Сергій Бульба: «У серпні-вересні 2020 року треба було захоплювати Гродно. Гродно було готове»

Сергій Бульба – культова особа білоруського національного руху. Відомий як активний учасник «Маршу свободи» 1999 року, але насамперед – як творець «Білого легіону». Але Сергій не медійна людина. Тому нам було цікаво дізнатися, чому 22 роки тому в Мінську відбувся «Марш Свободи», і чи відчувається безперервність протестного руху в столиці у 2020 році та який урок Білорусь може винести з усієї цієї історії.

– 17 жовтня виповнюється 22 роки від «Маршу Свободи», який пройшов у Мінську. Мало хто пам’ятав цю дату. Хоча дата дуже знакова. Це була неймовірна кількість людей, неймовірна кількість опозиції на вулицях міста. Чим для вас запамятався цей день? Ви були там особисто?

- Так. Крім того, було поставлено кілька завдань. А в голові колони йшли наші хлопці з «Легіону». Статкевич, якщо пам’ятаєте, правив. Коли каміння полетіло, вони зрозуміли, що добром справа не закінчиться. І я дав своїм хлопцям команду взяти Статкевича на руки. Побили і забрали. Там було багато чого.

Але зрозумійте, що характерно для того часу, що поліція була частиною народу. Хлопці в зеленому, тікають туди зі щитами – це друга рота 3214, брат командира цієї роти деякий час був з нами в «Легіоні». Тоді ми могли б їх нормально зустріти. Випити пива, щось обговори.

У порівнянні з 2020 роком, де поліція була окремою кастою. Насправді ці роки розділяє велика прірва. Де силовики є частиною людей. А там, де зараз силовики з нами перестали бути, вони вже окрема каста. Що минулого року керівництво протестів не врахувало, так це цей аспект. Пам’ятайте, у всіх очі горіли, зараз 100 тисяч вийде, поліція піде на наш бік. Вибачте, не пройде. Бо вони більше не живуть з нами.

– Тобто правий респондент, який написав коментар до вашого допису, що тоді в органах опонентів Лукашенка в 1999 році було більше, ніж навіть серед білоруського народу?

– Так, цей хлопець, який коментував, тоді працював у прокуратурі, він якраз розслідував особливо важливі доручення. Він знав ситуацію зсередини, справді, тоді їх було багато. І ми мали підтримку від усіх правоохоронців. Тоді вони були частиною народу.

– Як режиму Лукашенка вдалося зібрати таку армію? Це були якісь соціальні методи, ідеологічні, чи вони взяли, можливо, російський елемент?

– Росія завжди проводить над нами якісь свої соціальні експерименти. Котиться на нас. А потім, якщо вдало, то приживеться. Якщо ні, викиньте. Паралельно насправді, дивіться, проходить. Наче такі процеси відбувалися в Україні, і в Росії, і в Білорусі. Згадайте того ж «Беркуту». Це також була окрема каста. Тому це робиться цілеспрямовано. Ідеологія, послідовно, рік за роком. І пам’ятайте, фактично з 1996 року влада вирішила послідовно, цілеспрямовано зламати волю свого народу.

Чим наша ситуація відрізняється від української? Ще в 2018-2019 роках українські друзі трошки зневажливо говорили, ви, білоруси, не опирайтеся, ви там здалися. Я спочатку дуже образився. Тоді він подумав: чому насправді? І почав задавати українцям питання: ну а коли ви востаннє ходили на демонстрацію, вам за це чи дубину в плече, чи добу, чи штраф? Ось вони вже дивляться на мене здивовано. Мовляв, для чого? І це ключ. Знаєте, ви могли спокійно все це зробити, а з 1996 року, коли вирішили, що жоден вихід не повинен залишатися безкарним, усе почалося. Влада поступово, послідовно здійснювала це.

– І ось ще один символічний факт: ви не пам’ятаєте перших виступів силовиків проти народу з 1996 року, вони були у формі з «Погоней», чи це була нова форма лукашенківської Білорусі?

– По-моєму, той марш, коли перекидали машини, здається, що вони ще були з «Погоною». У 1996 році точно. У 1995-1996рр. вони все ще були в тому старому вигляді.

– Що стало причиною виходу на вулицю 17 жовтня 1999 року? І чи можна все-таки говорити про якусь перемогу?

