Цзяо Цяо: Ірано-ізраїльський конфлікт і глобальний порядок
О 21:00 за східноамериканським часом 21 червня президент Дональд Трамп повідомив у своєму акаунті в соціальних мережах, що Сполучені Штати щойно завдали ударів по трьох ядерних об’єктах Ірану. Через годину Трамп виступив із заявою з Білого дому, в якій описав деталі атак, охарактеризувавши їх як «блискучу військову перемогу», а іранські ядерні об’єкти — як «повністю знищені». Ціллю стали три ключові об’єкти ядерної інфраструктури Ірану — Фордо, Натанз і Ісфахан. За словами ведучого Fox News Шона Генніті, Трамп повідомив, що під час атаки на Фордо було використано від п’яти до шести спеціалізованих авіабомб для знищення підземних укриттів, тоді як удари по інших об’єктах були нанесені крилатими ракетами з американських підводних човнів з відстані понад 800 км. Президент США також попередив: якщо Іран не погодиться на дипломатичне врегулювання, буде завдано нових ударів.
Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху привітав дії Трампа, заявивши, що США «зробили те, на що не спроможна жодна інша країна».
Ще 13 червня Ізраїль завдав авіаударів по території Ірану, у відповідь на що Іран запустив по Ізраїлю низку балістичних ракет. Станом на 19 червня (за східноамериканським часом) конфлікт триває вже сім днів. Трамп вимагає беззастережної капітуляції Тегерана, інакше, за його словами, «країна перестане існувати», однак іранське духовенство категорично відмовляється від капітуляції і застерігає США від втручання, погрожуючи «наслідками».
Попри те, що збройне протистояння між Іраном і Ізраїлем триває лише тиждень, воно вже стало яскравою ілюстрацією сучасного світового безладу: складного, нестабільного і позбавленого універсальних правил.
Мир більше не є головною парадигмою
24 лютого 2022 року Росія вторглася в Україну. На той момент аналітики передбачали, що український спротив триватиме не більше тижня або десяти днів, після чого країна перетвориться на маріонетку Москви. Проте мужність українців і широка підтримка з боку США та ЄС дозволили війні тривати майже чотири роки. Навіть Північна Корея, що довгий час перебувала в ізоляції, відправила військовий контингент.
У жовтні 2023 року, за підтримки Ірану, бойовики ХАМАС здійснили напад на Ізраїль, що призвело до масштабної ізраїльської воєнної відповіді. Попри те, що Сектор Гази був фактично зруйнований, ХАМАС так і не склав зброю.
У Східнокитайському та Південно-Китайському морях, а також у Тайванській протоці фіксується зростання військової активності. Видання The Economist назвало Тайванську протоку найбільш вірогідним осередком майбутньої великої війни.
13 червня 2025 року Ізраїль завдав удару по Ірану — це подія світового масштабу, яка викликала побоювання щодо ймовірного втягнення інших держав та воєнізованих угруповань у конфлікт.
Трамп все ще шукає простір для угоди
У певному сенсі нинішній конфлікт між Ізраїлем та Іраном бере початок ще з першого президентського терміну Трампа. 8 травня 2018 року він вивів США з багатосторонньої ядерної угоди з Іраном, яка була результатом дворічних переговорів. Це рішення було ухвалено під тиском ізраїльського уряду Нетаньяху. Через два роки Трамп санкціонував вбивство іранського генерала Касема Сулеймані в Іраку.
Однак після повернення в Білий дім у 2025 році Трамп раптово виявив інтерес до дипломатії, направивши свого спецпредставника на Близький Схід до переговорів із Тегераном, надавши 60-денний термін. Він навіть публічно виступив проти ізраїльських авіаударів.
Та саме в день закінчення ультиматуму, Ізраїль розпочав масовану атаку. США спочатку відмежувалися від військових дій союзника, заявивши про свою непричетність. Але після успішної операції Тель-Авіва, на тлі хаотичної іранської відповіді, Трамп змінив риторику, заявивши про повний контроль США над повітряним простором і здатність «у будь-який момент ліквідувати аятолу Хаменеї».
Пізніше Трамп схвалив план бомбардування ядерних об’єктів Ірану. 19 червня він заявив, що рішення про подальшу участь США у війні буде ухвалено протягом двох тижнів. Речник Білого дому зазначив, що контакти між американськими дипломатами та Іраном не припиняються.
