Мексиканська поліція показала, чому скопійовані інститути редукуються до кланів

Є один сюжет, який варто знати кожному, хто вірить у реформи через створення нових органів і збільшення їхнього фінансування. Це історія мексиканської поліції, розказана антропологами, і вона значно повчальніша за будь-який підручник з інституційної економіки. Матеріал, на який спирається ця розмова, опублікований у чотирьох нарисах каналу latam_antropo, а увагу до нього привернув Дмитро Прокоф'єв.

Почнімо з цифри, яка мала б усе вирішити. На початку дев'яностих мексиканська поліція фінансувалася на рівні 0,008 відсотка ВВП. До 2009 року цей показник довели до 1,7 відсотка. Тобто фінансування зросло більш ніж у двісті разів.

Результат вам відомий з новин про Мексику останніх двадцяти років.

Спершу про те, чому реформа взагалі стала неминучою. До початку дев'яностих тема злочинної, неефективної і наскрізь прогнилої поліції була настільки болючою для суспільства, що її реформа увійшла до передвиборчих програм буквально всіх партій. На тлі найтяжчої економічної кризи, багаторічного однопартійного застою і зміни політики імпортозаміщення на ліберальні реформи тотально корумпована поліція стала символом загального розкладу системи.

Жодна політична сила не готова була захищати структуру, яка кришувала проституцію, займалася шантажем, вимаганням, убивствами і крадіжками в таких масштабах, що навіть професійні кілери висловлювали своє обурення зі сторінок публіцистичних видань. Ще у 1983 році новий президент прийшов до влади під гаслом морального оновлення суспільства.

Діагноз реформатори поставили цілком раціональний. По-перше, поліція катастрофічно недофінансована, а злиденні зарплати штовхають співробітників в обійми корупції. По-друге, вона жахливо некваліфікована, адже більш ніж половина особового складу мала щонайбільше сертифікат про закінчення початкової школи.

У відповідь запропонували класичний модернізаційний пакет: гроші на зарплати, пенсії, житлові умови, оснащення й озброєння, плюс програми навчання та професійної підготовки. Логіка бездоганна. Вивести поліцейських із залежності від хабарів, зробити службу ефективною і підняти її статус в очах суспільства.

Але, як зауважує автор нарисів, антропологів на цю нараду не покликали.

Чилійський антрополог Клаудіо Ломніц показує, що реформатори сфокусувалися виключно на неефективності та злочинності поліції, повністю проігнорувавши її регулятивну функцію. Так, це регулювання громадського порядку не відповідало тому, як має бути, і виглядало аморально. Але воно існувало, і його знищення дало наслідки, яких ніхто не прораховував.

Наведу два приклади, які пояснюють механіку краще за будь-яку теорію.

Коли поліція ловила злодія, вона за неписаним, але залізним законом забирала собі все награбоване. Так, речі до власника не поверталися, принципу відшкодування збитків не існувало взагалі. Але такий підхід цілком відчутно знижував кількість охочих випробувати удачу в крадіжці. І тепер підвищення зарплат, тобто зниження матеріальної мотивації співробітників до такого роду регулювання, уже не виглядає таким очевидним рішенням.

Другий приклад стосується кругової поруки. Ставлення до стукацтва як до найстрашнішого і, мабуть, єдиного справжнього гріха робило поліцію сильною в очах інших злочинних угруповань. Це мафіозне за суттю взаємне покривання дозволяло окремому поліцейському діяти від імені та під захистом усієї корпорації. А реформістський поділ на чесних і корумпованих цю корпорацію послабив, зокрема й перед організованою злочинністю.

Найцікавіше починається там, де до справи беруться етнографи.

Дослідження мексиканських антропологів Артеаги та Лопеса 1998 року показало, як відбувався вступ до поліцейської академії. Хлопці приходили не поодинці, а групками зі свого району, попередньо домовившись із уже чинними поліцейськими. Тобто корпорація, як і її злочинні аналоги, була наскрізь переплетена родинними та дружніми зв'язками.

Обов'язковим ритуалом перед вступом було вручення хабаря. Про це знали абсолютно всі абітурієнти: серйозний грошовий внесок, який потім із лишком окупиться на службі. І ось те, що ззовні виглядає як бардак і хаос, очима антрополога постає як чітко вибудуваний ієрархічний порядок із повноцінною внутрішньою логікою. Обряд переходу до економіки, регульованої хабарями, вимагає внесення того самого хабаря. Він вибудовує відносини неформальних фінансових зобов'язань і кругової поруки з першої ж секунди ініціації.

Три вступні іспити, психологічний, теоретичний і на фізичну підготовку, мали непередбачуваний і абсолютно випадковий характер, як і їхнє оцінювання. Рівно так само майбутні співробітники й використовуватимуть закон, який, як відомо, що дишло. Тобто навчання найважливішим принципам служби починалося ще до завершення іспитів. Виходить не бардак, а гіперефективність.

А після випускних іспитів, очікуючи на оцінки, хлопці збиралися на задньому дворі й курили траву. Спостерігачі описують, як розрізнені групки поволі сходяться у велике коло, у якому косяк передається справа наліво.

