Британський феномен CEDR: як £12 000 і одна телефонна лінія породили багатомільярдну індустрію медіації
Історію сучасної європейської медіації логічніше починати не з тексту закону чи брюссельської директиви, а з однієї цілком конкретної сцени. Лондон, 1989 рік, майданчик Конфедерації британської промисловості (CBI). У залі — близько трьохсот людей: юристи, бізнесмени, урядовці. На сцену виходить молода юристка Ейлін Керролл, якій щойно вдалося зібрати буквально по крихтах £12 000 — гроші дали дві аудиторські фірми, шість юридичних контор і чотири компанії. Суми вистачило рівно на одну виділену телефонну лінію та трохи канцелярії. І саме того дня вона озвучила ідею, яка тодішньому британському юридичному істеблішменту здавалася майже екзотикою, — інституціоналізовану комерційну медіацію.
Минуло три десятиліття, і організація, що виросла з тієї зустрічі, — Centre for Effective Dispute Resolution, або CEDR, — сьогодні адмініструє тисячі справ щороку. А ринок медіації, який вона фактично й створила у Британії, оцінюється у £20 мільярдів на рік за сукупною вартістю спорів, що проходять через процедуру. Ця історія цінна не як чергова сторінка підручника, а тим, що наочно демонструє: інституції здатні формувати саму культуру вирішення конфліктів. І для будь-кого, хто в Україні сьогодні замислюється над розвитком медіації як професії та як індустрії, вона по-справжньому повчальна.
Двоє засновників і ідея, у яку не вірили
Формально CEDR постав у 1990 році як незалежна некомерційна структура — за підтримки CBI, а також низки британських компаній і юридичних фірм. Проте за обтічним формулюванням «засновано за підтримки» стоять двоє конкретних людей.
Ейлін Керролл на момент запуску проєкту була трансатлантичною партнеркою юридичної фірми й уже встигла попрацювати над ініціативами зі створення альтернативного вирішення спорів. Головне вона розуміла чітко: ідея не злетить без системи підготовки медіаторів, а самої підготовки не буде без грошей. Тому вона поїхала радитися з найкращими американськими тренерами з медіації, аби зрозуміти, як правильно подати концепцію та скільки коштів реально знадобиться. Підсумком цих консультацій і став той самий виступ на CBI 1989 року, після якого вже за формальними процедурами, у 1990-му, з'явився CEDR.
Другий засновник — Карл Макі, за фахом баррістер і водночас психолог за освітою. Баррістер, нагадаємо, — це адвокат вищої категорії в Англії та Уельсі, який має право представляти клієнтів у вищих судах і виступати з усною аргументацією, тоді як соліситор веде справу на підготовчих стадіях і зазвичай до суду не виходить. Таке поєднання юриста й психолога згодом стане фірмовою рисою Макі-медіатора — здатністю одночасно бачити і юридичну конструкцію спору, і психологічну динаміку конфлікту між людьми. Саме він очолив CEDR як перший виконавчий директор. Ейлін Керролл приєдналася до нього на посаді заступниці CEO у 1996 році. Пізніше вони одружилися — рідкісний випадок, коли співзасновники інституції стають ще й родиною й десятиліттями розвивають спільну справу.
Визнання не забарилося. У 2010 році Карл Макі отримав державну відзнаку — Commander of the Order of the British Empire (CBE) — за заслуги перед медіацією. Це був перший і досі єдиний випадок, коли британська держава відзначила когось саме як медіатора, з формулюванням «за заслуги перед медіацією» в офіційному наградному списку до дня народження королеви. А у 2013 році Ейлін Керролл удостоїли почесного статусу королівського адвоката (Queen's Counsel Honoris Causa) — за «видатну кар'єру комерційного медіатора та унікальний внесок у розвиток медіації в системі цивільного правосуддя за останні два десятиліття». Двоє людей, що стартували з £12 000 і однієї телефонної лінії, зрештою отримали найвищі знаки визнання, які британська держава взагалі здатна дати представникам професії, котрої на момент їхнього старту формально ще навіть не існувало.
