«Термінальна криза світової системи — це не криза капіталізму, а криза системи накопичення, яка його підтримувала».
— Джованні Арріґі, Довге двадцяте століття

Світ на порозі перетворення

На тлі занепаду ліберального порядку, очолюваного США, Китайська Народна Республіка позиціонує себе не лише як економічна наддержава, а як цивілізаційна альтернатива. У той час як Захід загруз у боргах, нерівності та моральному релятивізмі, Пекін зводить мегаполіси, будує швидкісні магістралі, цифрову інфраструктуру та логістичні коридори. Його експорт — це не ідеї, а бетон.

Дехто вбачає в цьому народження нового системного гегемона — перехід від англо-американського до китайського центру світової економіки. Саме таку логіку описував Джованні Арріґі в своїй праці Довге двадцяте століття. Однак подібне уявлення — хоч і привабливе — суттєво недооцінює як внутрішні суперечності китайської моделі, так і історичну логіку гегемонічних трансформацій.

Зростання Китаю — реальне. Але це не гегемонія. Принаймні — поки що. А можливо, й ніколи.

Теоретична основа Арріґі: Системні цикли накопичення

У своїй ключовій праці Арріґі, продовжуючи світосистемний аналіз Фернана Броделя та Іммануїла Валлерстайна, запропонував концепцію системних циклів накопичення, кожен з яких спирається на гегемонічну державу:

• Генуезький цикл (XV–XVII ст.): купецький капітал, заснований на фінансах;

• Голландський цикл (XVII ст.): торговельна гегемонія й морська потуга;

• Британський цикл (XIX ст.): індустріальний капіталізм і колоніальна експансія;

• Американський цикл (XX ст.): масове виробництво, споживання та фінансова гегемонія.

Кожен цикл завершувався фазою фінансіалізації, перенакопичення капіталу та системною кризою, що вела до нової трансформації.

У 1990-х Арріґі припустив, що Китай може стати новим центром накопичення, однак залишив питання відкритим: гегемонія потребує не лише економіки, а й політичної легітимності та культурного консенсусу.

Ілюзія інфраструктурної гегемонії

Відповідно до логіки Арріґі, головна відмінність гегемона від регіональної сили — не в кількості мостів або заводів, а у здатності універсалізувати свою логіку порядку. США після 1945 року вибудували глобальну систему через ООН, МВФ, Світовий банк, ГАТТ і ліберальну ідеологію. Британія експортувала не лише вугілля, а й конституціоналізм.

Китай же експортує залізобетон та камери спостереження.

Ініціатива "Один пояс — один шлях" — амбітна спроба екстерналізувати китайську логіку економічного зростання. Але на відміну від плану Маршалла, вона не несе нормативної привабливості, не створює нових універсальних інституцій, не формує культурної гравітації. У найкращому випадку — створює інфраструктурну залежність.

Це підтверджує і Валлерстайн: центр світ-системи — це не лише економічна могутність, а й здатність формувати цивілізаційну рамку.

Бреннер і китайська пастка

Роберт Бреннер, аналізуючи глобальні кризи капіталізму, описав механізм перевиробництва, зниження прибутковості та хронічної перенасиченості ринків. Саме в цьому полягає структурна криза сучасного капіталізму, і Китай — не виняток, а втілення цієї кризи:

• Індустріальна надмірність спричинила мільярдні борги провінцій.

• Будівельний сектор (Evergrande та ін.) виявився системно незбалансованим.

• Зовнішній попит падає, внутрішнє споживання не компенсує втрати.

• Демографічний спад, безробіття серед молоді та старіння населення обмежують потенціал.

Це — економіка в глухому куті, що не може безкарно повторити цикл експансії 2000–2010 років.

Авторитарна стабільність як пастка

Інша точка зору — мовляв, Китай забезпечує підвищення рівня життя громадян. Це частково вірно. Проте соціальний контракт тримається на системному цифровому контролі:

• Профспілки — під контролем держави.

• Соціальні протести — придушуються.

• Цензура — алгоритмізована.

• Міграція всередині країни — обмежена системою хукоу.

Китайська модель — не альтернатива капіталізму, а його дисциплінарна форма. Це капіталізм без демократії, із повною лоялізацією суспільства через страх і алгоритми.

Гегемонія без місії?

Антоніо Ґрамші вважав, що гегемонія — це не лише домінування, а морально-інтелектуальне лідерство, побудоване на добровільному консенсусі. США мали "американську мрію". Британія — ідею правової держави. Що пропонує Китай?

Наразі — нічого, крім "порядку".

Китай не будує міжнародних інститутів. Його вплив у країнах Глобального Півдня — радше технократичний, ніж ціннісний. Африканські уряди беруть кредити, але не переймають політичну модель. А громадянське суспільство — часто вороже.

Висновок: Світ після гегемона

Китай — це дзеркало сучасного капіталізму: суворе, кероване, цифрове. Але не універсальне. Він не створив нової парадигми. Він адмініструє, але не надихає.

Як припускав Арріґі, після завершення американського циклу світ може не отримати нового гегемона, а увійти в постгегемонічну добу — з фрагментованими зонами впливу, конкуренцією ідеологій та нестабільністю.

У такому світі Китай залишиться центром сили. Але не стане новим ядром світової системи.

Джерела:

• Арріґі, Дж. Довге двадцяте століття (1994)

• Арріґі, Дж. Адам Сміт у Пекіні (2007)

• Бреннер, Р. Economics of Global Turbulence (1998)

• Валлерстайн, І. Модерна світова система (1974–2011)

• Ґрамші, А. Тюремні зошити