протеже.
У перші роки Єльцинської Росії багато колишніх чекістів зайняли важливі, але напівтіньові ролі при нових реформаторах. Офіційно Комітет державної безпеки розформували, замість нього створили кілька нових структур (Служба зовнішньої розвідки, Міністерство безпеки, пізніше ФСБ). Однак люди-то залишилися ті самі. Кожному новому міністру, кожному відомству призначався свій куратор від спецслужб – ця радянська практика нікуди не поділася. Гайдарівська “молода гвардія” отримала у наставники групу досвідчених силовиків, які хоч і не з’являлися на сторінках газет, але впливали на всі рішення.
Ось характерний приклад: Єгор Гайдар – блискучий економіст, але виходець із суто інтелігентної родини (дід – відомий письменник Аркадій Гайдар). У 1991-му йому було 35 років, жодного досвіду роботи в державних органах чи силових структурах. І раптом він – віцепрем’єр, фактично керівник економіки країни в кризу. Очевидно, що без “даху” і підтримки впливових груп його команда не втрималася б. Такою підтримкою стали помірно-прогресивні кола КДБ, що сформувалися ще за Горбачова. Вони розуміли необхідність реформ і воліли співпрацювати з Гайдаром, щоб спрямовувати процес ізсередини, а не саботувати його.
Усе – від темпів приватизації до допуску іноземного капіталу й конвертованості рубля – узгоджувалося з людьми зі спецслужб. Поруч із кабінетом реформаторів завжди перебував непомітний “полковник”, який говорив: “цей завод продаємо – а цей поки що рано, він стратегічний” або “ціни відпускайте, але тримайте під контролем ситуацію на оборонних підприємствах”.
Крім того, критично важливим завданням було не допустити соціальних бунтів під час “шокової терапії”. Ціни в січні 1992 року злетіли в рази, багато людей були шоковані зубожінням. Хто зміг утримати країну від вибуху? Значною мірою – спецслужби, які моніторили протестні настрої та нейтралізували загрози. Колишній КДБ, а тоді вже Міністерство безпеки, відстежував ситуацію на підприємствах і інформував уряд. Якщо десь намічалися страйки, підключалися силові ресурси – від переконання директорів до втручання міліції та агентів впливу, щоб не допустити організованого бунту. Фактично, реформаторам допомогли пройти найболючіший період саме “невидимі союзники” зі спецслужб.
Звісно, не всі в чекістському середовищі були задоволені ліберальними нововведеннями. Багато старих кадрів ненавиділи Гайдара і Чубайса, вважаючи їх “зрадниками” і “агентами Заходу”. Але саме завдяки підтримці частини впливових силовиків єльцинська команда змогла закріпитися.
Цікаво, що до 1996 року більшість яскравих ліберальних реформаторів були відтиснуті від влади, а їхнє місце зайняли більш прагматичні фігури. Можливо, свою роль зіграло те, що “місію виконано” – ринкові основи закладені, а далі ними повинні керувати “перевірені кадри”. Саме ці “кадри” часто походили із силових структур або були тісно з ними пов’язані.
Таким чином, КДБ не можна розглядати як монолітно реакційну силу, що стала на заваді реформ. Навпаки, існувала група “прогресивних чекістів”, які впливали на хід гайдарівських перетворень – хтось у ролі радників, хтось забезпечуючи безпеку та політичну підтримку. І хоча народ бачив перед собою Гайдара і Чубайса, за лаштунками поряд із ними стояли люди в тіні, які значною мірою визначали рамки “дозволеного”.
Від Андропова до Путіна: спадковість чекістської еліти
“Кадри вирішують усе” – ця сталінська фраза якнайкраще описує суть спадковості між радянським КДБ і сучасною російською елітою. Достатньо подивитися на біографії людей, які останні двадцять років стоять біля керма Росії. Путін – офіцер КДБ із 1970-х, працював у розвідці. Секретар Ради безпеки Микола Патрушев – також кадровий чекіст. Голова Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін – випускник Вищої школи КДБ. Список можна продовжувати: ключові фігури сучасної влади безпосередньо походять із КДБ або споріднених структур. Це не випадковість, а результат довгострокової стратегії, коріння якої сягає епохи Андропова.