Ломніц звертає увагу, що вибір речовини для цього ритуального причастя невипадковий. Не алкоголь, а саме те, за вживання чого карають роками ув'язнення. З одного боку, це ритуально об'єднує майбутніх співробітників, які єдині можуть вживати його без жодного ризику. З другого, стає символом злочинного, тобто саме того, що й дозволить їм заробляти на життя.

Бо регулювання громадського порядку такою поліцією полягає рівно в тому, що поліція заробляє на злочинному. Плоди беззаконня однаково вигідні криміналу й правоохоронцям. Порушення закону це хліб співробітника, і саме тому хороший перехрестя це не той, де все тихо і спокійно, а той, де є за що оштрафувати і чим поживитися.

Тут виникає закономірне питання: а чим тоді така поліція відрізнялася від звичайного угруповання?

Відповідь Ломніца парадоксальна і глибока. Бюрократичною структурою. Щоб стати поліцейським, потрібно отримати призначення, зарплату, однострій, зброю та спорядження згідно з державними вимогами. І хоча всього цього бракувало для реальної роботи, сам факт перебування на державній службі означав можливість звільнення чи адміністративних санкцій, а це закріплювало неперсоніфіковану ієрархію управління, відому також як накази не обговорюються і начальник завжди правий.

Перед нами унікальна гібридна структура, що існує одночасно за логікою державної бюрократії та за логікою приватного бізнесу. Авторитет старшого за званням незаперечний, але при цьому самі звання продаються й купуються.

Механізм, який примирює ці дві несумісні логіки, теж описаний. Перше настановлення, яке новачок отримує від старшого товариша, звучить так: усе всередині корпорації оплачується, ніхто не допомагає просто так, і якщо ти виручаєш колегу, це має бути оплачено.

Гроші тут працюють як універсальний еквівалент, що зводить до спільного знаменника обидві частини рівняння, бюрократичну і підприємницьку. Адже дохід від держави фіксований, а дохід від кришування й вимагання настільки динамічний, що підлеглий може заробляти в рази більше за начальника. Один співробітник забирає весь улов з пограбованої ювелірної крамниці, а рівний йому за званням колега цілий день простояв зі свистком у зубах і на нулі.

Звідси й система розподілу. Гроші від кришування передаються вгору бюрократичною ієрархією фіксованою сумою, тож перше, що робить співробітник, заступаючи на службу, це збирає данину з підопічних закладів. А далі працює прайс на все: призначення на патрулювання жирного району, допомога напарника в затриманні грабіжника, вступ до академії через кишеню начальства, зміна графіка чи напарника.

Ця система постійного обміну є наслідком не моральних якостей людей, а самого формату організації, що поєднує державну та комерційну структури.

У такій організації, за дослідженням, виникають два типи співробітника: консервативний, ближчий до бюрократичного полюса, і хижий, ближчий до комерційного.

Нотатки з патрулювання разом із представником консервативної школи варті цитування цілком. Біля входу до борделю двоє б'ються, поліцейський проходить повз. На головній вулиці двоє військових п'ють пиво й голосно лаються, поліцейський не звертає уваги. Надходить виклик про пограбування салону краси на сусідній вулиці, реакції немає. О восьмій вечора приходить жінка в сльозах і подертому одязі й каже, що її побив чоловік, поліцейський її ігнорує. О дев'ятій повідомлення про пограбування таксиста, коментар співробітника зводиться до того, що коли пограбували, значить сам винен. об одинадцятій поліцейський вкладається спати.

Логіка тут проста: данину зібрано зранку, передбачуваний дохід з обох частин корпорації забезпечено, а більшого й не треба.

Хижий тип у тих самих ситуаціях повівся б інакше. Він утрутився б у бійку, ризикуючи собою, але віджав би гроші в обох. Спробував би затримати грабіжників салону, щоб забрати всю здобич. Сварку військових проігнорував би, бо то інша корпорація. Побитій жінці допоміг би, але в підсумку вибив би гроші з її чоловіка, а можливо, і з неї самої. Таксиста теж проігнорував би, бо грошей у того вже немає, а грабіжник зник.

І ось між цими двома полюсами реформатори й розмістили казкового однорога на ім'я чесний поліцейський.

Проблема в тому, що справді чесні люди до поліції йдуть. Але дослідження мексиканської антропологині Суарес де Гарай, проведене саме в розпал реформи, переорієнтованої на права людини, зафіксувало жахливе відчуття самотності, з яким стикалися нові співробітники, якщо вони не слідували загальній логіці корпорації. І в стосунках з колегами, і у відчутті власної трудової незахищеності. Ті, хто залишався в системі, з часом починали тяжіти до одного з описаних полюсів.

Тепер про наслідки реформи, і вони виявилися страшнішими за проблему.

Ломніц називає це відчуженням держави від власної поліції й порівнює з біполярним розладом, якби той міг бути в держави. Поліція в новому спорядженні, на нових автомобілях і з кратно збільшеними бюджетами то створює нові підрозділи, то розпускає їх, начальники змінюють один одного нескінченною чередою, скасовують рішення попередників, наводять лад, щоб за пару років самим бути викритими у зв'язках зі злочинністю.