– Влада тоді дуже хвилювалася. Тоді вони спробували вийти з «внутрішньої кухні» до організаторів. Боявся, що це повториться. При цьому Статкевич заявив, що ми повторимо цей марш. Влада тоді дуже злякалася. Я знаю, що тоді з Адміністрації президента виходили люди, переживаючи, що це переведеться на мирні речі.

– Чи можна сказати, що головною причиною була загроза єдності з Росією? Чи було ще щось?

— Мабуть, було щось інше. Але лейтмотивом цієї теми була, на мою думку, преса, з моменту укладання союзної угоди вона в нас постійно сильна. Озираючись назад, прикро, що такий величезний потенціал не був використаний. Чомусь ми всі грали якісь ролі. Пам’ятаю, на демонстраціях 90-х постійно ходили депутати Верховної Ради і казали, що мітингувальники не повинні піддаватися на провокації. Ніхто не мав на думці сценарію, який потрібно прийняти і зробити щось серйозне. Ось так з цим маршем, здається, народ був готовий і забитий камінням, але що робити далі – ніхто не був готовий. Ніхто не взяв на себе відповідальність, і я не думаю, що вони навіть уявляли, що робити.

– Зараз, коли в Білорусі дійсно є репресії – ми вже не боїмося цього слова – спостерігається великий відтік білорусів, які тікають з країни в пошуках кращого життя. Самі минулорічні протести називають протестами з «жіночим обличчям». І тому, коли я дивлюся на хроніку 1999 року, дивно і приємно бачити, скільки чоловіків вийшло чинити опір. На вашу думку, чому це сталося? Чи змінилося взагалі обличчя білоруської революції? І чому так мало чоловіків? Або це так просто подавати?

– Давня білоруська біда, що наші жінки психологічно сильніші за чоловіків. З часів Речі Посполитої кожне покоління піднялося, всі люди повстали активними. Їх вирізали і вивезли до Сибіру. 1795, це всі розділи. У 1812 році, якщо пам’ятати, половина білорусів стала на бік Наполеона. Це також втрата. Подивіться, на минулій війні — скільки. З радянської та німецької сторони брало участь приблизно стільки ж. Тобто ці люди згодом були змушені втекти або були репресовані та знищені.

Насправді генофонд нації скорочується з покоління в покоління. Чому зараз з цими жінками? Ну, особисто мені здається, не буду заманювати, мені здається, що це зараз досить штучно створено. Все було підготовлено заздалегідь. Знімаємо рожеві окуляри! Ось у нас, наприклад, багато хлопців кажуть… Ну, у нас у випадку з Легіоном у 2017 році деякі з тих, хто сидів, були офіцерами, а сорок наших студентів, співробітників правоохоронних органів тягнули військову контррозвідку. Ну а потім про тих хлопців – вони тоді ще служили в силовиках – сказали, що в серпні-вересні 2020 року треба було захопити, наприклад, Гродно. Гродна була готова, а Адміністрація готова стати на бік людей. Але тому що правили ті, хто правив, так і сталося. Квіти, маніфести… Ви готові!

– Чи можна сказати, що ці жіночі марші та інші акції 2020 року були такими сценарними подіями?

— Не виключаю. Більше того, мені відомі настрої серед досить інтелігентних і талановитих людей в Білорусі, які чомусь, аналізуючи можливі варіанти майбутнього, дуже боялися, що після Лукашенка на зміну прийде ще жорсткіша влада. Усюди відверто заявляли, що нашим наступним президентом має бути жінка. Загальний настрій, знаєте...

— Це важливе зауваження. Як ви вважаєте, чи нормально для жінок брати участь у таких вуличних заходах?

— Тут не має значення. Я не дарма підкреслював, що в Білорусі так склалося, що жінки психологічно сильніші. Хто має дух, той ходить, а хто його не має, той відповідно ніби так... Подивився на чоловіків, за досвідом Легіону, іноді хлопчик маленький, м'язи ще недорозвинені, але там дух такий, що перекриває все можливе. Буває і навпаки: чоловік по два, людина, яка може увійти в двері тільки боком, але духу там немає.

– Яким ви бачите подальший розвиток подій у Білорусі? Чи може це призвести до відкритого протистояння, як-от Марш свободи 1999 року? Або це буде якась інша прихована форма всередині організацій, в державних установах.

