Андрій Циганков: орки не врахували, що ми Українці і це Україна
Життя батальйону це не виключно бої на передовій, але і багато аспектів від постачання до юридичного супроводження. Нам пощастило поспілкуватися з начальником штабу батальйону “Архангели Михаїла”, а у цивільному житті адвокатом, Андрієм Циганковим.
У свому інтерв'ю він розповів, як, завдяки знайомству з командиром батальйону Михайлом Майманом, потрапив в цей підрозділ, привідкрив завісу над багатьма аспектами життя батальйону та розповів про свій бюрократичний фронт.
Ірина Клочко: Представтесь, будь ласка, хто ви, звідки?
Андрій Циганков: Звати мене Андрій, прізвище моє - Циганков, я адвокат. Профільна спеціалізація - кримінальне право. Я з Києва - киянин, цим дуже пишаюсь. Ну, мабуть, все для початку.
Ірина Клочко: 24 лютого…
Андрій Циганков: 24-го лютого я не сподівався, що почнеться війна, зовсім не сподівався. Навіть, мабуть, тижні 2 до того був в Криму де ми спілкувалися з різними особами на цю тему і я не підтримував ситуацію, коли російська федерація, росія прийме рішення, щодо воєнної агресії на території України. Більше того були популярні позиції, що лише на підставі певної провокації з боку України це взагалі можливо, але відсутність будь-яких дій, провокацій впевнило мене в тому, що це навіть не можливо і це врегулюється дипломатичними методами - спілкуванням з Європою, зі Сполученими Штатами. Навіть, в самих сміливих думках подумати про те, що можуть бути військові дії з танками, гарматами, ракетами, знищенням цивільного населення… Ну з боку росіян я не прогнозував і вважав, що це неможливо. Можливо це результат, мабуть, того що є певний досвід і певний вік - колись це була єдина країна, мабуть… вона була сформована недобровільно, але вона була єдина. 24 лютого я почав переживати за свою родину, за дітей, які залишились на той час в Україні, за батьків моїх, родичів. Фактично почав переживати більш за них і, як у всіх нас, в цей день було певне нерозуміння ситуації, певний розпач, певна, скажем, дезорієнтація, тому що був один час, настав інший. Зміна цінностей, зміна розуміння відбувалися в перші 2 дні, коли я не стільки хвилювався, скільки не міг повірити в те, що відбувається, що демонструють по різних каналах у нас, у Росії, в Європі, у Сполучених Штатах. Були перші дзвінки знайомих з Європи, з Америки, які казали, що це війна і треба збирати речі, і треба їхати до них, і звідти дивитися на те, що відбувається в Україні. Мене намагалися впевнити, що на сьогоднішній день ворог не зупиниться, але я вважав, що це, мабуть, врегулюється в перші дні. Тому що це безлад - це взагалі не піддається нормальній оцінці мозком, нормальній ситуації. Десь так воно було.
Ірина Клочко: Які були ваші рішення?