Приклади в дослідженні антропологині Олени Асаоли говорять самі за себе. Група Bengala, створена для боротьби з викраденням автомобілів, виявилася учасником схеми з викрадення автомобілів. Спецпідрозділ Pantano звинуватили у викраденнях людей і розпустили.

Ця низка модернізаційних гулянок і неминучого похмілля не давала створити бодай якусь стабільну інституцію, а головне, украй послабила поліцію в очах злочинності. Кількість убитих поліцейських у Мексиці в десятки разів перевищує статистику США, країни, яка й сама має жахливі показники в цьому питанні.

Відбилося це й у фольклорі. Поліцейський однією ногою в тюрмі, а другою в могилі. Або ще точніше: поліцейському гарантовано три речі, бо будь-якої миті тебе можуть убити, будь-якої миті звільнити і будь-якої миті посадити.

А паралельно набирала обертів наркоекономіка, масштаби якої повністю змінили правила гри.

Тут потрібне уточнення, яке багато що пояснює. Поліцейські регулювали не лише злочинність, а всю неформальну економіку: вуличну торгівлю, незареєстрований бізнес, неоформлених працівників. Держава цю економіку вважає нелегальною, а тому не бачить. Зате її бачать поліцейські у своїй підприємницькій іпостасі й вирішують, яка комерція буде під їхнім протекторатом за плату, а яка зникне, відмовившись платити. Більше того, своїми діями поліція мимоволі допомагала політичній самоорганізації учасників цього сектору, бо їм було простіше об'єднуватися й платити гуртом, а державі легше домовлятися через лідерів.

Але поліція була не єдиним регулятором. Приватні охоронні структури конкурували з нею на ринку безпеки, і до 2018 року кількість приватних охоронців у Мексиці перевищила кількість поліцейських.

А далі стався перелом. Обсяг радикальної і надприбуткової частини неформальної економіки, тобто наркобізнесу, став таким, що прикормлений мент перестав бути межею амбіцій. Демократичний перехід дев'яностих привів до реальної конкуренції партій на виборах, і для них дедалі важливішою ставала підтримка величезного неформального сектору. Найзабезпеченіші його учасники цим скористалися, дійшовши до того, що подавали партіям списки власних кандидатів на муніципальні вибори та в профспілки.

Так коло замкнулося. У муніципальному уряді сидять представники організованої злочинності, а саме муніципальний уряд і призначає поліцейських.

Якщо раніше корумпована поліція регулювала порядок, виходячи з подвійної лояльності, державній бюрократії та власному злочинному підприємництву, то тепер лояльність залишилася одна. Поліція сама стала бойовим підрозділом організованої неформальної економіки.

Тепер про висновок, заради якого цю історію й варто читати неспеціалістам.

Розвинені інститути сучасних суспільств, пересаджені в суспільства архаїзовані, дуже швидко редукуються до знайомих форм: кланів, мафій, дахів. Поява міністерства економіки не робить економіку ринковою, якщо кланово-олігархічна основа самого суспільства ще домінує. Усе швидко перетворюється на сімейний бізнес.

Найточніше про це сказав Ключевський, описуючи Московію сімнадцятого століття. Тодішній уряд звертався до іноземців передусім заради нагальних матеріальних потреб, тобто оборони й військової справи, де відсталість відчувалася найболючіше. Технічні вдосконалення брали з-за кордону неохоче, не заглядаючи в можливі наслідки й не допитуючись, якими зусиллями західноєвропейський розум досяг таких успіхів і який погляд на світобудову ці зусилля спрямовував.

Знадобилися гармати, рушниці, машини, кораблі, ремесла. У Москві вирішили, що всі ці предмети безпечні для душевного спасіння, а навчання цим хитрощам є справою нешкідливою й морально нейтральною. Зате в заповідній царині почуттів, понять і вірувань, де панують керівні інтереси життя, вирішено було не поступатися іноземному впливу жодної п'яді.

Ось вам чотириста років, а формула не змінилася. Взяти техніку, не взявши світогляду, який цю техніку породив.

Що ж до умов, за яких трансплантація інститутів усе-таки спрацьовує, чітких відповідей теорія модернізації не дає. Але два правила виглядають доволі надійними. Суспільство має стати міським протягом кількох поколінь, причому в розвинених містах, а не в містах із фавелами. І суспільство має бодай трохи розбагатіти, тобто перестати працювати за їжу.

Саме з цього фундаменту й починає рости запит на цивілізовані форми взаємодії. А голодний і озлоблений житель села чи малого містечка шукає не інститутів. Він шукає міцну сильну зграю.

І остання думка, яку кожен український читач додумає самостійно. Ми теж роками будували нові органи, підвищували їм фінансування, давали особливий статус і незалежність, вірячи, що правильна конструкція породить правильну поведінку. Мексиканський досвід не каже, що це марно. Він каже дещо інше: доки суспільний субстрат залишається тим самим, будь-яка нова інституція неминуче почне обростати тими самими зв'язками, тією самою круговою порукою і тим самим прайсом на послуги.

Просто називатися це буде вже не корупцією, а реформою.