Здається, Трамп розуміє, що у Вашингтоні немає єдності щодо залучення США до ще однієї близькосхідної війни. Це йде врозріз із його передвиборчою обіцянкою не втягувати країну в «вічні війни». Він також усвідомлює, що втручання США може мати непередбачувані наслідки.
Хоча Ізраїль заявляє, що не потребує прямої участі США, Нетаньяху, без сумніву, сподівається на тверду підтримку. Проте варто визнати: Трамп — це президент, схильний до уникнення війни. Він не має наміру легко віддавати наказ про вступ Америки до чергової кампанії.
Так званої «вісі зла» не існує
Останніми роками західні уряди дедалі частіше заявляють, що Пекін намагається підірвати чинний міжнародний порядок і створити альтернативну систему. Ця нова уява про «вісь» об’єднує чотири країни: Китай, Росію, Іран і Північну Корею. У західній інтерпретації йдеться про потенційний союз авторитарних держав, які прагнуть зруйнувати післявоєнну глобальну архітектуру.
Після ударів по Ірану Китай оприлюднив офіційну заяву, в якій засудив дії Ізраїлю як такі, що порушують міжнародне право, підривають суверенітет і безпеку Ісламської Республіки, та загрожують стабільності всього регіону. Шанхайська організація співробітництва, в якій домінує Китай, також виступила із жорстким засудженням ізраїльської військової операції, назвавши її «неприпустимою агресією».
17 червня, виступаючи на саміті Китай–Центральна Азія, голова КНР заявив, що дії Ізраїлю «різко загострили ситуацію на Близькому Сході» і що «будь-яке порушення суверенітету й територіальної цілісності держав є неприйнятним». Він закликав до негайної деескалації, зазначивши, що «військові дії не є шляхом до вирішення проблем».
Риторика Кремля й Пхеньяна подібна. Президент Росії Володимир Путін назвав ізраїльські атаки «вкрай небезпечними», закликав до стриманості і заявив, що ядерне питання Ірану має вирішуватись виключно дипломатичним шляхом. Він також наголосив, що обидві сторони повинні гарантувати безпеку громадян третіх країн.
Москва та Пекін заявили про намір зберігати тісні контакти та спільно працювати над стабілізацією регіональної ситуації.
На цьому тлі країни, які раніше вважалися ключовими союзниками Тегерана, фактично усунулися від підтримки. Президент Сирії Башар Асад перебуває в ізоляції. ХАМАС, хоча й ще чинить опір, дедалі більше втрачає ресурси. Єменські хусити розпочали окремі переговори зі США, а «Хезболла» в Лівані зайнята внутрішніми проблемами й стрімко дистанціюється від Ірану.
Інакше кажучи, жодна зі справжніх або удаваних «осей» не виступила на захист Тегерана. Аятола Хаменеї та його уряд опинились у повній міжнародній ізоляції.
Європа дезорієнтована
Європа — колиска модерної цивілізації, але також джерело двох найкровопролитніших воєн ХХ століття. Після Другої світової війни вона делегувала функцію безпеки Сполученим Штатам і зосередилася на економіці, добробуті та соціальній політиці. Прихід до влади Трампа у 2017 році й його вимога до європейських союзників по НАТО збільшити оборонні витрати стали для Європи першим попередженням.
Російське вторгнення в Україну 2022 року стало шоком, що остаточно пробудив політичні еліти континенту. У другому терміні Трамп продовжив наполягати на примусовому припиненні вогню без врахування інтересів України, чим підтвердив європейцям: США більше не є надійним гарантом. Тепер вони змушені переосмислити всю концепцію безпеки — «захищати себе маємо самі».
Нова фаза конфлікту між Ізраїлем і Іраном лише підсилила це усвідомлення: навіть такі впливові міжнародні гравці, як ЄС, виявилися нездатними змінити хід подій. Колективна Європа більше не є глобальним актором, здатним ефективно впливати на кризові зони.
Крім цього, ЄС зіткнувся з двома прикрими відкриттями:
Підтримка Сполучених Штатів не гарантує стратегічних дивідендів. Американська кампанія стримування Китаю спрямована передусім на захист власної гегемонії, а не на зміцнення позицій союзників.