Андрій Циганков: Рішення було просте, на сьогоднішній день, як більшість тих хто залишився в Києві, залишились в Україні розуміли, що не я, не моя родина, не мої родичі не готові жити на колінах, за залежності чи то росіян, чи то інших. Було чітке розуміння, що необхідно боронити родину, місто, країну. В будь-якому випадку стояти в черзі в цей час на кордоні, намагатися придбати там запас пального для того, щоб доїхати до кордону, спілкуватися з тими хто допоміг би мені досить безперешкодно виїхати з України - не було не бажання і навіть був певний сором, про те якби таке було необхідно зробити. Мабуть, думки були, як для адвоката, досить непопулярні було розуміння, що ворог може попасти в місто, хоча Київська Русь під ігом росіян це щось незрозуміле. Необхідна була зброя. Було розуміння, що мисливська зброя - іграшки, було бажання отримати бойову зброю і певний досвід в минулому… не дуже, скажемо, фаховий, але він є. І я зрозумів, що це можна зробити, я почав шукати, мабуть, колег, клієнтів - тих хто залишився, тих хто прийняв таке саме рішення. Першим, мабуть, девізом нашим було “Не будемо жити на колінах не перед ким”. Ми слідкували за певною дестабілізацію влади, владних рішень ніхто не був готовий до війни що б не казали зараз про це, а найбільше були не готові до війни наші жінки, діти, мабуть, батьки - вони взагалі не розуміли, що відбувається, куди там бігати, що робити, що купляти чи запасатися. В перші дні вже була проблематика з постачанням, було враження, що це надовго і, фактично, місто в перші дні знаходилось в осаді, ми це побачили. Тобто почалася дестабілізація життя. Я звернувся до воєнкоматів, звернувся до державних установ, запропонував свою участь у національному опорі - в опорі ворогу, але не знайшов відгуку, щодо того, що реалізуючи це, я маю право отримати зброю, маю отримати зброю для родини, маю отримати набої… боєкомплект, коли це дійсно було необхідно. Я це не отримав. Один з клієнтів до кого я звернувся це був Михайло Майман, він досить непогано орієнтувався в ситуації, до речі, ще до початку війни казав, що вона буде. Він був першим хто казав, що вона відбудеться за будь-якого напрямку політичної чи дипломатичної діяльності. Казав, що орки безумовно скористаються ситуацією, що склалася, безумовно будуть зі зброєю в руках нахабно забирати частину України під свій контроль, як це відбулося раніше. В мене було розуміння, що це плани не одного тижня й не одного дня, вони готувалися і те що ми побачили, то дійсно була підготовка, але не враховано те, що ми українці і це Україна. Не враховано те, що фактично їх почнуть травити в кожному селі, вкидати їм в пальне, щоб вони не рухалися, направляти телефоном ЗСУ - де знаходиться ворог створювати певний опір, що вони не зможуть виходити від своїх броньовиків зробити те що роблять нормальні люди. Вони не гадали, що вони зустрінуться зі страхом, який в них буде формувати Україна. Це, мабуть, перше, що добилася Україна - вона перелякала їх на старті. Більш того сподівання, що залізні колони можуть вирішити питання денаціоналізації, а фактично окупації України під кшталт того, що придумали не у нас і не ми - не відбулось. А далі, мабуть, ніхто не сподівався що в Україні є така бойова армія, є бойова дружина, яка буде допомагати армії і ніхто не гадав, що волонтерство, яке було - воно так розквітне в цей час, коли все, що було потрібно практично не отримувалось. Це правда - отримали все (від волонтерів, ред.), що було необхідне. Отримали, мабуть, більш того, що було необхідно. Могли надавати нашим, колегам, бойовим друзям те, що в нас було в залишку, а вони надавали нам інше.
Україна почала жити таким натуральним обміном - всі зрозуміли, що кошти не варті нічого, курс валют нічого не визначає. Визначає лише єдність, спілкування, дружба, розуміння один одного. І, до речі, Київ став іншим, ми почали з певною турботою ставитись один до одного, навіть, до незнайомих. Десь так.
Ірина Клочко: Тепер розкажіть, будь ласка, де ми зараз знаходимось. З точки зору, що це за організація?
