Турецька АЕС: як перетворити $33 мільярди на дим

Міністр енергетики Туреччини Алпарслан Байрактар оголошує про новий транш — ще $9 мільярдів від Росії на добудову АЕС "Аккую". Говорить спокійно, без зайвих емоцій. Ніби йдеться про якусь рутинну операцію, а не про гігантські гроші, що йдуть у проект, схожий на фінансову чорну діру.

Щоб зрозуміти масштаб: $9 мільярдів — це два повних річних бюджети Якутії. Два роки життя цілого регіону з дорогами, лікарнями, школами, зарплатами бюджетникам. Але гроші йдуть не туди. Вони йдуть до Туреччини, у проект, який обіцяли запустити у 2023 році, а зараз кінець 2025-го, і станція так і не працює.

Анатомія фінансового провалу

Давайте розберемо цифри. Вони показові.

2010 рік. Підписання міжурядової угоди. Заявлена вартість проекту — $20 мільярдів. Росія бере на себе фінансування, будівництво, володіння та експлуатацію за схемою build-own-operate. Туреччина не платить ні копійки. Натомість обіцяє 15 років купувати 50% електроенергії за фіксованою ціною 12,35 цента за кіловат-годину.

2023 рік. Вартість вже $23-24 мільярди. Станцію обіцяють запустити. Не запускають.

Червень 2024 року. Голова Росатома Олексій Ліхачов називає нову цифру — $24-25 мільярдів.

Грудень 2025 року. Ще $9 мільярдів нового фінансування. Плюс $2 мільярди заморожені за кордоном через санкції — їх так і не повернули.

Підсумок: мінімум $33-35 мільярдів вже вкладено або обіцяно. І це ще не кінець, бо станція досі не працює.

Для порівняння: аналогічні АЕС потужністю 4800 МВт коштують у світі $20-24 мільярди. Росія вже витратила на $10-15 мільярдів більше норми. Перевитрата понад 50%.

Білорусь отримала АЕС на 2400 МВт за $10 мільярдів. Бангладеш — за $11,4 мільярда. Китайці в Казахстані пропонують побудувати 2400 МВт за $5,6 мільярда. Росія ж вкладає в турецьку станцію вдвічі більшої потужності майже втричі більше грошей.

Економіка збитків у дії

Тепер порахуємо окупність. Станція має виробляти 35 мільярдів кіловат-годин на рік. Туреччина зобов'язалася купувати 50% — тобто 17,5 мільярда кВт·год за ціною 12,35 цента.

17,5 млрд кВт·год × $0,1235 = $2,16 мільярда на рік.

За вартості проекту $33 мільярди проста окупність — 15,3 року. Але це в ідеальному світі, де:

• Станція запрацює на повну потужність негайно
• Туреччина справді купить усі обіцяні 50%
• Не буде жодних додаткових витрат
• Не враховуються операційні витрати на експлуатацію

Насправді все гірше. Ціна $0,1235 за кВт·год зафіксована на 25 років без врахування інфляції долара. Це катастрофічно низька ціна. У Казахстані обговорюють 4-4,5 цента за атомну енергію, але для внутрішнього ринку з дотаціями. У Словенії рахують окупність при ціні 75 євро за мегават-годину (7,5 цента за кВт·год), і навіть це вважається межею рентабельності.

Туреччина отримує електрику за ціною нижче собівартості. Фактично — безкоштовно. А Росія платить за те, щоб Туреччина погодилася цю електроенергію брати.

Реальний стан проекту

Але цифри окупності — це теорія. Практика набагато похмуріша.

Липень 2025 року. На будівництві АЕС починаються масові протести. Російським робітникам не платять зарплату з травня. Два місяці затримки. Персонал скорочується з 35 тисяч осіб до 12 тисяч, потім до 3 тисяч. Десять тисяч російських робітників повертаються додому — їх більше нічим платити.

Ті, хто залишився, працюють під погрозами. Турецькі робітники страйкують — їхні російські колеги бояться приєднатися, бо їм погрожують звільненням без оплати зворотного квитка.

Росатом пояснює затримки зарплат "блокуванням істотного обсягу коштів внаслідок впливу третіх сторін". Перекладаючи людською мовою: гроші заморожені санкціями, платити нічим.

