«Солдат як джерело права»: воєнна формула Путіна і демонтаж світового порядку
Якщо навіть абстрагуватися від дослівної схожості висловлювання президента Російської Федерації Володимира Путіна — «там, де ступає нога російського солдата — там Росія» — з риторикою нацистської Німеччини, зокрема із тезою Адольфа Гітлера «там, де стоїть німецький солдат, не має місця нікому іншому», це все одно не дозволяє звести його до емоційної фрази, випадкової імпровізації або прояву особистої імперської зарозумілості. Навпаки — йдеться про свідоме, доктринальне і системно вписане у структуру сучасної російської зовнішньої політики формулювання, яке відкриває засадничі принципи політико-правового мислення Кремля.
Фраза Путіна є не метафорою, а виступає нормативною формулою, яка визначає фактичну модель російського суверенітету: присутність військової сили — це не інструмент, а джерело права. У цій логіці факт фізичного контролю території автоматично прирівнюється до правового володіння нею, незалежно від міжнародних норм, волі населення або правових підстав. Військова окупація подається не як тимчасова чи виняткова обставина, а як онтологічне джерело легітимності.
Такий підхід корениться у концепції, яку німецький правознавець Карл Шмітт визначав як “номос землі” — первинний акт просторового захоплення, що лежить в основі кожного порядку. У класичних формах державності цей акт поступово заміщується процедурною легітимністю, конституційними угодами, міжнародним правом і народовладдям. У моделі, яку озвучує Путін, відбувається зворотний процес — редукція легітимності до первинного акту захоплення, до моменту, коли солдатська присутність несе із собою суверенітет як факт, а не як наслідок демократичного чи договірного процесу.
Таким чином, дана формула не лише визначає модель дій Кремля на окупованих територіях України, а й демонструє більш широку філософію правового нігілізму, в якій війна і насильство є не винятком, а основоположним правомочним актом. У цій статті буде проаналізовано ідеологічну, логічну та історичну структуру цієї формули, її філософське підґрунтя, а також політичні наслідки її прийняття або толерування на рівні міжнародної спільноти.
Військова присутність як право: від Шмітта до Путіна
Формула Путіна «там, де ступає нога російського солдата — там Росія» є узагальненою конструкцією, в якій воєнна присутність виводиться за межі оперативного або безпекового виміру й підноситься до рівня абсолютної політичної дії. Така формула означає, що сама фізична присутність збройної сили є підставою для переозначення територіального статусу, без необхідності підтвердження з боку громадян, національного законодавства чи міжнародних організацій. Це, по суті, реставрація архаїчного мислення про територію як об'єкт завоювання — і заперечення сучасного розуміння державного суверенітету.
“Nomos” як первинний акт
У трактуванні Карла Шмітта, яке він виклав у своїй праці Der Nomos der Erde (1950), номос — це не абстрактне право, а «первинний акт поділу землі», що утворює порядок. За Шміттом, номос — це конкретний історичний акт — захоплення території, що створює просторову, правову і політичну структуру. Суверенітет тут не випливає з народної волі, а постає як наслідок насильницького захоплення, що оформлюється як «право».
У Путіна цей принцип набуває нового вигляду: російський солдат — не охоронець, а первинний носій права. Саме його чобіт визначає, що вважати «нашим», а не юридичні чи міжнародні процедури.
Таким чином, між шміттівським номосом і путінською формулою можна провести пряму відповідність: якщо у Шмітта правовий простір твориться через дію захоплення, то у Путіна новий російський порядок утверджується через дію вторгнення.
Парадокс фіктивної легітимності
Ця логіка, однак, має внутрішній парадокс: вона вимагає фіктивного підтвердження — саме тому після кожного захоплення Кремль організовує «референдуми» та «інтеграційні процедури». Оскільки світова система, принаймні формально, базується на процедурній легітимності, Росія намагається імітувати згоду там, де відбувається очевидний примус.