Андрій Циганков: Мабуть, ми почнемо з того, що коли ми об'єдналися на початку війни з Мішею Майманим, з іншими особами, яких я знав, з друзями, з колегами нам взагалі нічого не було потрібно. Ми знайшли зброю, ми знайшли набої, знайшли розуміння певної дисципліни і орієнтації один на одного, ми розуміли хто на що здатний, ми знайшли їжу, ми знайшли можливість забезпечити наші родини, ми знайшли пальне, ми знайшли машини. Фактично існувала така певна організація - можливо даже коло друзів, які були готові захищати місто. Ми думали тільки про це, ми сприймали блокпости, ми сприймали, що разом з нами з'являються наші друзі, наші колеги, наші партнери. В більшості, до речі, добробатів, батальонах ТРО, знаходяться клієнти з якими я спілкувався, колеги-адвокати, які так же, як і я, вирішили не поїхати і встати десь на коліна. Більш того, в кого була можливість, не поїхали вирішувати питання на митницях, на виїзд і так далі, і так далі. Але потім певні, мабуть, адвокатські навички взяли своє - було розуміння, що для того, щоб бути дійсно корисним, дійсно організованим необхідно пройти певне оформлення зазначеної спільноти. Це була спільнота - ми навіть дихали синхронно коли нас бомбили і коли були перші тривоги “воздух” ми дивилися на наші родини, які спали в бомбосховищі і нам хотілось більшого. Тому відповідно до закону “Про національний спротив” було прийнято рішення зареєструвати добровільне формування територіальної громади міста Києва. Ми були 14-ті хто це зрозумів. Тобто було зареєстровано добровільне формування територіальної громади міста Києва номер 14. Скажемо креативність нашого, на той момент, керівника, який взяв на себе відповідальність формувати бойову одиницю - Михайла Маймана дала йому назву “Архангели Михаїла”. З цього приводу не було диспуту. Він вирішив, йому було зручно, а нам було це не принципово. Оформивши відповідні документи, звернувшись до Київської міської державної адміністрації, ми отримали перший протокол. Потім Майман-командир пройшов спеціальні перевірки в органах спецслужб і органах поліції і далі ми зустріли нашого колегу Віталія Купрія, який, на той час, був радником бригадного генерала і, який відповідно прийняв рішення від 11.03 наказом номер 22 від Міністерства Оборони - було зареєстровано добровільне формування територіальної громади номер 14 “Архангели Михайла”.
Михайло Веніамінович Майман був назначений командиром, була відповідна військова частина до, якої ми мали звернутися за загальним керівництвом та отриманням зброї і далі вже пішла певна необхідна документарна юридична творчість. Багато людей дізнавшись про те, що формується такий загін, розуміючи, що це бойова одиниця, звернулися за оформленням тож впливало і спілкування з добровольцями. Скажемо, з'ясування де вони мають бути корисними, певним чином, надало змоги нам все філігранно документально оформити. Більше того, ніяких рекомендацій чи форм чи чого не будь іншого не було, але влада досить активно взялася до об'єднання зазначених формувань і відповідно бійці територіальної оборони здружилися і виступали таким собі добровольчим батальйоном України з різних професій, з різних напрямків, але з однією ідеєю, що, мабуть, спочатку не хотіли жити на колінах самі, а потім поставлять на коліна наших ворогів - така була ідея і вона є зараз.
Ірина Клочко: Хто входить до батальйону?
Андрій Циганков: До батальону спочатку входила достатньо багата кількість людей - це було десь близько 270 осіб. Велика група це ті хто пройшли разом з Майманом війну 2014-15 років. Ми вважаємо, що це і наші перші вчителі-інструктори, які навчали нас, як поводитися групою, зі зброєю, як проводити тактику, як проводити конвойну службу і реалізовувати її в умовах нашої першої бази. Це був один з відомих ресторанів міста Києва, власники, якого теж на той момент, знаходячись за межами України, прийняли рішення, що таким чином будуть брати участь у діях батальйону. Ще велика кількість людей прийшли саме з метою захисту своїх родин та міста, які були готові працювати і робити те, що їм скажуть. Тобто це були: комп'ютерна група, яка створювала певний облік спочатку, потім створювала певний інформаційний простір, група, яка дізнавалася, що відбувається, була група, досить велика, волонтерів, які прийшли до батальйону з проханням допомогти - бути корисними. Безумовно, щоб мати на це певні підстави, не створювати там проблематики з доставлення гуманітарних вантажів вони заявили, що бажають бути добровольцями. Відповідно в нашому батальйоні вони отримали таку можливість. Мабуть, ці дві групи - вони сформували початок батальйону. Потім ми знаємо проблематику, коли у військкоматах відмовляли офіцерам в тому, щоб бути залученими до військової справи ці офіцери почали дізнаватися про добровольчі формування такі, як наше, як інші. Фактично за тиждень-два ми змогли організувати офіцерське керівництво батальйоном, яке за зразком, мабуть, того, що знали, створили і бойову підготовку, і навчання. Ми запросили для нас медиків, організували зв'язки з лікарняними з лікарнею Шалімова, Залізничною лікарнею, отримуючи гуманітарну допомогу ми розподіляли її. Також це стосувалося там дитячих ліків та там памперсів, іншого. Ліки надавали безпосередньо на лівий берег в дитячу лікарню.