Момент, коли медіація перестала бути «альтернативою»
Найцікавіше в історії CEDR — навіть не саме заснування, а те, як організація перетворила медіацію з маргінальної практики на елемент, вбудований у саму архітектуру англійського цивільного процесу. Відбувалося це поетапно, і кожен етап заслуговує окремого розбору. Схожу логіку руху «від практики до системи» я докладно розписав уже в українському контексті у своїй книзі «Сам собі медіатор» — адже не розуміючи, як цей шлях пройшла Британія, збудувати аналогічний маршрут тут украй важко. Паперове видання доступне в інтернет-магазині Епіцентр, а електронна версія — на Amazon.
Спершу CEDR працював виключно на британському полі — на початку 1990-х медіація в комерційних спорах була тут майже невідомою практикою. Через кампанії, тренінги й безперервну публічну адвокацію організація почала впливати вже на самих суддів і на правосуддя загалом.
Переломним став 1996 рік, коли тодішній Лорд Головний суддя Англії й Уельсу лорд Гаррі Вульф (згодом — голова Міжнародної консультативної ради CEDR) оприлюднив звіт «Access to Civil Justice» («Доступ до цивільного правосуддя»). У ньому він прямо закликав ширше застосовувати альтернативне вирішення спорів. Цей звіт ліг в основу нових Правил цивільного процесу (Civil Procedure Rules), ухвалених у 1999 році, — і саме тут з'являється по-справжньому потужний важіль: правила дозволили суддям накладати санкції щодо судових витрат на ту сторону, яка безпідставно відмовлялася від ADR.
Але норма на папері й прецедент, що показує її дію на практиці, — це геть різні речі. Таким прецедентом стала справа Dunnett v Railtrack Plc [2002] EWCA Civ 303.
Справа про коней, що змінила англійське право
Фабула проста й водночас емоційно наснажена. Позивачка, місіс Даннетт, втратила своїх коней — вони загинули на залізничних коліях, — і подала позов проти залізничної компанії Railtrack. Суд першої інстанції їй відмовив. Отримавши дозвіл на апеляцію, вона почула від судді Апеляційного суду пораду спробувати медіацію — рівно так, як тепер це прямо передбачають Правила цивільного процесу. Railtrack відмовилася, мотивуючи це тим, що медіація «неминуче означала б виплату грошей понад те, що вони вже запропонували». Апеляцію позивачка зрештою програла.
І ось тут суд зробив те, чого раніше майже не траплялося. Попри те що формально перемогла Railtrack, Апеляційний суд відмовив компанії у відшкодуванні судових витрат — саме через її небажання спробувати медіацію. В обґрунтуванні лорд-суддя Брук написав слова, які відтоді цитує кожен британський підручник з ADR: кваліфіковані медіатори здатні досягати результатів, абсолютно недосяжних для суду і юристів; бувають справи, де емоції настільки сильні — як-от втрата коней чи спори проти поліції, — що позивачеві насправді потрібні не гроші, а щире вибачення, і саме медіація здатна дати те, чого не дасть жодне судове рішення.
Ця справа стала прецедентом номер один у британській практиці «витрат за відмову від медіації». За нею потягнулася низка уточнювальних рішень — зокрема Halsey v Milton Keynes General NHS Trust [2004] EWCA Civ 576. Формально це були два об'єднані апеляційні провадження: у першому вдова Ліліан Голсі судилася з лікарнею через смерть чоловіка й наполягала, що заклад безпідставно відхилив кілька її запрошень до медіації; у другому позивач намагався стягнути з відповідача витрати за подібну відмову у справі про наслідки двох послідовних ДТП. Апеляційний суд у складі суддів Дайсона, Уорда й Лоуза відмовив в обох випадках — відповідачі мали достатньо сильну правову позицію, а позивачі не довели, що медіація справді мала реальні шанси на успіх. Проте набагато вагомішим за сам результат виявилося обґрунтування: суддя Дайсон сформулював шість критеріїв, за якими надалі оцінюється необґрунтованість відмови від медіації. Це характер спору (чи придатний він узагалі для переговорів, а не лише для судового тлумачення закону); сила правової позиції сторони; наскільки вже вичерпані інші спроби врегулювання; чи не є вартість медіації непропорційно високою порівняно з ціною спору; чи не спричинить процедура невиправданої затримки процесу; і, нарешті, чи мала вона реальні шанси на успіх. Ці «критерії Голсі» (Halsey factors) досі лишаються базовим тестом, який англійські суди застосовують у спорах про судові витрати. Водночас Дайсон зробив принципову засторогу: суд може заохочувати сторони до медіації, але не вправі їх до неї примушувати — примус, на його переконання, порушував би право на доступ до правосуддя.