У цій моделі:
Насильство → Тимчасовий контроль → Псевдоправовий ритуал → Проголошення, що окупація відбулась як свідомий акт волевиявлення народу окупованих територій.
Це — не правова легітимація в класичному розумінні, а театралізований ритуал, покликаний зімітувати правомочність перед власним населенням і розрахований на зовнішню апатію або дипломатичну зручність.
Війна як основа політичного буття
Російська держава в цій конструкції відмовляється від модерної парадигми, де правові межі встановлюються через угоди, взаємні зобов’язання та правонаступництво. Її концепція суверенітету базується на можливості застосувати силу та витримати її наслідки.
Це наближує модель РФ не лише до колоніальних імперій XIX століття, але й до нормативно-деструктивного типу держави, де політика підмінюється мобілізацією, а воля — воєнною здатністю.
У цьому сенсі російський солдат виконує не функцію оборони, а функцію інституціалізації контролю.
Між насильством і добровільністю: ідеологічна поразка «русского мифа»
Формула «там, де ступає нога російського солдата — там Росія» не лише демонструє специфічне трактування територіального суверенітету, а й викриває фундаментальну ідеологічну неспроможність російського геополітичного проєкту. Вона фактично визнає, що насильство — єдиний інструмент масштабування «русского мифа», і тим самим спростовує будь-які претензії на його культурну, духовну чи цивілізаційну привабливість. «Русский миф» існує виключно як силовий симулякр — порожня конструкція, яка вимагає насильства для свого підтримання і не здатна існувати в умовах вільного вибору.
Відсутність добровільного залучення
Жодна з територій, які були «приєднані» до Росії та Московії за всю історію, не виявила попередньої добровільної ініціативи інтеграції. Навпаки, їх приєднання супроводжувалося:
фальсифікацією історичних джерел для створення нібито справедливих умов для розвязання війни,
збройним втручанням,
витісненням або знищенням легітимної влади,
організацією фіктивних «народних референдумів» під тиском окупаційних військ,
репресіями проти населення, що виявляло опір.
Це не відповідає жодній формі народного волевиявлення у класичному чи міжнародно-правовому розумінні. Відсутність бажання стати частиною Московії, а потім Росії — це системна, а не виняткова ознака.
Таким чином, формула Путіна не лише не підтверджує право Росії на територіальну експансію, а й спростовує основоположну ідею про привабливість «русского мира» як простору цінностей, культури чи історичної тяглості.
Ідеологія, що ґрунтується на запереченні волі
Поняття «русский мир», яке в офіційному дискурсі позиціонується як культурно-цивілізаційна спільнота, у практичній реалізації виявляється залежним не від спільності мовної чи релігійної ідентичності, а від присутності озброєного контингенту. Це веде до парадоксу:
чим більше Росія стверджує, що населення прагне інтеграції,
тим більше воєнної сили вона змушена використовувати, щоб цю інтеграцію забезпечити.
Зрештою, виходить, що вільна людина ніколи не обирає «русский мир» добровільно — її завжди доводиться до цього змушувати.
Структурна несумісність із модерною суб’єктністю
Будь-який політичний проєкт, який претендує на тривалість і масштабування, має здатність інтегрувати нові суб’єкти через механізми переконання, кооперації або інституційного залучення. Російська модель, як свідчить власна риторика її лідера, не володіє цими інструментами.
Її інтеграційна логіка не передбачає добровільного входження чи паритетного союзу. Навпаки — вона відтворює колоніальну парадигму, де підпорядкування є функцією насильства, а згода — або результатом страху, або елементом ретроспективного виправдання пропаганди.
У цьому сенсі Путінська Росія не конкурує за лояльність — вона лише придушує незгоду.