Перші, мабуть, дії, які були актуальними, це протидія мародерству, яке почалося не з точки зору квартир, а з точки зору обирання осіб, які намагалися покинути місто Київ. Жахливим було те, що на це мародерство попадали насамперед жінки і діти, тому що більшість чоловіків залишалися в місті проводжаючи свою родину. Були певні нездорові розцінки - там на перетин мостами Дніпра, на виїзд на Обухів. Коли ми з цим спіткалися ми протидіяли зазначеній ситуації. До батальйону звернулося достатньо багато людей, які централізовано, безпосередню, прибували на місцерозташування, інструктувалися готувалися, перевірялися документи, надавалися медикаменти в дорогу і практично кожний день відповідна колона супроводжувалося в напрямку Обухова. Зараз можна сказати, що і далі до безпечних місць, де вони могли далі вирішити свою долю - виїхати з України або знаходитися там де це безпечно. Сьогодні, якщо казати про статистику ну це що найменше 210-220 осіб. Це в основному жінки діти які, мабуть… найщасливіша була така можливість в супроводженні бійців батальйону виїхати з міста безпечно, не віддаючи з себе прикраси, гроші і тд. Причому позиція була досить проста - ті хто бажав брали номера карточок бійців і добровільно переказували гроші їм, якщо таке бажання було ми зазначені кошти направляли на придбання форми, придбання взуття на те, щоб така форма була у добровольців, які приходили. Ми не вимагали і зараз не вимагаємо, щоб добровольці самі купували собі форму. Ось перший, мабуть, ми отримали гуманітарний вантаж з бронежилетами і чесно розподілили його серед тих, хто в цьому мав первинну потребу. Це ті, хто був вже на передку - це спецслужби, це поліція. Тобто була навіть така співпраця, яку уявити в мирний час неможливо. Адвокат розподіляє з поліцейськими, СБУшниками та представниками спеціальних служб гуманітарну допомогу, яка необхідна його родині. Мабуть, так почали вивчати ринок броників, касок, перчаток, наколінників і всього іншого. Таким чином, відповідно оформлюючи ці документи, якось так вийшло несподівано… коли загальним рішенням батальйону, за яке нині я дуже вдячний і не заперечую, я почав керувати штабом зазначеного батальйону, як документально так фактично. По суті, щодо отримання звернень за допомогою обліку відповідно зброї, форми, харчів, осіб, які допомагали нам прибирати, готувати, направляти певну частину їжі там на передок, як ми кажемо, збирати інформацію, що відбувається в місті.