Юрій Андропов очолював КДБ 15 років (1967–1982) і за цей час зумів виростити ціле покоління відданих і кваліфікованих співробітників. Він зробив ставку на освічених офіцерів, залучав до органів молодь із гарною освітою, технічними знаннями, знанням мов. За нього КДБ став більш інтелігентним (наскільки це можливо для репресивного апарату): з’явилася аналітична служба, покращилася підготовка в Червонопрапорному інституті (виш КДБ). Ідеологія Андропова поєднувала жорстку вірність системі з розумінням, що для її збереження її потрібно оновлювати і позбавлятися надмірностей. Наприклад, Андропов ненавидів показуху і корупцію: він підтримував викриття хабарників, щоправда, вибірково (переважно тих, хто заважав справі). Він також розумів значення технологій і науки – за нього КДБ активно займався промисловим шпигунством, щоб підтягнути відсталі галузі, і водночас курував закриті науково-дослідні інститути, де велися передові розробки.
Коли в 1982 році Андропов став Генсеком, він потягнув за собою молодих технократів, багато з яких раніше співпрацювали з КДБ. Так, вважається, що Андропов підтримав просування Михайла Горбачова (щоправда, Горбачов належав радше до партійного апарату). Впливові економісти-“андроповці” – такі, як Абел Аганбегян, Георгій Арбатов (директор Інституту США і Канади, тісно пов’язаного з КДБ), Євген Примаков – згодом стали ключовими фігурами вже в пострадянській Росії.
Примаков, наприклад, хоча формально не був співробітником КДБ, тісно взаємодіяв із розвідкою, у 1980-ті очолював Інститут світової економіки. У 1990-ті він стане главою Служби зовнішньої розвідки, а потім прем’єр-міністром (до речі, одним із найуспішніших прем’єрів пізнього єльцинського періоду). Це приклад “андроповського” кадра, що пройшов шлях до вершини влади РФ.
Але головне – у Андропова була філософія управління, яка передалася його протеже. Цю філософію можна сформулювати так:
“Тримати все під контролем, реагувати на виклики гнучко, але владу з рук не випускати”.
Люди на кшталт Путіна і Патрушева – вже нове покоління, яке розпочало службу в 1970-ті – успадкували і гордість за приналежність до “еліти держбезпеки”, і переконання, що тільки вони знають, як правильно керувати країною.
Після бурхливих 1990-х, коли, на їхню думку, країну тимчасово захопили “торгаші та злодії”, чекістська еліта вирішила взяти реванш і навести порядок по-своєму.
У 1999 році, коли до влади привели Путіна, почалося масове висування його колишніх товаришів по службі, однокурсників із КДБ і молодих офіцерів ФСБ на ключові посади. “Луб’янська корпорація” або “контора” взяла владу у свої руки.
Фактично, зі зміною лідера відбулася масштабна ротація еліт: місце “партійних олігархів” і “демократичних реформаторів” зайняли “силовики”. Причому ці силовики були не просто генералами армії – у багатьох за плечима була саме школа КДБ. Окрім уже згаданих, можна згадати: міністра оборони Сергія Іванова (у минулому полковник КДБ), керівника адміністрації президента у 2000-х Віктора Іванова (КДБ), голову держкорпорації “Ростех” Сергія Чемезова (служив разом із Путіним у НДР у КДБ), а також найбільших бізнесменів, близьких до влади – Геннадія Тимченка, Юрія Ковальчука – які так чи інакше пов’язані з КДБ/ФСБ (Тимченко починав у радянському Мінзовнішторзі, де без кураторства КДБ не обходилося; Ковальчук працював в інститутах, що тісно контактували з чекістами).