Європейська критика внутрішньої політики Китаю виглядає особливо слабкою на тлі її бездіяльності перед ізраїльською жорстокістю у Газі.
Російська ностальгія не реалізується
Вторгнення до України — подія, яку у Кремлі сприймають як історичну необхідність. Але чим довше триває війна, тим виразніше стає розуміння: її підсумки можуть нагадати про поразку СРСР в Афганістані — стратегічну й демографічну катастрофу. Навіть якщо Сполучені Штати повністю залишать Україну, Європа, вже мобілізована на рівні політичного інстинкту самозбереження, не дозволить Москві досягти бажаного реваншу.
Нація з негативним приростом населення, зношеною інфраструктурою та стрімкою міграцією молоді уникає правди: війна обертається для неї не тріумфом, а моргом. Союзники в регіоні тануть. Сирійський режим Ассада вже не союзник, а тягар — Кремль максимум може дати йому політичне прикриття. Іран, який забезпечував Росію дронами та іншим військовим обладнанням, тепер сам опинився під ударами — і Москва обмежилась лише ритуальними заявами.
Що ще гірше: у той час як Китай розширює вплив у Центральній Азії, Росія не здатна ні протистояти, ні впливати. Від царизму до СРСР — імперська традиція втручатися у «китайські справи» жива, але сьогодні Москва вже не може диктувати Пекіну нічого. Вона перетворилась на мовчазного статиста у геополітичній грі, де не є навіть другим гравцем.
Ізраїль залишається безкомпромісним
Єврейський народ, який століттями перебував у вигнанні, після створення держави Ізраїль сформував чітке стратегічне кредо: ніколи більше не стати жертвою. Фрагментованість арабського світу дала змогу реалізувати цю доктрину. Але вирішальну роль відіграє постійна, майже безумовна підтримка з боку Сполучених Штатів — фінансова, військова, технологічна, а також дипломатична.
До цього додаються високий рівень інновацій, ефективне управління, мобілізоване суспільство і глибокий патріотизм. Так, дії уряду Нетаньяху часто критикують як авантюризм, продиктований особистими політичними інтересами. Але, якщо більшість ізраїльтян справді відвернуться від війни, жодна диктатура не змусить їх підтримувати авантюри.
Іранський режим не впаде відразу
Іран до революції 1979 року був чи не найбільш секуляризованою та економічно розвиненою мусульманською країною. Повалення династії Пехлеві відкрило шлях до радикального теократичного режиму, що вже понад 45 років залишається при владі. Багаторазові масові виступи іранців проти репресивного устрою щоразу завершувались поразкою.
Атака Ізраїлю на ядерну інфраструктуру — це, з одного боку, потенційний шанс для опозиції, а з іншого — нагода для режиму консолідувати владу на хвилі антизахідної мобілізації. На восьмий день війни в Ірані проходять багатотисячні мітинги проти Ізраїлю та США. Це не лише пропагандистська картинка — це стратегічно вивірена мобілізація націоналістичних рефлексів.
Трамп, попри свої заяви, не зацікавлений у зміні режиму в Ірані. Досвід Афганістану й Іраку переконав його: «звільнення народів» — це пастка без виходу. 20 червня глава МЗС Ірану заявив представникам ЄС, що повернення до дипломатії можливе лише після припинення вогню з боку Ізраїлю.
Глобальний Південь спостерігає осторонь
Країни Африки, Латинської Америки, Південної та Південно-Східної Азії здатні лише символічно реагувати — через резолюції в ООН або заяви солідарності. Але сама Організація Об'єднаних Націй нині фактично втратила можливість впливати на перебіг криз: вона обговорює, але не вирішує. Більшість держав «Глобального Півдня» залишаються осторонь, або намагаються використати хаос для власної вигоди — економічної чи дипломатичної.
Зростання привабливості ядерної зброї
Ізраїль, який категорично не приймає наявності ядерної зброї у ворожих режимів, уже знищив ядерні програми Іраку (1981) та Сирії (2007). Сьогодні він завдав удару й по Ірану. Після такого уроку в Тегерані можуть пошкодувати, що не завершили створення власної ядерної зброї раніше. «Мирне використання» більше не переконує.
Цей прецедент резонує ширше. Туреччина, можливо, замислиться: чи може країна залишатися великою регіональною силою без ядерного арсеналу? І якщо б Муарр Каддафі володів ядерною зброєю — чи закінчив би він життя так, як закінчив?
Україна після розпаду СРСР під міжнародним тиском відмовилася від третього за потужністю ядерного арсеналу. Сьогодні вона втратила понад 20% території. А Північна Корея, яка зневажила всі ультиматуми й створила свою ядерну зброю, тепер набагато безпечніше почувається у стосунках і з США, і з Китаєм.
Пакистан і Індія також пережили міжнародні санкції після ядерних випробувань, але нині ніхто вже не ставить під сумнів їхній ядерний статус.
Таким чином, ірано-ізраїльська війна може стати переломним моментом для режиму нерозповсюдження — коли колишні заборони втрачають силу, а «право на зброю масового знищення» перетворюється на аргумент виживання.
Китай — спостерігач чи вигодонабувач?
Китай офіційно декларує прихильність до концепції «спільноти єдиної долі людства» та принципів мирного співіснування. Але після 2022 року ця концепція дедалі більше сприймається як утопія — гарно сформульована, але практично безсилою. Пекін засуджує дії США, виправдовує Москву й водночас намагається зберегти рівновагу, яка вже давно втрачена.
Логічно важко пояснити, чому вторгнення Росії в Україну — це «обґрунтовані дії», а ізраїльський удар по Ірану — порушення міжнародного права. Якщо дотримуватись букви п’яти принципів мирного співіснування, то ані Москва, ані Тель-Авів не діють у їхніх межах. І той, і інший випадок є прикладами грубого ігнорування суверенітету третіх держав.
Китай не зацікавлений у приниженні Ірану, адже Тегеран забезпечує близько 20% імпорту нафти в КНР. Більше того, значна частина енергетичних поставок іде до Китаю саме через Ормузьку протоку, яку Іран здатен заблокувати у випадку війни. Тому стабільність в Ірані для Пекіна має критичне значення. Проте вплив Китаю на ситуацію в регіоні надто обмежений: Ізраїль не рахується з позицією Пекіна, а Іран не отримує від нього нічого зі справді потрібного — ані військової, ані реальної економічної допомоги.
Зі стратегічної точки зору, Китай бачить певну користь у тривалому конфлікті: якщо США знову будуть втягнуті в масштабну війну на Близькому Сході, це відволікатиме увагу Вашингтона від конфронтації в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Саме ця логіка вже одного разу принесла КНР суттєвий виграш: після 11 вересня 2001 року адміністрація Джорджа Буша переключила увагу з конкуренції з Китаєм на Афганістан та Ірак, що дало Пекіну унікальне вікно можливостей для зростання.
Не випадково ще з часів Обами у США почали формулювати стратегію «повернення до Азії», яка згодом переросла в політику «контрбалансу Китаю». Трамп, попри зовнішню риторику, не прагне допустити повторення ситуації, коли США витрачають ресурси на чужі війни, залишаючи відкритим фланг для Пекіна.
Час — ключовий фактор
З початку російського вторгнення в Україну минуло понад три роки — і ця війна досі не завершена. З 7 жовтня 2023 року триває безперервне воєнне протистояння між Ізраїлем та ХАМАС у Газі. Із 13 червня 2025 року — новий фронт між Ізраїлем та Іраном.
Усі три конфлікти мають потенціал до подальшої ескалації. Пекін ініціював дипломатичні дзвінки до Тегерана, Тель-Авіва, Каїра, Маската й Москви, закликаючи до припинення вогню та захисту цивільного населення. Але ефект — мінімальний.
19 червня президент Трамп заявив, що прийме рішення про безпосереднє втручання США впродовж двох тижнів. Він пообіцяв надати Тегерану «останній шанс»: зберегти режим в обмін на повне припинення ядерної програми.
Але чи готовий Іран погодитися на таку капітуляцію? І чи має Ізраїль достатньо стратегічного терпіння?
Якщо в період святкування Дня незалежності США, Трамп буде змушений дати команду на нову хвилю авіаударів по іранських ядерних об’єктах, то відповідь Ірану — разом з його численними проксі-групами — може втягнути Америку в нову непередбачувану близькосхідну війну.
У такому випадку хаос, описаний у цій статті як стан сучасного світового порядку, лише посилиться. І вже не залишиться сумнівів: ми живемо не в епоху нової біполярності, а в добу стратегічного розпаду.
