Путін програв війну за Україну 24 лютого 2022 року

Рішення Володимира Путіна про повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року стало стратегічним прорахунком, який ліквідував єдину реальну можливість Кремля повернути Україну під свій контроль “м’яким”, політичним шляхом. Попри продуманість намірів і глибину підготовки, у розрахунках Кремля не було враховано ключового фактора — української нації. Початок війни запустив процеси консолідації, мобілізації та зовнішньої інтеграції, які зробили “білоруський” сценарій неможливим.

Намір і прорахунок

Не можна заперечувати, що у Путіна існувала продумана стратегія: використати інституційну слабкість, проросійські олігархічні мережі та медіа-ресурси для відновлення впливу в Києві без необхідності прямої окупації.
Таке “м’яке повернення” відповідало б моделі, близькій до білоруської — формальна незалежність при повному підпорядкуванні. Однак 24 лютого 2022 року Володимир Путін обрав інший шлях — відкрите військове втручання. Що дозволяло не лише дати армії потренуватися, але й спалити колосальну кількість “зайвих грошей”, які інакше довелося б просто спалити.
Цей вибір був раціональним з точки зору короткострокових силових розрахунків, але ірраціональним з точки зору стратегічної мети: зберегти український вплив в орбіті Москви. Дата початку вторгнення — 24 лютого 2022 року — і характер операції задали траєкторію, яка обнулила альтернативні політичні сценарії.

Чого не врахував Кремль?

Кремлівські розрахунки спиралися на кілька припущень: тотальну корупцію, інституційну слабкість, розділеність еліт, вразливість громадянського суспільства та неготовність Заходу до повномасштабної інтервенції.
На папері все виглядало логічно: за сприятливих обставин можна було дочекатися електорального повороту чи встановити контрольований режим через черговий олігархічний проєкт. Але в цих міркуваннях бракувало критичного компонента — здатності народу до колективної мобілізації під загрозою існування України як держави.
Ключова помилка — недооцінка самоорганізації та резильєнтності суспільства. Антропологічні й соціологічні дослідження показують: зовнішня агресія здатна каталізувати національну ідентичність і консолідацію, навіть у суспільствах із тривалою історією внутрішньої фрагментації. Практика українського спротиву з лютого 2022 року підтверджує цей тезис; громадянська й збройна мобілізація набули форм, які зруйнували можливості “м’якої інтеграції”.

Вторгнення як точка неповернення: ефект консолідації

Воєнні дії й особливо атаки на цивільну інфраструктуру та населення спричинили ефект, протилежний очікуваному Кремлем: не деморалізацію, а радикалізацію й мобілізацію.
Масові прояви громадянської непокори, створення волонтерських мереж, ДФТГ, партизанські та саботажні практики — усе це показало, що українське суспільство готове стати на захист держави, навіть за повної відсутності уряду.
Звіти та дослідження, що картографують негайні форми громадянського спротиву, фіксують сотні локальних ініціатив уже в перші місяці війни. Цей феномен зробив політичне повернення до колишньої проросійської орієнтації практично неможливим.

Політична смерть “проросійського проєкту”

До 2022 року існувала реальна політична ніша, у якій могли б успішно діяти проросійські сили: регіони Півдня й Сходу, вплив окремих олігархів, слабкість центральної влади. Але війна змінила правила гри. Політичні проєкти, прямо асоційовані з російським впливом, втратили легітимність; їх було заборонено чи витіснено з публічної політики. Цей факт не лише знизив електоральні перспективи проросійських кандидатів, але й зруйнував інфраструктуру, яка могла б забезпечити “м’яку інтеграцію” (медіа-мережі, фінансування, кадри).
Підсумок: політичне поле України перебудоване в бік євроінтеграції та стратегічного розриву з Москвою.

Чому “білоруський сценарій” був реальним до вторгнення?

Якщо повернутися до гіпотетичного мирного розвитку подій у 2022–2024 роках, то комбінація факторів справді могла привести до моделей на кшталт білоруської:

• відсутність довіри до чинної влади;
• посилення олігархічних проєктів і “нейтральних” (проросійських) політичних фігур;
• зовнішній тиск і дипломатичні компроміси, що обмежують пряму воєнну конфронтацію.

У цій конфігурації Україна могла б зберегти формальні інститути, але втратити реальну самостійність у прийнятті ключових рішень. Саме цей результат Кремль, очевидно, і розраховував отримати мирним шляхом. Але вибір сили перекреслив цей сценарій.

