Микола Юрлов заявив, що Ольга Стефанішина пропонувала визнати борг України у 500 млрд доларів перед США

Заступник директора Департаменту міжнародного співробітництва та представництва Міністерства юстиції Микола Юрлов публічно заявив, що Ольга Стефанішина, очолюючи це відомство, пропонувала визнати борг України перед США в розмірі 500 млрд доларів під час переговорів щодо угоди про надра.

Прозвучало це не в інтерв'ю і не в заяві, а в коментарі під дописом самої Стефанішиної, після того як вона написала йому: "Вас? Щось взагалі вас не пригадую )".

Відповідь Юрлова варта переказу повністю, бо в ній чотири окремі твердження.

Перше: він пам'ятає, як вона пропонувала визнати борг перед США у 500 млрд доларів під час переговорів щодо minerals deal, і наголошує, що вони разом сиділи на тому раунді переговорів з Лутніком.

Друге: як вона наполягала на тому, що угода, яка стосується українських надр, не підлягає ратифікації.

Третє: як вона кричала на Інну Богатих у присутності інших міністрів.

Четверте: як вона розповідала йому і Тропіну, що Україні не потрібна компенсаційна комісія, а заяви з Register of Damage for Ukraine мають бути використані для подання позовів у міжнародні суди.

Звідки взялися 500 мільярдів

Ця цифра не з'явилася в голові українських переговорників, вона прийшла зі Сполучених Штатів.

12 лютого 2025 року міністр фінансів США Скотт Бессент привіз до Києва чернетку угоди, за якою Україна мала передати американській стороні 500 млрд доларів доходу від видобутку природних ресурсів. Публічна позиція України тоді була однозначною: Володимир Зеленський заявив, що надана допомога становила не 500 і не 350 млрд доларів, а близько 100 млрд, і що Київ не визнаватиме це боргом, оскільки з попередньою адміністрацією було домовлено про грантовий характер допомоги.

Зрештою суму в 500 млрд доларів з документа прибрали, що підтвердили і публікації NYT, і фінальний текст, який отримали журналісти.

Саме на цьому тлі твердження Юрлова і має вагу. Якщо українська посадова особа справді пропонувала визнати борг, від якого публічно відмовлявся президент, то йшлося про позицію, протилежну офіційній лінії держави на тих самих переговорах.

Ратифікація, якої нібито не мало бути

Друге твердження перевіряється найпростіше, бо має документальний фінал.

Угоду ратифікували. 8 травня 2025 року Верховна Рада підтримала законопроєкт №0309 про ратифікацію міжурядової угоди 338 голосами, і саме ця ратифікація дозволила створити Інвестиційний фонд відбудови.

Але тут є нюанс, який робить твердження Юрлова не таким абстрактним. Деталі виконання угоди були винесені в окремі технічні документи, зокрема в Угоду про обмежене партнерство, які ратифікації парламентом уже не потребували. Народний депутат Григорій Немиря тоді домігся включення до законопроєкту заяви про те, що на момент голосування депутати не бачили текстів цих технічних угод, а отже, не можуть відповідати за їхній зміст.

Тобто дискусія про те, що саме підлягає ратифікації, а що ні, у той період була реальною, і позиція, яку описує Юрлов, у цю дискусію вписується.

Реєстр збитків і компенсаційна комісія

Четверте твердження виглядає найтехнічнішим, але за наслідками воно чи не найважливіше.

Register of Damage for Ukraine, тобто Реєстр збитків, завданих агресією Росії, створений під егідою Ради Європи як перший елемент триступеневого механізму. За задумом, після реєстру має з'явитися міжнародна компенсаційна комісія, яка розглядає заяви по суті, а вже потім компенсаційний фонд, з якого здійснюються виплати.

Позиція, за якої компенсаційна комісія Україні не потрібна, а поданими до реєстру заявами слід користуватися для позовів у міжнародні суди, означала б відмову від центральної ланки цього механізму. Для людей, які подавали заяви про зруйноване житло, різниця принципова: комісія передбачає масовий адміністративний розгляд, а судовий шлях це роки індивідуальних процесів із непередбачуваним результатом.

Що з цим робити

Тут потрібна чесна фіксація статусу.

Наразі це заява однієї посадової особи в коментарі у соціальній мережі, без документів, стенограм чи підтверджень від інших учасників тих нарад. Сама Стефанішина заперечує навіть знайомство з автором. Жодних доказів, окрім його слів, на цей момент немає, і саме тому кваліфікувати описане будь-якою статтею Кримінального кодексу зараз не може ні журналіст, ні коментатор.

Але перевірити ці слова є прямим обов'язком правоохоронних органів, і насамперед Служби безпеки України. Бо Стефанішина справді входила до складу української переговорної групи щодо угоди про надра, і йдеться не про кулуарні плітки, а про позицію на переговорах, де обговорювалася сума, співмірна з кількома річними бюджетами країни.

І якщо твердження підтвердяться документами чи листуванням, постане питання, ширше за долю однієї посадовиці: наскільки умови угоди, презентовані суспільству як прийнятні, були результатом переговорів в інтересах України, а наскільки результатом позиції конкретних українських чиновників. Тоді переглядати доведеться не лише текст угоди, а й історію її підготовки.