Одночасно з'ясовується, що Росатом шукає інвесторів для продажу 49% частки в проекті. Відчайдушно шукає. Бо продовжувати фінансування нічим. Близько $7 мільярдів бракує для завершення робіт.

Німецька Siemens відмовилася постачати критично важливе обладнання через санкції. Довелося терміново замовляти в Китаї. Терміни зірвані. Запуск переноситься з 2023 на 2024, з 2024 на 2025, тепер обіцяють 2026-й. Але обіцянки вже нічого не варті.

Схеми обходу санкцій

У 2022 році Росія намагалася використати проект Аккую для створення "офшорного доларового резерву" — схеми обходу санкцій. У вибудовуванні схеми брали участь високопоставлені чиновники, включно з головою ЦБ Ельвірою Набіулліною.

План був такий: Газпромбанк таємно отримує від ЦБ близько $9 мільярдів, потім нібито надає їх у кредит на будівництво АЕС, а гроші переводяться через американські банки на рахунки в найбільшому держбанку Туреччини "Зираат". Звідти російські компанії могли б обналічувати долари, обходячи санкції.

Схема не спрацювала. Але вона показує головне: проект спочатку розглядався не як економічно рентабельна інвестиція, а як інструмент для виведення та обналічування грошей.

У лютому 2025 року Росія запропонувала Туреччині нову схему: розплачуватися за будівництво АЕС за рахунок платежів Туреччини за російський газ. Росатом перераховує рублі Газпрому, той віднімає еквівалентну суму з турецьких платежів. Фактично — бартер. Але і це не вирішило проблему.

Кому вигідно

За вартості проекту $33 мільярди та постійного зростання витрат виникає питання: куди саме йдуть гроші?

За офіційною версією — на будівництво чотирьох енергоблоків потужністю 1200 МВт кожен. Насправді — через нескінченний ланцюжок підрядників, субпідрядників, консультантів та посередників.

До 40% робіт виконують турецькі компанії. Вони отримують російські гроші за роботу на своїй території. Турецькі студенти безкоштовно навчаються в російських вишах для роботи на станції — за рахунок російського бюджету. Туреччина не побудувала жодної лінії електропередач для підключення станції — це теж має робити Росія.

Туреччина отримує станцію практично безкоштовно, дешеву електроенергію, робочі місця, навчених фахівців і жодних зобов'язань. Якщо проект провалиться — проблеми Росії. Якщо вдасться — виграш Туреччини.

А ті, хто в Росії приймає рішення про виділення чергових мільярдів, отримують свою частку. Від турецьких партнерів. Від російських підрядників. Від усіх ланок ланцюга, що перетворює бюджетні гроші на приватні статки.

Коли проект розростається з $20 до $35 мільярдів, коли терміни зриваються рік за роком, коли з'являються "непередбачені витрати" та "технічні складнощі" — кожен новий мільярд проходить через руки тих, хто вміє на цьому заробляти.

Системний характер

АЕС Аккую — не виняток, а правило. Подивіться на списання африканських боргів. На "гуманітарну допомогу" дружнім режимам. На фінансування інфраструктурних проектів у Центральній Азії. На кредити братнім народам.

Скрізь одна схема. Гроші йдують під благовидними приводами: стратегічне партнерство, зміцнення міжнародних позицій, геополітичний вплив. Повертатися не збираються. Але повертаються відкати — до кишень тих, хто рішення приймає.

Поки жителі російських регіонів живуть з інфраструктурою, що розвалюється, їхні податки перетворюються на турецькі атомні станції, які не працюють, і на рахунки в офшорних банках тих, хто ці станції фінансує.

Дев'ять мільярдів доларів — це не просто цифра в бюджеті. Це дві Якутії. Це сотні сучасних лікарень. Це тисячі кілометрів доріг. Це модернізація освіти в десятках регіонів.

Але вони йдуть до Туреччини. До країни, яка збивала російські літаки, підтримує противників Москви в Сирії, веде власну гру з НАТО. До країни, що відверто використовує Росію як джерело дешевих грошей, не даючи нічого натомість.

Економіка збитків працює бездоганно. Для одних — збитки. Для інших — мільярдні прибутки. І жодної відповідальності.