ICC і мистецтво домовлятись: як столітня бізнес-асоціація вибудувала власну систему врегулювання спорів

Уявіть контракт між двома компаніями з різних континентів. Десь у самому кінці документа, дрібним шрифтом, стоїть пункт про порядок вирішення спорів — і дуже часто там фігурує абревіатура ICC. Більшість людей пробігають це речення очима, не замислюючись, що за ним стоїть. А стоїть за ним організація зі столітньою історією, яка виникла одразу після Першої світової війни з доволі сміливої на той момент ідеї: якщо змусити нації торгувати одна з одною, воювати їм стане невигідно. Засновники — промисловці й фінансисти з кількох європейських країн та США — назвали себе "торговцями миру", і саме з цієї ідеї 1919 року в Парижі народилась Міжнародна торгова палата, яка сьогодні об'єднує бізнес зі 130 з гаком країн.

Про цю організацію, а точніше про її медіаційний підрозділ, я хочу поговорити детально — не тому, що це якась сенсаційна тема, а тому, що вона чудово ілюструє одну закономірність, яку я неодноразово спостерігав і описував у книзі «Сам собі медіатор»: чим більшого масштабу набуває організація, тим неминучіше вона змушена системно займатись урегулюванням конфліктів між своїми учасниками — просто тому, що конфлікти статистично неминучі, коли учасників стає багато.

Звичка наводити лад — ще до медіації

ICC відома широкому загалу передусім не завдяки медіації. У її активі — цілий ряд стандартів, без яких сьогодні важко уявити міжнародну торгівлю. Ще у 1933 році організація випустила перший звід уніфікованих правил щодо документарних акредитивів (UCP), покликаний припинити ситуацію, коли кожна країна тягне банківську практику у свій бік. А в 1936-му, після кількарічного дослідження того, як компанії з тридцяти з гаком країн розуміють базові торгові терміни, з'явились Incoterms — трибуквені коди на кшталт тих, що й сьогодні визначають, хто саме відповідає за вантаж на кожному етапі його шляху. Обидва стандарти живі й активно використовуються дотепер, пройшовши по кілька редакцій кожен.

Я згадую про ці, здавалося б, суто "торгові" історії невипадково: саме на цьому фундаменті — звичці наводити спільний порядок там, де раніше кожен грав за власними правилами, — і виросла філософія медіаційного підрозділу організації. Логіка проста: якщо ти десятиліттями вчиш світовий бізнес говорити спільною мовою в контрактах, рано чи пізно доведеться взятись і за ситуації, коли ця спільна мова таки не рятує від сварки.

Арбітраж і медіація — дві різні відповіді на один виклик

У структурі ICC існують два окремі підрозділи, що займаються спорами, і плутати їх не варто. Перший, значно гучніший, — International Court of Arbitration, заснований у 1923 році. Це серйозна інституція з рішеннями на мільярди доларів, обов'язковими для виконання і захищеними міжнародною Нью-Йоркською конвенцією практично в усьому світі. Саме про арбітраж зазвичай і думають, коли чують "ICC вирішує спори".

Другий підрозділ — тихіший, менш публічний, і саме йому присвячена ця стаття: International Centre for ADR (ADR — Alternative Dispute Resolution, альтернативне вирішення спорів). Його логіка протилежна арбітражній: замість того щоб видавати обов'язкове рішення "згори", центр допомагає сторонам знайти рішення самим. Угода, укладена через медіацію ICC, юридично зобов'язує сторони як звичайний контракт, але не має статусу міжнародно виконуваного рішення, як арбітражне. Той факт, що ICC понад сто років паралельно розвиває обидва підходи — і жорсткий, і м'який, — багато говорить про організацію: тут ніколи не робили ставку виключно на конфронтацію.

Правила, які довелось перейменувати

Одна з моїх улюблених деталей в історії Центру ADR — те, як змінювалась назва його головного процедурного документа. У 2001 році з'явились ICC ADR Rules — навмисно нейтральна назва, яка не називала конкретну техніку врегулювання спору, а залишала вибір повністю на розсуд сторін: медіація це буде, погоджувальна процедура чи щось інше. За задумом розробників, це мало дати максимум гнучкості.

Але роки практики показали дещо цікаве: попри нейтральність формулювання, у понад 90% справ сторони на ділі обирали саме медіацію. Тобто назва документа фактично не відповідала тому, як ним реально користувались. У 2014 році ICC виправила цю невідповідність, перейменувавши документ на ICC Mediation Rules — і це один із небагатьох прикладів, коли офіційна назва процедурного документа змінилась услід за поведінкою користувачів, а не навпаки. Логічно, що подальші роки, особливо пандемійні, коли суди й навіть арбітраж загрузли в затримках, лише підтвердили правильність такого кроку — центр фіксував помітне зростання звернень саме за медіаційною процедурою.

Що відбувається "під капотом" процедури

Раджу уявити, як реально виглядає звернення до ICC за медіацією, бо деталі тут доволі промовисті. Процес стартує з офіційного запиту (Request), який обов'язково супроводжується внеском у 3000 доларів США за кожного медіатора — без нього справу навіть не почнуть розглядати. У запиті сторони описують суть спору, за можливості оцінюють його вартість і вказують, чи є домовленість про конкретну техніку врегулювання.

Далі йде вибір медіатора: пріоритет за регламентом — спільна номінація кандидатури самими сторонами. Якщо домовитись не вдається, центр призначає медіатора самостійно, спираючись на пропозиції національних комітетів ICC у різних країнах; будь-яка зі сторін може заперечити проти призначеної кандидатури протягом 15 днів, і тоді призначать іншу людину. Перед стартом самих зустрічей сторони вносять депозит, який покриває адміністративні витрати центру й гонорар медіатора — гонорар визначається погодинно (хоча можлива й фіксована ставка за домовленістю). За офіційними даними центру, у 2021 році середня вартість усього провадження становила близько 26 000 доларів — сума, яку варто порівнювати не з "безкоштовним" судом, а з роками судових витрат за аналогічний комерційний спір.

Показова деталь: якщо сторони одночасно ведуть і арбітраж, і медіацію за тим самим спором в ICC, і витрати на арбітраж перевищують 7500 доларів, сплачене за арбітраж зараховується в рахунок медіаційних витрат — центр явно намагається не змушувати сторони платити двічі за той самий конфлікт.

Чотири інструменти під одним дахом

Медіація — лише один із чотирьох сервісів, які пропонує центр. Другий — призначення незалежних експертів за окремими правилами (Expert Rules), коли сторонам потрібна не фасилітація стосунків, а вузька технічна експертиза, наприклад оцінка якості виконаних будівельних робіт. Третій — супровід дискусійних рад (Dispute Boards), про які варто розповісти окремо. Четвертий, найвужчий за застосуванням, — DOCDEX, механізм експертних рішень щодо спорів довкола документарних інструментів торгового фінансування (передусім акредитивів), який логічно виріс саме з тих правил UCP 1933 року, про які йшлось на початку статті.

Дискусійні ради: коли медіатор працює на випередження

Найцікавішою мені здається саме ідея дискусійної ради — інструменту, що ламає звичну логіку "спочатку конфлікт, потім вирішення". Дискусійну раду формують одночасно з підписанням довгострокового контракту, найчастіше будівельного, і вона супроводжує проєкт від початку до кінця, розбираючи розбіжності по ходу справи — до того, як вони встигнуть перетворитись на затяжну судову війну. Це радше штатний лікар проєкту, ніж швидка допомога, яку викликають, коли ситуація вже критична.

Залежно від контракту рада може мати різний рівень повноважень — від суто дорадчого до права ухвалювати обов'язкові рішення (тимчасові, до перегляду в арбітражі, якщо сторона не погоджується). Ідея зародилась у США в 1970-х на проєкті тунелю Ейзенхауера в Колорадо, поширилась на міжнародні контракти в 1980-х (гребля Ель-Кахон у Гондурасі), а справжню славу здобула на кількох мегапроєктах кінця XX століття — Євротунелі, будівництві аеропорту в Гонконгу, гідроелектростанції Ертан у Китаї. Цікаво, що самі ICC Dispute Board Rules з'явились лише 2004 року, тобто ці класичні приклади — прототипи, що передували формалізації правил, а не справи, проведені за нинішнім регламентом ICC. Сьогодні дискусійні ради поширились і за межі будівництва — на дослідницькі проєкти, ІВ-спори, угоди про розподіл продукції. За оцінками фахівців, утримання ради коштує не більше 1% вартості контракту — доволі скромна ціна страховки від набагато дорожчого судового чи арбітражного протистояння.

Хто насправді судиться

Імена сторін конкретних справ центру, звісно, конфіденційні — цю особливість поділяють практично всі великі медіаційні інституції, включно з WIPO і CEDR, про які я вже писав раніше. Але агрегована статистика все одно малює доволі виразну картину. Серед сторін регулярно лідирують компанії з Франції, США та Італії, що логічно з огляду на паризьке коріння організації. Галузево найбільше спорів традиційно генерують будівництво та енергетика — разом близько половини всього навантаження, що корелює з логікою дискусійних рад: саме довгі капіталомісткі контракти найчутливіші до затримок і зривів. А панель призначених медіаторів охоплює фахівців аж від Хорватії до Нігерії й Лівану — пряме віддзеркалення того, наскільки глобальний склад учасників самої ICC.

Місце ICC серед інших гравців

Порівняно з іншими інституціями, про які я писав раніше, позиціонування ICC доволі чітке. WIPO спеціалізується вузько — на інтелектуальній власності. EUIPO ще вужча — торгові марки й дизайни всередині ЄС. CEDR глибоко вкорінена в британську судову систему й англійське прецедентне право. ICC ж — найуніверсальніший і найбільш географічно розпорошений гравець з усіх: без прив'язки до галузі чи правової традиції, зате з унікальною можливістю пропонувати повний спектр інструментів під одним дахом — від м'якої медіації до жорсткого арбітражу, з можливістю плавно переходити від одного до іншого в межах тієї самої організації.

Практичний висновок для бізнесу простий: спір про патент — швидше WIPO чи EUIPO; британський контрагент за англійським правом — CEDR; типовий міжнародний торговий чи будівельний контракт без чіткої галузевої прив'язки, особливо якщо потрібна можливість ескалації в арбітраж — ICC.

Що залишається незмінним

Найбільше мене вражає в цій історії те, наскільки послідовно ідея, з якою група промисловців зібралась 1919 року в Парижі, втілилась у конкретний робочий апарат сто років по тому: чіткі правила з прописаною вартістю й термінами, механізм призначення експертів, дискусійні ради, що в реальному часі супроводжують мільярдні мегапроєкти, і навіть вузьконішевий інструмент для спорів довкола банківських документів. Організація ніколи не ставила все на одну карту — вона розвивала одночасно жорсткий арбітраж і м'яку медіацію, і саме ця подвійність, на мою думку, і є справжнім секретом її столітньої стійкості.