Інституціоналізація насильства як політичної норми
Російська доктрина легітимності, сформульована через принцип «там, де ступає нога російського солдата — там Росія», не є винятковим інструментом зовнішньої політики. Вона відображає більш глибоку трансформацію самої російської державності — перехід до моделі, у якій насильство не лише дозволене, але й системно інституціоналізоване як основа політичного порядку. Це стосується як зовнішніх дій РФ, так і її внутрішньої структури.
Замикання легітимності в контурі сили
Згідно з теорією держави Макса Вебера, легітимність влади може ґрунтуватися на традиції, праві або харизмі. У випадку сучасної Росії маємо ситуацію, коли жоден із цих джерел не функціонує самостійно:
правова легітимність знівельована масовими фальсифікаціями виборів, придушенням політичної опозиції та демонтажем незалежного судочинства;
традиційна — вичерпана кризою пострадянської ідентичності;
харизматична — дедалі частіше заміщується сакралізацією армії та персоніфікацією насильства, монопольним правом на яке в усі часи володів Кремль.
У результаті насильство починає виступати не як крайній засіб, а як єдина нормальна функція підтримки владного порядку. Це виражається в мілітаризації мови, культі силових структур і нормалізації репресивної логіки у правовій та управлінській практиці.
Гібридна держава примусу
Після 2014 року, а особливо після 2022 року, РФ демонструє риси так званої гібридної держави примусу — політичної системи, в якій:
інституції демократичного зразка формально збережено, але їхня функція остаточно зведена до декорації;
монополію на легітимне насильство перетворено на монополію на насильство без меж, що поширюється як на внутрішній простір, так і на міжнародні відносини;
механізми представництва та правового захисту заміщені адміністративним тиском, слідчо-репресивним апаратом і парамілітарними структурами (на кшталт ПВК).
Це означає, що політична влада не просто використовує насильство, а перебудовує під нього всю систему прийняття рішень, управління та ідеологічного виправдання.
Експорт насильства як засіб політичної присутності
Зовнішня політика РФ дедалі менше орієнтується на інструменти дипломатії, економічного партнерства чи культурного впливу. Її основними векторами стали:
пряма військова інтервенція (Грузія, Україна, Сирія);
гібридна агресія (кібератаки, дезінформаційні кампанії, політичне втручання);
парамілітарна присутність (ПВК «Вагнер» у Центральноафриканській Республіці, Малі, Лівії).
Таким чином, насильство трансформовано з форми реалізації політичної волі у самодостатній механізм розширення геополітичного впливу, який не потребує ні угод, ні легітимації, ні згоди.
Це не просто політика сили. Це політика, що стала силою в чистому вигляді — поза правом, поза правилами, поза необхідністю домовлятись.
Реакція міжнародної спільноти: між стримуванням і толеруванням
Проголошення російською стороною права на території, що фактично захоплені військовим шляхом, не лише виводить РФ за межі усталених міжнародно-правових норм, а й ставить перед міжнародною спільнотою критичне запитання: чи існують ефективні механізми стримування держави, яка відкрито легітимує насильство як джерело суверенітету? Досвід останніх років демонструє, що відповідь на це запитання не є однозначною.
Вибіркова рішучість: випадок Сирії
США й інші західні держави декларують прихильність до принципу непорушності кордонів і засуджують агресивну поведінку РФ. Проте аналіз фактичних дій свідчить про обережність, фрагментарність і прагнення уникати прямої конфронтації, навіть тоді, коли Росія здійснює агресивні дії, що загрожують міжнародному порядку.
Так, наприклад, під час боїв поблизу сирійського Дейр-ез-Зора у лютому 2018 року американські війська ліквідували кілька сотень російських солдатів що нібито належали до ПВК «Вагнер». Офіційна Москва одразу дистанціювалася від інциденту, і жодних політичних наслідків для двосторонніх відносин між Росією і США не настало. Подібна логіка — уникати формального визнання конфлікту — дозволяє обом сторонам залишатися в межах дипломатичного статус-кво, навіть у випадках фактичного воєнного зіткнення.