Була створена група, яка з самого початку протидіяла ДРГ це професійні, скажемо, воєнні, професійні офіцери, професійні люди військового гатунку які, пройшли війну 14-15 року і до сьогоднішнього дня зазначена група є щонайменше самою результативною по проведенню спеціальних операцій, щодо дестабілізації діяльності ворога на передку та знищення ДРГ. Навіть в перші дні коли з'являлася зброя ми проїжджали певні блокпости, враховували їх необхідність, мабуть, не зовсім документарно, але надавали допомогу тим хто зустрічав ДРГ першими. Так це відбувалось. Потім вже була сформована структура не скільки штабу, стільки там офіцерських зборів. З того дня, кожного ранку о 7:30 зустрічаються люди, які можуть бути результативні для батальйону, двічі на день відбувається шикування. До першого шикування о 9:00 є година навчань по медицині потім є тактичні завдання. Наш батальйон кожного дня виїжджає на практику ведення стрільби, тактики ведення бою, як в місті, так і на передку. Тоді я не розумів, що радянський офіцер може ще бути корисний, але ніхто себе не вважав в минулому радянським офіцером чи кимось іншим, вони приходили і професійно робили те, що можуть робити. Навіть прийшов офіцер, який має досвід поводження з автомобілями - є професійним водієм, охоронцем, антитерористичним діячем, сказав, що готовий у нас завгаром працювати, допомагати хлопцям керувати автомобілем так, щоб це було безпечно тим хто поруч і вони могли зберегти себе. От так сформувався батальйон.
Ірина Клочко: Крім того, що ви знаходитесь в Києві куди ще виїдають люди та чим вони займаються?
Андрій Циганков: Я одразу скажу, що ми можемо про це казати певними натяками, тому що бойових завдань і бойових розпоряджень фактично ми, як і інші добровольчі формування не отримували. Це, мабуть, страх відповідальності влади, ми з порозумінням до цього відносимось. Є позиція відповідна, що бути корисним державі можна тільки в збройних силах України все інше потім буде з'ясовуватися, притягуватися до відповідальності, буде оцінюватися… Я, мабуть, скажу таку не популярну річ для адвоката, але той, хто прийшов до батальйону і міг поставити на карту власне життя за свободу, безпеку, свободу України, безпеку родини він, мабуть, готовий, якщо влада вирішить, що це буде необхідно для встановлення спокою в Україні, відсидити у в'язниці за те, що не оформив якісь папірці або взяв боєкомплект без відповідного дозволу, а може ходив з автоматом по місту, коли це було необхідно. Тобто люди до цього готові ті хто готові були вмирати за свободу вони на сьогодні не бажають, а десь внутрішньо готові відповідати за те, що робили і таких батальйонів більшість. Хоча для себе я бачу задачу… завдання, мабуть, ідею, як адвокати які присутні тут, наприклад Володимир Клочков та інші адвокати, які працюють з нами, щоб ця відповідальність щонайменше ніколи не наступила. Тому фактично штаб і адвокатура зараз виконує захисну функцію для тих хто бере зброю та іде на передок. І вже є ті кому ні влада, ні ми не допоможемо - це ті хто загинули. Вони в нас є, кількість це не дуже популярна штука, є поранені і щодо них ситуація, мабуть, найбільш серйозна. Вони мають бути, щонайменше враховані, вони мають бути відомі. Якщо більшість тут не є популярними… ви бачили, що когось запросити на інтерв'ю - це скоріш наказ начальника штабу або офіцера. Ніхто нічого не хоче казати, воно болить, просто болить, воно проблематично… ті хто були і в строю, на шикуванні їх немає… курили, їли разом, шуткували, аналізували - їх просто немає “86”, “76”, “91” роки - така реальна ситуація, яка відбувається. Нам дуже допомагають наші бойові подруги, які взяли на себе бит батальйону. Це, треба сказати, що для них ми створюємо той передок тут, який для нас створюють орки там, тобто нині військова ситуація, військові шикування, військова робота - вона не передбачає уважного ставлення там до номерів, до місць проживання, до іншого, але це героїчний труд - маленький героїчний труд тому, що нам комфортно, тому що ми нагодовані, тому що ми маємо лікарів, які поруч. Це зручно і це досить патріотично. Жінки мали сидіти вдома, кожна б з них отримувала необхідне тому, що вони знайомі, ми там спілкуємося.
Ірина Клочко: Чим займається батальйон?