— Знаєте, наступна річ дуже і дуже сумна. Коли минулого року на білоруські канали привели російських пропагандистів, поблажливість цієї пропаганди була здивована, адже вона взагалі нічому не відповідала. Здавалося, що народ не сприйме цю пропаганду. Але зараз пройшов рік, і, знаєте, таке погане відчуття, що ще два-три роки тієї пропаганди – і всі заспокоїться, всі приймуть. І чоловіків, і жінок витіснять з Білорусі, а фактично залишаться ті, хто погоджується жити за алгоритмами КНДР. Погодуйте трохи, дайте поїсти - ну добре, і виживемо.

– При такому негативному сценарії кінцевою метою є приєднання до Росії?

– Як би це не було круто, Олександр Григорович все одно це робить. Він підрядник. Він недарма вже 25 років захищає Білорусь від цілого народу. Це ми, так би мовити, молодці, що ніби тримаємося, не завдяки, а попри все, ми існуємо, і нас стає все більше.

– Який опір можуть мати білоруси? Що можна зробити сьогодні, завтра, щоб Білорусь не була поглинена, щоб Лукашенко відчув свою повну владу?

– Перш за все, американці дали зрозуміти Росії, що підпис нелегітимного Лукашенка під будь-якою угодою, це все буде переглянуто. Тому, природно, зараз Росія хоче бачити людину, яка підпише, ще легітимнішою. Бо ми будемо рухатися вперед, Бог знає. Я вже чув від лібералів, питають, як там ця сама Маша в тюрмі. Кажуть, слухайте, ну, у нас багато людей у ​​в’язниці, кілька тисяч людей. Чому я маю доглядати за Машею окремо ?! Ну, сказати, мовляв, вона лідер, це трійка, це Саакашвілі, це Навальний. Слухай, я їм кажу, це твоє бажання, це ти нас далі підштовхнеш?!

Я якось... Але це не дивно лише в тому, що я вам кажу, що Москві потрібен хтось, хто буде легітимним, розкручений для народу, що народ ніби вміє вибирати, а потім як це для Москви. підпише все. Цей варіант мене також зовсім не надихає.

– Але самі білоруси не можуть бути активними, бо все одно – потрапити у в’язницю?

- Так. На жаль, знаєте, влада готується до цього 25 років. З нашого боку практично ніхто... Образотворче мистецтво і політичний бізнес, я б це назвав.

– Ви особисто бачите, за яких умов власну участь у Марші Свободи в Мінську? Це колись можливо?

- Я оптиміст. Я не думаю, що ми втратили все. Нам потрібно рости крок за кроком. Психологія людей не змінюється миттєво, це процес. Порівнюючи з українським народом, ми зараз на тому етапі, який був в Україні у 2003-2004 роках. «Україна без Кучми». Тоді також не були особливо здатні до опору. А потім згадайте, у що це виросло.

Дві події. Штурм Білого дому в Москві, коли були встановлені танки, снайпери. Коли снайпери почали стріляти, росіяни втекли й були поховані. А що сталося в Києві?! Привезли снайперів на Майдан за тим же алгоритмом, почали стріляти, а сталося навпаки. Українців стало в десятки й сотні разів більше. Знаєте, нам доведеться йти цим шляхом.

– Чи потрібно навчитися не боятися зброї? Що це може бути?

– Треба навчитися не боятися зброї, треба навчитися не боятися смерті. Нам потрібно психологічно почати вважати, що у нас є вороги, у нас немає друзів. І тоді нам вдається: нас вбивають, і нам соромно. У нас психологія: як ми будемо заперечувати те саме?..

— Це коріння в якомусь християнському вченні, в такому дитячому стані людей, які не встигли подорослішати, у радянському вихованні? Які можуть бути коріння такої поведінки?

— Ви абсолютно праві називаєте ту причину, то іншу. Плюс вивчена в голові безпорадність («Що не зробиш, то не допоможе».) Невіра у власні сили. А те, що 25 років зламало волю народу. Не дивно тут. Фактично, нам потрібно народити нову націю. У цьому сенсі. Пам’ятайте, що ми – шляхта. Що ми зробили?! Згадайте шкільну програму! Вони запевняли, що шляхта — це щось горде, порожнє, безглузде, а справжній білорус — це кавалер сахи й каси. Тож тепер треба пам’ятати і ще виховувати. До речі, я бачу цей актив свого опору – це саме те, що є у нас – живі, вільні. Вони мають стати новою елітою нашої держави.

Повна розмова: