Конституанта

25 жовтня 2016

КОНСТИТУАНТА – від фр. assemblee constituante – установчі збори, pouvoir constituant – установча влада.
|читать по-русски|
У різних країнах Конституанта має різні назви – власне установчі збори, національні, народні, конституційні збори, конституційна асамблея, конституційний конгрес, конституційний конвент тощо.
КОНСТИТУАНТА – всенародний вищий колегіальний тимчасовий представницький орган, спеціально утворюваний для розробки і прийняття конституції держави.
Перші Конституанти були утворені в США та Франції. Перші у світі конституції – основоположні закони – були прийняті саме установчими зборами ще у ХVІІІ ст.
В історичній ретроспективі прийняття основного закону спеціально обраною Конституантою, здебільшого, відбувалося після та в результаті якихось надзвичайних подій, війн і революцій, системної кризи (США, 1776, 1787; Франція 1789, 1792, 1848, 1871, 1945; Німеччина, 1848; Бразилія, 1988; Колумбія, 1991; Камбоджа, 1993), після руйнації імперій (Австрія, 1918; Росія, 1918; Німеччина, 1919; Туреччина, 1922), здобуття політичної незалежності (Бельгія, 1831; Польща, 1919; Латвія, 1919; Литва, 1920; Чехія, 1920; Грузія, 1921; Індія, 1950, Естонія, 1992), падіння тоталітарних режимів (Італія, 1947, Португалія, 1976, Болгарія, 1991, Румунія, 1992, Південна-Африканська Республіка, 1996). Іншими словами, реалізована Конституанта завжди знаменувала собою системні зміни в житті суспільства та устрої держави.
Ідея Конституанти не оминула і Україну. 30 жовтня (ст.ст.) 1917 року Українська Центральна Рада ухвалила основи законопроекту про вибори до Українських Установчих зборів. Третім Універсалом було призначено день виборів – 27 грудня 1917 року та день скликання – 9 січня 1918 року. Самі вибори проходили вже в умовах війни з більшовиками та не були закінчені. Вибори відбулися лише на вільних від окупації територіях у 171 виборчому окрузі (загальна кількість утворених округів – 301). Власне усі чотири Універсали Центральної Ради були акцентовані на установчі збори. Перший тадругий – на Всеросійські, а третій та четвертий Універсали – на Українські Установчі збори.
Західна-Українська Народна Республіка, від моменту свого утворення, також орієнтувалася на Конституанту. Українська Національна Рада у своєму Статуті, прийнятому у Львові 18 жовтня 1918 року, прямо називає себе Конституантою. 13 листопада 1918 року нею був ухвалений Тимчасовий основний закон, який передбачав скликання установчих зборів для прийняття Конституції Західної-Української Народної Республіки.
Більшовицька агресія, німецька окупація, війна та внутрішні чвари,поховали тоді усі надії на Конституанту Українського Народу – Народну Конституцію – Українську Народну Республіку.
Концепція установчої влади була сформульована за часів Великої французької революції абатом Еммануелем-Жозефом Сійесом (фр. Sieyes, 1748–1836). Згідно цієї концепції, установча влада первинна стосовно усіх інших влад – законодавчої, виконавчої і судової.
Установча влада є практичним і вищим проявом суверенітету – верховної влади народу, котрий, реалізуючи її через своїх спеціально і лише для цього обраних представників (установчі збори), приймає конституцію.
За формую скликання Конституанти – загальним волевиявленням, депутати установчих зборів отримують спеціальний (прямий) мандат від народу, який дає їм змогу і право брати участь у вирішенні питань прийняття конституції. Наявність саме такого мандата забезпечує найвищий рівень легітимності прийнятих у такий спосіб конституцій.
Головною ознакою Конституанти є легітимність – визнання народом її правомірності, законності дій та повноважень. Іншими словами – довіра громадян. Недовіра – нелегітимність – нівелюють Конституанту по суті.
ЛЕГІТИМНІСТЬ (лат. legitimus – згідний із законами, законний, правомірний) – згода народу з владою, коли він добровільно визнає за нею право приймати обов'язкові рішення. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше влада спиратиметься на силовий примус. Крім того, легітимність – політико-правове поняття, що означає позитивне відношення жителів країни, великих груп, громадської думки (у тому числі і зарубіжної) до інститутів влади, що діють в конкретній державі, визнання їх правомірності. //dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/138786
На сьогодні, виходячи з мотивів прагматизму (читай – через страх перед власним народом) найбільш поширеною є практика прийняття конституції або внесення до неї змін парламентом. До цього, про людське око, аби надати основному закону більшої легітимності, може додаватися затвердження прийнятих парламентом рішень на всенародному референдумі.
Референдум прямо узгоджується з концепцією установчої влади, але не є прямим замінником Конституанти. Оскільки мова іде про великий за обсягом документ – конституцію, надзвичайно важливим є питання довіри до розробників основного закону. Тому референдум радше є логічним доповненням і продовженням Конституанти, «останнім легітимізатором» її дій та рішень.
Легітимність організації та діяльності Конституанти, як правило, має забезпечувати спеціальний правовий акт, який встановлює порядок проведення виборів її членів. Проте, наприклад, за умов системної політичної кризи – кризи довіри всіх до всіх, очевидно, можуть виникати сумніви щодо законності – легітимності самого цього акту.
За таких обставин важливу роль відіграє сам факт проведення загальних та демократичних виборів до установчих зборів. Верховна влада – суверенітет – належить народу: легітимізація Конституанти відбувається безпосередньо через її вибори та з моменту її обрання –внаслідок вільного всенародного волевиявлення.
Єдине завдання Конституанти – прийняття нової або зміна діючої конституції – основоположного закону.
Мета Конституанти – Народна Конституція – громадянський консенсус –громадянська солідарність – в ім'я гідності,cвободи та розвитку – через встановлення справедливого закону усіма для усіх.

Коли від серця до серця кожного громадянина України пройде закон, тоді постане нова українська політична нація – нова українська річ посполита – нова республіка – спільна справа, спільне творення – новий і праведний шлях для усього Українського Народу.