Андрій Циганков: Чим займається батальйон? Фактично… реально батальйон - бойовий є група про, яку, мабуть, ми поспілкуємося пізніше. Ця група називається “Патріот” вона займається саме протидією ДРГ з самого початку, військовою розвідкою, керуванням артилерійськими напрямками атак на ворога, фактичною передачею збройним силам України полонених, які можуть надати певну інформацію. Ця група працює з перших днів, в неї є втрати. Це дуже прикро, але це факт. В нас незначні, я вважаю, втрати, тому група працює професійно. Дві групи на сьогодні по 20 осіб поїхали в напрямку Донецька - фактично Авдіївки з метою… оскільки в нас нема бойового розпорядження - надання гуманітарної допомоги військовим частинам і тим хто потребує, але на всяк випадок, якщо не дадуть роздавати гуманітарку спокійно взяли з собою зброю, яку ми отримали, щоб захистити гуманітарний груз. На жаль більше не можу я сказати - це буде невірно. Є група, яка, на сьогодні, допомагала з розмінуванням будинків, дослідженням будинків в безпосередньо напрямку Ворзель-Буча. Це окремі підрозділи, які мають досвід такої роботи. Є напрямок, щодо отримання відповідної техніки - трофеїв з поля бою, відновлення їх. Нещодавно група передала ЗСУ відремонтований БТР з ДШК кулеметом, там, навіть, наші супротивники залишили набої. Відібраний тигр - це броньована машина наших орків-опонентів зараз зустрічає їх з нашого боку, якраз в Авдіївці. Командир виїхав з відповідним загоном саме вважаючи, що з цієї броньованої машини найбільш зручно надавати гуманітарну допомогу військовим, які знаходяться там. Окрема робота іде про напрямку волонтерства, забезпечення засобами захисту, медичного захисту. Це досить велика кількість людей, яких треба забезпечити. Отримання, розгрузка, перевезення, надання допомоги там, хто, можливо, разом з нами потребують цього. Крім цього ми забезпечуємо безпеку, охороняємо один з готелів міста Києва в, якому знаходимося. В нашій системі охорони знаходяться певні стратегічні об'єкти інфраструктури міста, вони реалізують забезпечення безпеки на підставі наказу командиру саме тієї частини, який контролює і співпрацює з нашим ДТГФ. Це вся діяльність. Інша важлива діяльність - забезпечення нормального годування, психологічна атмосфера в колективі, документарне забезпечення для тих хто був на праці. Нещодавно зробив висновок, що подавати навіть ці довідки - інша справа, коли в тебе такі довідки просять 200 осіб. Це теж робота, мабуть, не така героїчна, але вона важлива, тому що чітко розуміємо, що коли прийде час, коли ми переможемо, то героями стануть не ті хто був на передку, а ті хто був на передку і мав відповідне оформлення - належне для влади, о своїх вчинках. Як би це не було прикро - для того, щоб президент врахував чи нагородив будь-кого документальне оформлення і легалізація в цьому процесі є необхідним. От чим займається батальйон. Дуже багато робимо для того, щоб протидіяти мародерству, в принципі, отримуючи виклики, узгоджуючи їх, навіть, з поліцією прибуваємо на ті адреси, які в такому випадку викликають привід такої діяльності, і це відбувається практично кожного дня.
Ірина Клочко: Добровольці, які проходять до вас - люди які мають воєнну підготовку або ті хто не мали її і чи отримують вони її?