Саме цю останню тезу — про неможливість примусу до медіації — і скасувала справа Churchill v Merthyr Tydfil County Borough Council [2023] EWCA Civ 1416, що з'явилася майже за двадцять років. Початок був цілком буденний: на ділянку домовласника Джеймса Черчилля з сусідньої землі, яка належала муніципалітету Мертір-Тідвіл, перекинувся японський горець (інвазивна рослина) і завдав шкоди майну. Замість одразу звернутися до внутрішньої процедури розгляду скарг ради Черчилль подав позов до суду. Рада вимагала призупинити провадження на три місяці, щоб змусити позивача спершу пройти цю внутрішню процедуру, але суддя першої інстанції відмовив, пославшись саме на позицію з Halsey про неприпустимість примусу до ADR. Апеляція ради дійшла до Апеляційного суду, і до справи долучилася ціла низка інтервентів — серед них Law Society, Bar Council, Civil Mediation Council, Chartered Institute of Arbitrators і сам CEDR. Апеляційний суд визнав, що та сама теза Дайсона зі справи Halsey була лише супутнім міркуванням (obiter dictum), а не частиною обов'язкового рішення, і що суди насправді мають повноваження зупиняти провадження або прямо зобов'язувати сторони спробувати позасудове врегулювання — за умови, що це не позбавляє сторону справедливого доступу до правосуддя й лишається пропорційним обставинам справи. Услід за цим рішенням Правила цивільного процесу доповнили пунктом 1.1(2)(f), який прямо дозволяє суду проактивно просувати альтернативне вирішення спорів. Показовим прикладом того, як це запрацювало на практиці, стала гучна судова справа рітейлера Superdry, яку суд направив на медіацію попри спротив однієї зі сторін і яка врешті таки завершилася мировою угодою.
Ця юридична лінія розписана настільки докладно невипадково: саме вона — а не просто «хороша репутація» — і є справжнім поясненням того, чому CEDR виріс із невеликої благодійної ініціативи в інституцію, що визначає обличчя цілої галузі. Організація не обмежувалася наданням послуги медіації — вона системно працювала із судовою системою, формуючи прецеденти й правила гри для всієї країни.
Цифри, які варто знати кожному в медіації
CEDR раз на два роки публікує CEDR Mediation Audit — головне галузеве дослідження стану ринку комерційної медіації у Британії, яке готується спільно з Civil Mediation Council. Це, мабуть, найважливіший статистичний документ у всій європейській індустрії медіації, і будь-хто, хто пише чи говорить про стан галузі, рано чи пізно на нього посилається.
Останній, одинадцятий за рахунком аудит, оприлюднений у червні 2025 року, зафіксував 21 000 цивільних і комерційних медіацій у Британії за 2023–2024 роки — це на 24% більше, ніж у попередньому періоді. При цьому 62% медіацій знову проводяться очно: пандемійний зсув у бік онлайну частково відкотився назад, хоча онлайн-медіація закріпилася як стійка норма, а не тимчасове явище.
Попередній, десятий аудит (2023) дає ще детальнішу картину: 17 000 справ на рік (на 3% більше за допандемійний рівень) і вражаючий рівень успішного врегулювання — 92%, з яких 73% справ закривалися угодою прямо в день медіації, а ще 20% — невдовзі після неї. Сукупну вартість справ, що щороку проходять через процедуру медіації у Британії, оцінюють у £20 мільярдів. А економічний ефект для бізнесу від використання медіації замість судів CEDR оцінює у £5,9 мільярда на рік — це заощаджений час менеджменту, юридичні витрати, яких вдалося уникнути, збережена продуктивність і вцілілі ділові стосунки, що їх інакше зруйнував би судовий процес.