Ідеологія цих людей глибоко просякнута чекістським світоглядом.
Що це означає на практиці? Це означає, що внутрішні загрози розглядаються так само серйозно, як і зовнішні вороги – будь-яка опозиція за замовчуванням звинувачується в “підривній діяльності”, переслідується і знищується.
“ЗМІ та громадські організації повинні бути під наглядом, щоб не допустити “розкладу системи зсередини” – класична теза КДБ.
Державні інтереси завжди ставляться вище за приватні – навіть якщо на словах чекісти підтримують ринкову економіку, на ділі великий бізнес зобов’язаний діяти у фарватері державної політики або хоча б не суперечити їй.
Рішення ухвалюються вузьким колом осіб, кулуарно, у дусі традицій спецслужб, де інформація поширюється за принципом “потрібно знати”.
Корпоративна солідарність серед чекістів дуже сильна – за принципом “своїх не здаємо” силовики практично не підсудні, і скандали рідко виплескуються назовні.
Можна сказати, що сучасні російські (чекістські) еліти продовжують лінію, започатковану ще Андроповим: поєднання елементів модернізації зі зміцненням апарату безпеки. Якщо спростити, їхня стратегія розвитку Росії – це сильна держава, що спирається на силові структури, плюс використання ринкових механізмів для зміцнення державної могутності.
Демократія, права людини, незалежний бізнес – усе це розглядається як другорядне, зайве, шкідливе і таке, що підлягає обмеженню, якщо заважає першим двом цілям. У цьому сенсі дух КДБ зразка 1980-х досі витає в коридорах влади РФ.
Пряма спадковість спецслужб видна і символічно.
Якщо у 1990-ті всі начебто сором’язливо намагалися дистанціюватися від радянського КДБ, і ФСБ жодним чином не афішувала цей зв’язок, то з приходом Путіна до влади ФСБ раптом почала з гордістю розповідати про чекістське минуле і зв’язок із КДБ.
У кабінеті Путіна висів портрет Андропова.
У Москві навіть хотіли повернути пам’ятник Дзержинському (засновнику ВЧК) на Луб’янську площу.
У промовах високих посадовців з’явилися нотки поваги до “ветеранів органів”.
Усе це підкреслено дає зрозуміти: путінська влада вважає себе спадкоємицею традицій КДБ – звісно, з поправкою “ми вже не та репресивна машина, ми оновилися”.
Але фактично методи чекістів залишилися тими ж – просто техніка стала досконалішою.
Чекісти в тіні ринку: як колишні агенти стали олігархами
Чому після краху соціалізму саме колишні співробітники КДБ опинилися серед головних вигодонабувачів ринкових реформ? Відповідь частково випливає з усього вищесказаного: вони готувалися, вони написали сценарій, вони його реалізували, вони контролювали ситуацію.
Давайте розглянемо детальніше феномен “чекістського капіталізму” 1990-х.
Коли державна власність стрімко переходила в приватні руки, виявилося, що ці “приватні руки” у більшості випадків належали вчорашнім парторгам, комсомольцям і чекістам. Нових бізнесменів не могло з’явитися нізвідки – всі багатства країни формально належали державі, а доступ до них мали лише номенклатурні кадри. КДБ був привілейованою корпорацією всередині номенклатури, причому такою, що володіла інформацією і зв’язками по всьому Союзу (і за кордоном). Тому, щойно з’явилася можливість, підприємливі офіцери швидко зорієнтувалися і конвертували свої переваги у власність і гроші.
Ще в пізньому СРСР КДБ активно “курував” тіньову економіку. З одного боку, органи боролися з незаконним підприємництвом і цеховиками (підпільними виробниками). З іншого – самі нерідко використовували елементи ринку у своїх цілях. Відомо, що КДБ і МВС створювали фіктивні кооперативи та фірми для проведення оперативних ігор, доступу до дефіцитних товарів, отримання валюти. Бували випадки, коли чекісти покровительствували деяким напівлегальним проєктам ще за соціалізму – звичайно ж, маючи на це дозвіл згори. Таким чином, частина співробітників отримала цінний досвід роботи в умовах “чорного ринку” ще до 1991 року.