Непередбачуваний фактор: українці

Жодна зі стратегій Кремля не могла передбачити феномен, який доводить сама історія: колективне, свідоме рішення чинити спротив.
Українська нація не “раптом з’явилася” у 2022 році; вона перебувала у стані перманентної еволюції. Але саме зовнішня агресія активувала стрибок — перетворення ідентичності на організуючу політичну силу. Образ Фенікса, яким можна описати українське відродження, тут не поетична метафора, а аналітична констатація: сотні років утисків і асиміляції не придушили можливості колективного підйому при критичному зовнішньому виклику.

Що було б, якби Путін не напав?

Уявімо вибори в Україні 2024 року без війни. Картина складалася, м’яко кажучи, тривожна — але вкрай вигідна Кремлю.

Зеленський — політичний труп
Рейтинги Зеленського падали катастрофічно. Від 73% у 2019 році — до менш ніж 25% на початку 2022. У 2024-му він увійшов би у вибори з 10–15% підтримки і з ярликом “головне розчарування”.

Реванш Ахметова
Вакуум заповнювали ті, хто вмів користатися хаосом. Ахметов уже давно розкручував Разумкова як “нове обличчя” — молодий, акуратний, не скандальний, уміє зображати розумного. Для центрального та південно-східного електорату він виглядав безкомпромісним варіантом: не націоналіст і не прямий агент Кремля. Але головне — за ним стоїть ресурс Ахметова: телеканали, гроші, адмінмережі.
Історія тут повторювалася. Саме Ахметов колись протягнув у владу Віктора Януковича — спершу в Донецьку, потім у Київ, зробивши з нього президента. У Разумкові читався новий Янукович — тільки в костюмі-трійці й з усмішкою “поміркованого технократа”.

Проросійське ядро
Рабінович, Медведчук, Бойко й ОПЗЖ тримали свій плацдарм на Півдні й Сході: Одеса, Харків, Дніпро, Донбас. Їхня стеля — 20–25%, але цього вистачало, щоб вийти в другий тур. Вони були токсичні для Заходу, але для Кремля саме ця токсичність і була ресурсом: “альтернативний вибір” завжди поруч.

Бойко і «ОПЗЖ»: ядро Півдня й Сходу
Бойко стабільно тримав 20–25% на Півдні й Сході. Стеля була обмежена, але його участь гарантувала другий тур і тиск на порядок денний.

Сценарій виборів
До 2024 року Україна могла отримати в першому турі:

• Разумков (Ахметов) — до 25–30%;

• Бойко (ОПЗЖ) — близько 20–25%;

• Порошенко — стабільні 15%;

• Кличко — близько 15%;

• Зеленський — 10% (і це максимум);

• Тимошенко й інші — залишки.

Ймовірні результати
Другий тур призвів би до одного з двох результатів:

• Разумков vs. Бойко → перемога Разумкова як “серединного кандидата”, за мовчазної згоди олігархів і відсутності мобілізації патріотичного табору.

• Разумков vs. Порошенко → теж перемога Разумкова, тому що антипорошенківський електорат зливався б до “нового обличчя”.

Саме цей варіант був для Москви золотим: формально проєвропейський, але фактично керований Ахметовим президент, що спирався на систему, де, як завжди, корупція — головний регулятор.
Так Україна могла повторити долю Білорусі: вибори відбуваються, але стратегічний курс визначається Кремлем через мережу корупції та залежності.

Висновок: історичний підсумок і уроки

Рішення 24 лютого 2022 року стало моментом стратегічного самообмеження Кремля. Путін, майстер інтриг і схем, поставив хрест на проєкті “м’якої інтеграції” України в орбіту Москви. Війна, розгорнута в розрахунку на швидку перемогу та політичну капітуляцію, породила ефект, прямо протилежний очікуваному: посилення національної ідентичності, інституційна та зовнішня консолідація України, делегітимація проросійських політичних проєктів. Інакше кажучи, з воєнної точки зору 24 лютого 2022 року стало не датою початку повернення, а датою втрати останнього шансу на відновлення впливу без тривалої окупації й репресій.

Путін програв Україну 24 лютого 2022 року. І ця поразка — наслідок не випадковості, а системного прорахунку: недооцінки народу, його здатності чинити спротив і здатності зовнішніх акторів адаптуватися до нових реалій. Без вторгнення Україна до 2024 року могла б скочуватися до формату “білорусизації”. З вторгненням же Кремль остаточно позбавив себе цієї можливості.