Андрій Циганков: На сьогодні, нікому ми не телефонували, наскільки я знаю, нікого не запрошували просто є інформація, що є таке, скажемо, добровільне, формування “Архангели Михаїла” із цього приводу люди приходять, проходять співбесіду з офіцерами. В нас досить потужно, на момент прийому, працював перший відділ де проводилася певна перевірка зазначених осіб, потім особа пише заяву в, якій передбачена присяга, укладає контракт, згодом отримує посвідчення і в залежності від бажання, хисту або необхідності включається до того чи іншого взводу тої чи іншої роти і виконує відповідні завдання. Щодо молодих людей, які не мають досвіду роботи зі зброєю, то навчання, яке проводиться… до речі, ми проводимо спільні навчання навіть з військовими частинами тому, що у батальйону є можливість спілкуватися з іноземними фахівцями з іноземними інструкторами з іноземними добровольцями, які приїжджають сюди і відповідно проводять навчання, навіть з нашими добровольцями, зі службовцями збройних сил України. Це потужні, цікаві, і корисні зайняття, які проводять. Ми бачимо різницю військової організації в Європі, військової організації в Росії, військової організації України. Намагаємося донести цю інформацію, що вона є корисна. Мабуть, так. Жодний боєць, жодний доброволець, який приходить до батальйону не може виявити бажання і піти, скажемо, там на передок у Донецьку чи до Маріуполя доки він не підтвердить на відповідних навчаннях хоча б свої перші навички поводження зі зброєю, розуміння тактик, розуміння захисту і, що найголовніше, це усвідомлення медицинської науки - надання первинної допомоги собі й своїм товаришам. Без цього курсу жодна особа не потрапила на, скажемо, супроводження гуманітарної допомоги - більш до лінії зіткнення з орками, яка нам відомо де знаходиться. Десь так, як то кажуть солдатам теж потрібен туалетний папір, ми його супроводжуємо в повному озброєнні.
Ірина Клочко: Чи є у цьому батальоні іноземці?
Андрій Циганков: В цьому батальоні є іноземці, але по статусу вони не є добровольцями. Було роз'яснення на зборах, які проводили в КМДА, ми їм дуже вдячні, тому що ці збори проводились для керівників ДФТГ. Було зазначено, що іноземні громадяни не можуть бути членами добровольчих формувань територіальних громад, тому для тих, хто бажає безпосередньо працювати з нами ми укладаємо певний меморандум, залучаємо їх, як інструктора в, якого є бажання надавати відповідну військову підтримку та особисту участь у військовому конфлікті. Є спеціальні підрозділи, які саме займаються добровольцями, але для нашого батальйону це не є профільною діяльністю. Спочатку певні іноземці були залучені до, як то кажуть, добровольців, але зараз ми намагаємося виправити ситуацію, тому що навіть я там - адвокат детально не врахував позицію закону на той момент. Було важливо, щоб особи, які мають можливість та вміють поводитись зі зброєю стали на захист міста Києва. Були певні допуски в самому початку, зараз відбувається десь так. Можемо сказати окремо позицію щодо, скажемо, гуманітарної допомоги. Можу відверто сказати, що нікого нічого не просили ми, намагалися отримати самі. Дуже приємно було і результативно, що ті спонсори, ті донори, ті фонди, які надавали відповідну допомогу - це їх ініціатива, це вони нас знайшли, це вони запропонували отримати в них те, що нам дійсно є необхідним. Є певна формальна позиція, щоб було зручно, що ми нібито самі звернулися, але ті хто нам допомагають - вони допомагають з власної ініціативи, більш ніж за наше прохання.
Ірина Клочко: З приводу забезпечення людей саме зброя амуніція…
Андрій Циганков: Амуніція це і є зброя. Давайте так - забезпечення людей зброєю з елементами захисту: каска, бронежилет, тактичні окуляри, перчатки, наколінники, налокітники це все забезпечує батальйон, фактично отримуючи допомогу від тих хто її бажає надати. Від спонсорів, від донорів. Крім цього в нас в батальйоні присутні достатньо поважні люди, які вклади в цей батальйон не тільки там душу, а і власні кошти відповідно - автомобілі, грошові кошти, можливість використовувати готелі, можливість використовувати навіть їх рахунки з метою отримання певних коштів, придбання і отримання таких матеріалів коли необхідна була балансова справка, тому що ДФТГ не є юридичною особою - це створює певні труднощі, наприклад відкриття рахунку. Але є фонди, які забезпечують нам досить стабільну роботу.