Україна: стратегія опосередкованої підтримки
У випадку повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року країни Заходу обрали модель максимальної підтримки без прямої участі. Постачання озброєння, фінансова допомога, дипломатична ізоляція РФ і санкційна політика становлять критично важливий фактор для обороноздатності України, але ці дії не супроводжуються жодною формою прямого військового втручання.
Ця стратегія, хоч і зрозуміла в контексті ядерного стримування, де-факто не зупиняє агресора, оскільки не створює для нього невідворотної відповідальності за порушення. За відсутності реального спротиву Росія вважає насильство не лише припустимим, а й продуктивним способом досягнення зовнішньополітичних цілей — особливо тоді, коли його вдається замаскувати під легітимні форми: «референдуми», «захист меншин» або «відновлення історичної справедливості».
Толерантність як стимул для нових захоплень
Проміжна реакція Заходу на дії Кремля — між формальним осудом і фактичним невтручанням — створює прецедент, у якому право сили отримує де-факто визнання як політичний аргумент. Бажання зберегти глобальну стабільність у короткостроковій перспективі іноді супроводжується готовністю до «заморожування» конфліктів або навіть — до тихого примирення з наслідками насильницької анексії.
Зокрема, пропозиції про «мирне врегулювання», що передбачають збереження частини окупованих територій під контролем Росії, відкрито суперечать базовим принципам суверенітету, міжнародного права і Статуту ООН. Вони фактично передбачають нагородження агресора територією, що в історичній перспективі лише підсилює мотивацію до подальших силових дій.
Таким чином, замість стримування відбувається нормалізація нової моделі —
моделі, в якій держава може використовувати армію для захоплення території і розраховувати на зовнішню «втому» замість протидії.
Геополітичні та правові наслідки прийняття формули сили
Толерування або навіть часткове прийняття формули, за якою військова присутність автоматично легітимує територіальну приналежність, має далекосяжні наслідки не лише для окремих конфліктів, а й для самої структури міжнародного порядку, заснованого на праві. Визнання права сили — хай навіть опосередковано — призводить до ревізії базових принципів післявоєнної системи, яка з 1945 року ґрунтується на непорушності кордонів, недопущенні агресії та праві на самовизначення.
Прецедент як механізм делегітимації права
У міжнародних відносинах практичні дії держав часто створюють де-факто прецеденти, які згодом впливають на нормотворення або легітимацію аналогічної поведінки інших суб’єктів. Якщо міжнародна спільнота не заперечує окупацію і погоджується на переговори з позиції «визнання нової реальності», це закріплює формулу:
«Сила створює факт, а факт перетворюється на норму».
У цьому разі право перестає бути загальним регулятором і стає інструментом сильніших. Це особливо небезпечно в багатополярному світі, де зростає кількість держав, що прагнуть ревізії статус-кво (Китай, Іран, Туреччина, низка авторитарних режимів у Африці та Азії).
Підрив довіри до колективної безпеки
Система колективної безпеки, яка формально закріплена у Статуті ООН, функціонує лише за умови, якщо держава, що зазнала агресії, може розраховувати на необхідну й ефективну підтримку. Якщо ж відповідь міжнародної спільноти обмежується деклараціями, частковими санкціями чи дипломатичними закликами, механізм втрачає довіру як у постраждалих країн, так і в потенційних союзників.
В такому разі:
малі держави починають шукати захисту в регіональних альянсах або шляхом мілітаризації,
авторитарні режими отримують сигнал, що межі можливо пересувати воєнним шляхом, якщо це зробити швидко і з політичною завісою.
Делегітимація інститутів глобального порядку
ООН, ОБСЄ, міжнародні суди та спеціалізовані організації покликані бути арбітрами у конфліктах. Якщо вони не здатні зупинити або хоча б символічно кваліфікувати агресію як порушення права — їхня інституційна довіра поступово руйнується. Сам механізм легітимації (резолюції, санкції, трибунали) починає розглядатися як повільний, залежний від політичної волі і неефективний у випадках системного насильства.