Після розпаду Союзу і ліквідації КПРС стара система цінностей зруйнувалася. Багато офіцерів КДБ залишилися без чітких орієнтирів: служити новій державі, яка платить копійки, чи шукати нові шляхи самореалізації?
Тисячі колишніх чекістів у 1990-х обрали шлях бізнесу – від малого до великого. Хтось створив приватне охоронне підприємство і продавав послуги безпеки – попит зріс, адже кримінальні розбірки стали частиною життя. Хтось пішов у банки – забезпечувати фінансову розвідку, вибивати борги, налагоджувати “зв’язки”. А хтось безпосередньо зайнявся комерцією: торгівлею нафтою, металом, імпортом товарів. Завдяки контактам і знанню обстановки вони могли легко випереджати своїх конкурентів з числа “чесних комерсантів”. Наприклад, колишній розвідник знав, як вести переговори за кордоном і відкривати рахунки, колишній контррозвідник мав мережу довірених осіб у регіонах, які попереджали про майбутні укази чи перевірки.
Приватизація 90-х – окрема глава участі чекістів.
У період ваучерної приватизації (1992–1994) мільйони простих громадян отримали ваучери, але не мали ні знань, ні ресурсів, щоб ними розпорядитися – і це чудово розуміли ті, хто розробляв саму схему.
Фінансова неграмотність населення дозволила кмітливим ділкам швидко скупити ці ваучери за безцінь. Серед тих, хто займався скупкою, було чимало колишніх співробітників КДБ, МВС, армії – часто вони діяли через мережі, використовуючи адміністративний ресурс.
Далі настала черга заставних аукціонів 1995–1996 років, коли гіганти на кшталт нафтових компаній перейшли у приватні руки.
Хто організовував ці схеми?
З одного боку, чиновники уряду, з іншого – наближені до влади бізнесмени (імена олігархів відомі: Ходорковський, Березовський, Потанін і т. д.). Але за їхніми спинами знаходилися команди радників і охоронців із серйозним минулим.
Наприклад, Борис Березовський піднявся, тому що мав підтримку впливових людей у Кремлі та потужну службу безпеки, набрану з колишніх спецслужбістів. Один із його найближчих соратників – Олександр Коржаков, колишній охоронець Єльцина, полковник КДБ, який у 1993–96 рр. очолював Службу безпеки президента і мав величезний вплив. Коржаков, хоча потім і посварився з Березовським, спочатку відіграв роль у його піднесенні, прикриваючи операції з автопромом і банками.
Інший приклад – Філіп Бобков, легендарний генерал КДБ, багато років керував 5-м (ідеологічним) управлінням і придушував дисидентів. Після звільнення в 1991 році Бобков не пішов на пенсію, а став правою рукою медіамагната Володимира Гусинського. Гусинський побудував великий бізнес (банк, телеканал НТВ, газети), а Бобков очолив його аналітичну службу. Фактично, генерал очолив “приватний КДБ” всередині бізнес-імперії Гусинського. Бобков привів із собою цілу команду колишніх офіцерів.
Ці люди займалися і безпекою, і політичними зв’язками, і навіть вирішували питання, яким курсом піде медіахолдинг. У результаті Гусинський отримав могутній захист і інсайдерську інформацію, а Бобков – вплив і, звичайно, матеріальні дивіденди. Біографія Бобкова показова: “від служби КПРС він перейшов до служби великим олігархам”, як зазначає журнал Forbes. Причому такий шлях був не винятком, а скоріше правилом: “Ринок і бізнес зробили новими господарями життя вчорашніх комсомольців, комуністів і чекістів”.
Крім захисту та інформації, у чекістів була ще одна конкурентна перевага – доступ до фінансових ресурсів СРСР, прихованих або вивезених за кордон. Не секрет, що напередодні розпаду Союзу партійна і державна еліта ховала кошти: золото, валюту, рахунки у швейцарських банках. Операцією з таємного виведення активів займалися співробітники зовнішньої розвідки і КДБ – хто ще міг настільки конспіративно все це провернути?
Після 1991 року частина цих “заначок” спливла в руках приватних структур, заснованих колишніми офіцерами. Звичайно, документальних доказів немає. Але побічно про це багато відомо: раптово створені банки із солідним капіталом, підконтрольні “невідомим акціонерам”, з’явилися саме внаслідок приватизації “золота партії”.
Найвідоміші фінансово-промислові групи в Росії виросли на капіталі, спочатку накопиченому в надрах КДБ/КПРС.
До кінця 1990-х екс-чекісти міцно закріпилися серед економічної еліти. Одні самі стали підприємцями-мільйонерами, інші зайняли високі пости у великих корпораціях, треті – в державних регуляторах економіки.
Їхній вплив був великим, але часто непрямим – вони смикали за ниточки, залишаючись у тіні. Іноді колишні силовики вступали в конфлікт із “чистими” бізнесменами ліберального толку, вважаючи їх ненадійними. Наприклад, наприкінці 90-х відбувалася підкилимна боротьба між “сімбанкірщиною” (сім олігархів) і групою силовиків, які підтримували прем’єр-міністра Євгена Примакова. Тоді перемогли олігархи, забезпечивши переобрання Єльцина, але вже через рік настав реванш у вигляді Путіна – і почалася зачистка “неугодних” олігархів.
Зокрема, Михайло Ходорковський – найбагатший на той момент – був заарештований у 2003 році, а його нафтова компанія фактично відійшла державі.
Можна сказати, чекісти усунули тих бізнес-лідерів, які не вписувалися в їхню систему.
До 2010-х років майже всі доларові мільярдери Росії або особисто входили у владу, або підкорилися і перебували під її пильним контролем.
Таким чином, відбулася свого роду “тіньова приватизація країни” на користь групи силовиків.
Ринок залишився, приватна власність залишилася, але головні вигоди і потоки тепер розподіляються між своїми: вихідцями з колишнього КДБ і їхнім оточенням.
Це і є та сама метастаза, яка проросла з 90-х у 2000-ті: зрощення бізнесу і силових структур на фундаменті, закладеному ще в радянський час.
Глибинна держава: КДБ у сучасній Росії
Термін “глибинна держава” (англ. deep state) часто вживається, коли йдеться про впливові кола, які діють приховано та незалежно від обраної влади. У контексті Росії під “глибинною державою” зазвичай розуміють саме силові структури на чолі зі спецслужбами, які забезпечують спадковість влади незалежно від виборів, змін президентів та інших формальностей. І тут ми підходимо до головного парадоксу: хоча назви й вивіски змінювалися, сама структура та методи роботи КДБ збереглися і в пострадянській Росії.
Після серпневого путчу 1991 року здавалося, що з репресивним минулим покінчено. Новий очільник КДБ Вадим Бакатін навіть демонстративно розсекретив і передав США схеми прослуховування в американському посольстві в Москві – жест доброї волі, мовляв, починається нова епоха. Бакатін розформував сумнозвісне 5-те управління (яке займалося боротьбою з “ідеологічними диверсіями”), оголосивши про припинення стеження за інакодумцями. КДБ було розділено на кілька служб, а саме слово “КДБ” зникло. Але це була, по суті, лише косметична операція. Спецслужби нікуди не поділися: вже до 1993 року відбулося їхнє зворотне посилення – на тлі політичної нестабільності був створений Федеральний контррозвідувальний сервіс (попередник ФСБ), що повернув багато функцій КДБ. Згодом з’явилося Міністерство безпеки, а з 1995 року – ФСБ. До кінця 90-х ФСБ поглинуло майже всі функції радянського КДБ (окрім зовнішньої розвідки та охорони керівництва). Тобто структурно було відновлено статус-кво – велике відомство з широкими повноваженнями всередині країни.