Є цікава деталь і для тих, хто розглядає медіацію як професію: середній гонорар медіатора за одноденну сесію становить £1 597 для менш досвідчених фахівців і £4 044 — для досвідчених. Це помітно менше, ніж у 2016 році (£4 500): ринок став конкурентнішим і доступнішим, що варто вважати радше здоровою ознакою його зрілості, ніж проблемою.
Не просто послуга, а цілий організм
Структура CEDR цікава сама по собі, бо показує, як благодійна організація може вибудувати стійку комерційну модель, не зраджуючи своїй місії. Комерційний підрозділ CEDR Solve безпосередньо адмініструє справи: у його панелі понад 130 акредитованих медіаторів, за весь час існування організація консультувала понад 16 000 спорів і щороку медіює близько 600 великих справ.
Паралельно CEDR — один зі світових лідерів у підготовці медіаторів. Його фірмовий п'ятиденний курс «CEDR-Accredited Mediator Skills Training» визнано міжнародним еталоном навчання комерційних медіаторів; за роки роботи організація підготувала понад 5000 фахівців із різних країн світу. У 2011 році CEDR придбав IDRS Ltd — сервіс вирішення спорів Chartered Institute of Arbitrators, ще більше зміцнивши свої позиції.
І що особливо важливо: CEDR — офіційно зареєстрована британська благодійна організація (номер 1060369), і весь прибуток від комерційної діяльності реінвестується назад у просування медіації — через заходи, освітні програми та послуги, які нерідко надаються за собівартістю. Це модель, яку варто вивчати окремо: комерційний успіх тут не суперечить благодійній місії, а слугує її інструментом.
Від Лондона до Пекіна
Із середини 1990-х фокус CEDR почав зміщуватися із суто британського на міжнародний. Спочатку — заохочення розвитку медіації в інших європейських країнах і робота над міжнародними справами, а згодом і конкретні інституційні кроки: у 2005 році CEDR заснував MEDAL, міжнародний альянс провайдерів медіаційних послуг, а невдовзі після цього створив перший міжнародний центр медіації в Китаї — спільно з China Council for the Promotion of International Trade (CCPIT). Красномовний приклад того, наскільки далеко може сягнути ідея, що починалася з £12 000 у лондонському залі.
CEDR також є одним із засновників-учасників International Mediation Institute (IMI) — гаазької організації, що встановлює глобальні стандарти якості для медіаторів, і бере участь у роботі її ради з 2014 року.
Особисті справи, що стали легендою галузі
Карл Макі, попри всю свою організаційну роль, увесь цей час залишався практикуючим медіатором — і саме як практик отримав ту саму нагороду CBE. Серед справ, що зробили його одним із найвпливовіших медіаторів Британії, — медіація навколо пенсійного фонду Максвелла (Maxwell Pension case), справи, пов'язані з крахом банку BCCI, і, вже в новітній історії, врегулювання британського «скандалу з кониною» (horsemeat scandal) у роздрібній торгівлі — випадку, коли репутаційна криза цілої галузі вимагала не судового рішення, а швидкого й делікатного узгодження інтересів багатьох сторін водночас.
У 2017 році Макі перейшов з посади CEO на нову роль Founder President, звільнивши місце для нового покоління керівництва, — символічний момент передачі естафети в інституції, яка на той час уже давно переросла своїх засновників.
Чому ця історія важлива саме зараз
Кейс CEDR варто вивчати не заради ностальгії за британською правовою історією. Це насамперед приклад того, як маленька ініціатива за мінімальних ресурсів — £12 000, одна телефонна лінія й упертість двох людей — здатна за три десятиліття змінити не просто ринок послуг, а саму архітектуру правосуддя цілої країни. І сталося це не завдяки одному вдалому кейсу чи маркетингу, а завдяки системній, багаторічній роботі одразу на трьох рівнях: практика (реальні медіації), освіта (навчання тисяч медіаторів) і право (системна взаємодія із судами й законодавцями через конкретні прецеденти на кшталт Dunnett v Railtrack).
Британії знадобилося майже тридцять років, щоб пройти шлях від «медіація — це щось екзотичне» до «92% справ, направлених на медіацію, закінчуються врегулюванням». Питання, яке варто ставити собі й колегам в Україні, — скільки часу потрібно буде нам і що саме з цього досвіду ми можемо запозичити вже сьогодні.