Це створює сприятливе середовище для:
формування альтернативних структур (шанхайських, євразійських чи регіонально-корпоративних союзів),
перехоплення права авторитарними центрами сили, які пропонують "порядок" без моралі та процедур.
Ризик глобальної нормалізації насильства
Найнебезпечніший наслідок — поступова нормалізація насильства як допустимого інструменту розв’язання територіальних суперечок. Якщо військова агресія не отримує принципової відсічі, вона стає не аномалією, а опцією. Це повертає міжнародну систему до стану до-вестфальської анархії, у якій сила визначає право, а безпека — функція ресурсів, а не норм.
Закріплення насильства як ідеології: що проголошує Путін — і чому це слід називати своїми іменами
Висловлювання Путіна — «там, де ступає нога російського солдата — там Росія» — не є риторичним перебільшенням, випадковим обмовленням або фігурою мови. Це пряме і відверте формулювання ідеології, в якій насильство постає не як тимчасовий засіб, а як головний і кінцевий джерело легітимності. Армія в такій системі не обороняє, а творить політичну реальність; солдат — не агент держави, а носій права; вторгнення — не порушення, а акт заснування.
Нова формула суверенітету: «насильство → факт → право»
У практиці Росії (і в тому числі через її офіційну риторику) ми спостерігаємо підміну традиційної моделі суверенітету наступною логікою:
Військова присутність створює факт контролю.
Факт контролю використовується для ритуалізованого виправдання (референдуми, закони про «вступ до складу РФ»).
Повторення цієї схеми легалізує її як право повторного застосування.
Це не винятковий випадок — це спроба інституціоналізації нової норми, в якій насильство не просто дозволене, а вважається вищою формою справедливості.
Від солдата до метафізики
Ця формула містить у собі глибшу філософську претензію: простір не належить тому, хто в ньому живе, а тому, хто здатен утримати його силою. Це повернення до доцивілізаційного мислення, в якому не існує громадянства, волі, суспільства — є лише суб'єкти сили, які накладають своє право на «німі» території.
У цьому сенсі російський солдат стає онтологічним агентом: його присутність скасовує політичну суб'єктність мешканців, замінюючи її військовою приналежністю.
Це — не реалізм. Це філософія домінування, яка відмовляється визнавати існування іншого як суб'єкта, що має право сказати «ні».
Чому важливо називати це своїм іменем
Якщо міжнародна спільнота, громадянське суспільство, аналітики чи журналісти не дадуть точного понятійного означення цієї моделі, вона буде трактуватися як одна з можливих точок зору у політичному діалозі. Насправді ж ідеться не про точку зору, а про інструмент руйнування міжнародного порядку, який потребує системного опору — політичного, правового, ідеологічного.
Не йдеться про “альтернативне бачення миру”. Йдеться про відкриту нормалізацію насильства як основи нової політичної архітектури.
Тому ця формула повинна бути кваліфікована:
як доктрина агресії,
як заперечення самовизначення народів,
як імперська ідеологія, несумісна з міжнародним правом,
як проєкт, що репродукує фашистську структуру легітимності — через війну, а не право.
Замість висновку
Путінська формула не є унікальною — вона лише осучаснює стару логіку експансії через насильство, яку світ уже засуджував у XX столітті. Те, що сьогодні вона знову набуває мови «референдумів» і «історичної справедливості», не робить її менш небезпечною. Навпаки — робить більш підступною.
Єдиною можливою відповіддю на неї є не «пошук компромісу», а чітке заперечення легітимності самої логіки сили.
Бо інакше — ми не просто втратимо окремі території.
Ми втратимо право на сам факт політичної участі як вільних суб'єктів, а не як мешканців простору, на який ступила чиясь нога.