Поряд зі структурою відродилися і старі методи. Звісно, 90-ті були відносно вільним часом порівняно з СРСР – преса та політика мали значно більше свободи. Але вже тоді ФСБ почало застосовувати знайомі прийоми: зовнішнє спостереження за “неблагонадійними”, агентурне проникнення в політичні рухи, компромат проти незручних бізнесменів і політиків, а іноді й прямі провокації. Пригадайте серію загадкових вибухів у житлових будинках у 1999 році, які стали приводом для другої чеченської війни. Офіційно в них винні терористи, але всім зрозуміло, що за цим стоїть ФСБ – усе сталося надто вчасно, а також є свідки сумнівних операцій спецслужб. Ці звинувачення, з очевидних причин, не були доведені в суді, але в самій Росії вже мало хто вірить у “терористів”, пояснюючи собі, що ФСБ нібито була змушена провести таємні операції всередині країни заради її “збереження”.
З приходом Путіна почалася реваншистська політика пам’яті: ФСБ відкрито стало спадкоємцем КДБ. Молодим співробітникам почали прищеплювати гордість за “чекістські традиції”. Відродилися свята, що походять ще від ВЧК. У будівлі ФСБ на Луб’янці з’явилася меморіальна дошка Юрію Андропову. Тобто спадковість відновили не лише на рівні кадрів, а й на рівні ідеології. А ця ідеологія – це збереження сильної влади за будь-яку ціну, захист “суверенітету” (під яким часто мається на увазі контроль чекістів над суспільством) і особлива місія спецслужб як авангарду держави.
Сучасна ФСБ – це, по суті, модернізований КДБ.
Звісно, часи змінилися, і методи стали більш витонченими. Замість тотальної цензури – монополізація великих ЗМІ та пропаганда, замість масових арештів за анекдоти – вибіркові судові процеси за “екстремізм”. Але суть ФСБ залишається незмінною: тримати інформаційний простір під контролем, не допустити формування опозиційних центрів сили. В економіці – захист інтересів держави, що насправді означає захист інтересів впливових груп, пов’язаних із Путіним та самою ФСБ. Багато великих компаній очолюють колишні генерали чи полковники спецслужб, або ж вони перебувають під їхнім “шефством”. З’явився навіть термін “чекісти-олігархи” – люди, які поєднують владу у силовому блоці з величезними статками.
Приклад: Ігор Сєчін, глава державної нафтової компанії “Роснефть” – він не був офіцером КДБ, але працював із Путіним у мерії Санкт-Петербурга й вважається частиною його силового оточення. Під його керівництвом “Роснефть” поглинула безліч активів, ставши гігантом.
Інший приклад – брати Ротенберги, близькі друзі Путіна (у молодості вони разом займалися дзюдо): отримавши від держави колосальні будівельні підряди, вони розбагатіли, а їхня бізнес-імперія тепер тісно інтегрована з державою. Їх нерідко відносять до “глибинної держави”, хоча формально вони не мають чинів у спецслужбах – але їхній зв’язок із ФСБ через президента очевидний.
Наступність методів КДБ можна простежити і в переслідуванні опозиціонерів.
У пізньому СРСР КДБ не тільки ув’язнював, а й дискредитував, витісняв із країни небажаних осіб. У сучасній Росії ми бачимо схоже: наприклад, отруєння лідера опозиції Олексія Навального – класична спецоперація, порівнянна з замахами КДБ на дисидентів за кордоном. Або вбивство журналістки Анни Політковської, вибухи на критично налаштованих телеканалах – усе це нагадує, що “розстрільний список” у спецслужб нікуди не зник. Формально його немає, але противники режиму гинуть за загадкових обставин.
Важливий аспект – непрозорість і непідконтрольність сучасної ФСБ.
Її бюджет засекречений, громадський контроль відсутній. Як і КДБ, вона підзвітна лише главі держави. Фактично, ФСБ сьогодні – це “держава в державі” зі своїми військами, слідчими, в’язницями, судами (згадаймо численні закриті процеси). Це і є підтвердженням того, що глибинна держава зберігається: змінюються президенти чи міністри, але спецслужби завжди залишаються при владі, а їхні повноваження лише зростають. Згадаймо, як у 2000-х часто говорили про боротьбу з корупцією – але замість громадського контролю створили Управління “К” у ФСБ, яке саме потонуло в корупційних скандалах. Висновок: система контролює саму себе.
Таким чином, можна сказати, що структура, дух і кадри КДБ плавно перетекли в сучасну ФСБ, забезпечивши спадковість влади та збереження інтересів певної елітної групи. Це і є ті самі “метастази” старої системи, які глибоко вросли в організм Росії. Ззовні – ідеологія, прапор, герб, риторика про ринок. Усередині – концтабір, звичка вирішувати все кулуарно, спиратися на силовий тиск і вважати безпеку держави (тобто власної влади) абсолютним пріоритетом.
Висновок
Історія КДБ у новітній Росії – це історія трансформації, а не ліквідації. Радянська спецслужба не просто пережила крах СРСР – вона активно брала участь у будівництві пострадянського порядку як у Росії, так і в Україні та інших формально незалежних республіках. Від тихої участі в економічних реформах, впливу на їхніх архітекторів – до прямого зайняття ключових позицій у владі та бізнесі, чекісти змогли пристосуватися та перехопити ініціативу. Їхні ідеї про контрольовану модернізацію та сильну державу, що зародилися ще у 1980-х, стали стрижнем політики у 2000-х. Можна сказати, що нинішня політико-економічна система Росії багато в чому народжена від “шлюбу” ліберальних реформ і чекістської опіки.
Сьогодні, озираючись назад, ми бачимо дивовижну картину: ринкова демократія, яку намагалися будувати романтики початку 90-х, поступово мутувала в гібридний режим, де за кермом стоять люди з органів, а економіка обслуговує інтереси вузького кола “своїх”. КДБ, змінивши назву, заклав фундамент тієї “керованої демократії”, або скоріше “державного капіталізму”, який ми спостерігаємо. Це і є глибинна держава – невидима мережа впливу, успадкована від радянської епохи.
Усе вищесказане можна звести до простої формули:
“У Росії багато що змінюється, але влада чекістів залишається”!
Будь то економічні рішення чи кадрові перестановки – за ними завжди вгадується тінь людей у погонах. Кожен крок країни диригується ветеранами КДБ. Традиції, зв’язки та стиль роботи, успадковані від “Комітету”, продовжують жити. Вони проявляються і в тому, як різко Росія протистоїть Заходу, і в тому, як всередині придушується незгода (наступники 5-го управління не сплять), і у злитті бізнесу з владою (у дусі операцій “Корпорації ‘Червона зірка’”).
Історія глибоких метастазів КДБ – це гіркий урок, який показує, що інститути з такими величезними повноваженнями не зникають без сліду. Якщо їх не реформувати до кінця, вони вкорінюються, пристосовуються, розвиваються і захоплюють усю систему. Радянський КДБ, переживши часи змін, став невід’ємною частиною ДНК сучасної Росії. І, мабуть, поки ця “генетика” не зміниться, всі ці розмови про щось нове, відкрите, демократичне й вільне в Росії – не більше ніж ідеалістична утопія. Надто вже сильний привид Луб’янки, що досі блукає коридорами влади та кабінетами бізнесу в Росії, визначаючи її шлях навіть через три десятиліття після формального розпуску Комітету державної безпеки.
