Олег Чеславський в романі "2034" розкладає демократичне суспільство на 7 каст
Чому людина, яка має право голосу, вільну пресу, соцмережі й можливість вийти на мітинг, дедалі частіше відчуває, що від неї нічого не залежить? Чому після кожних виборів змінюються обличчя в телевізорі, але не змінюється життя за вікном? Це питання давно перестало бути маргінальним. Його ставлять на кухнях, у чергах і в аудиторіях політологів. Але відповіді зазвичай зводяться до двох варіантів: або "погані політики", або "темний народ". Олег Чеславський пропонує третю відповідь, значно незручнішу за обидві. І робить це у формі, яку важко відкласти: у другому додатку до свого роману "2034", тексті під назвою "Анатомія кастової демократії. Атлас архітектури досконалої ілюзії".
Роман "2034" вийшов у видавництві Veritas Publishing у 2025 році. Це антиутопія про журналіста Максима Верітаса, який пише розслідування, викриває корупцію і щиро вважає себе незалежним. Поступово він з'ясовує, що критика влади, вільна преса і громадський протест для системи не загроза, а її вбудовані деталі. Між 12 розділами оповіді автор розмістив 2 документи, які герої читають як заборонені тексти. Перший, "Трактат про Гармонійне Управління", говорить мовою притчі: про річки, дерева і мудрого Управителя. Другий, "Анатомія кастової демократії", говорить мовою інструкції. Саме тому його можна читати окремо від роману, як самостійний памфлет. І саме тому він б'є сильніше.
Зізнання інженера
Прийом, на якому тримається текст, простий і безжальний. Оповідач не викривач, що прийшов ззовні з плакатом. Це людина, яка 10 років провела, за її словами, "у серці" Системи. Вона проєктувала фундаменти, "налаштовувала шестерні, калібрувала важелі, відточувала алгоритми управління". І лише відійшовши на відстань, побачила своє творіння цілком.
Перше, що цей інженер повідомляє читачеві, звучить як ляпас: "Це не антиутопія. Це реальність, у якій ви живете". Цікаво, що ця фраза стоїть усередині антиутопії. Роман про 2034 рік раптом відмовляється бути вигадкою і переводить стрілки годинника на сьогодні.
Далі оповідач пояснює, як влада дійшла до своєї нинішньої форми. Диктатура, пише він, була "примітивно чесна у своїй жорстокості". Вона відкрито казала: підкорись або помреш. Люди корилися, але ненавиділи тирана, і ця ненависть накопичувалася, як порох у бочці. Рано чи пізно бочка вибухала. Тоталітаризм пішов далі і вимагав уже не покори, а любові до Вождя і Партії. Але роздвоєна свідомість, яка одночасно боїться і боготворить, веде до масового психозу, а психотичне суспільство нестабільне.
Демократія ж, за логікою "Анатомії", виявилася геніальним винаходом саме тому, що нічого не вимагає. Вона пропонує ілюзію вибору. Автор пояснює це через образ, зрозумілий будь-кому: вибір між Кока-Колою і Пепсі. Що б ти не взяв, ти п'єш солодку газовану воду. Обираючи між двома кандидатами від Системи, ти обираєш Систему.
Але найголовніше інше. Оповідач перелічує, що саме замінила демократія. Страх замінила ілюзія участі: кожен лайк і гнівний коментар дає людині відчуття, що вона впливає, хоча насправді вона просто випускає пару. Цензуру замінив інформаційний шум: правду не ховають, її просто топлять у потоці сенсацій і розваг. В'язницю замінила іпотека, бо людина, яка сама зачинилася в клітці кредитів, не потребує охоронця. А ненависть до тирана перетворилася на самозвинувачення. Погано живеш? Сам винен, треба було краще голосувати. Немає роботи? Треба було краще вчитися. Ворога більше немає, він розчинився. Є лише "неправильний вибір народу". Оповідач називає це головним досягненням Системи, і з ним важко сперечатися.
Піраміда, де кожен знає своє місце
Центральна частина тексту дала йому назву. Чеславський описує сучасне суспільство як ретельно вибудувану піраміду із 7 кіл. Але це не індійські касти, де місце визначає народження. Касти тут функціональні: людину ставить на щабель не кров, а роль, яку вона виконує.
На вершині стоять Архітектори Реальності. Їх менше тисячі на всю планету, їхніх імен немає у Forbes, і вони не віддають наказів. Вони роблять те, що робить архітектор будівлі: ставлять стіни і двері так, що іншого шляху просто немає. Нижче працюють Керуючі, тобто олігархи і магнати, які купують і продають не товари, а владу. Вони щиро вважають себе вершиною піраміди і не розуміють, що є лише високопоставленою прислугою. Ще нижче розташовані Виконавці: міністри, депутати, судді, генерали. Автор називає їх алхіміками, які перетворюють "свинець корупції на золото законності".
Четверте коло, Хранителі, найкраще показує, як змінився примус. Сьогодні це вже не лише кийок. Це заблокована банківська картка, видалений акаунт, ім'я в базі "неблагонадійних", кредитний рейтинг, через який не дадуть іпотеку. Без Хранителів уся піраміда залишається просто словами, тому їхня чисельність зростає.
П'яте і шосте кола болісніші за всі інші, бо читач цього тексту, найімовірніше, знайде себе саме там. Продавці формують думки: журналісти, блогери, експерти, викладачі. Автор називає їх найщирішими учасниками Системи, які працюють у коридорі дозволеного і не помічають стін. Їхня критика тільки зміцнює Систему, бо створює ілюзію свободи слова. Покупці ж, тобто волонтери, активісти, учасники громадських організацій, становлять масовку демократичного театру. Вони борються за реформи, які зміцнюють Систему, і безкоштовно роблять роботу, за яку Продавцям платять.
Тобто уявіть: людина, яка щоранку пише гнівний пост про корупцію, в цій схемі не руйнує піраміду, а підпирає її. Ось де текст стає по-справжньому неприємним.
Сьоме коло, Байдужі, становить 60-70% населення. Це робітники, службовці, пенсіонери, дрібні підприємці. І тут Чеславський робить несподіваний поворот: саме вони виявляються найвільнішими, бо Система їх просто ігнорує. Вони можуть говорити що завгодно, їхня думка все одно нічого не важить. Окремо, поза колами, стоять Системні Помилки: справжні анархісти, незалежні філософи, хакери-одинаки. Система їх знищує, оголошує божевільними або купує. Їхнє існування доводить, що Система не абсолютна, а їхня малочисельність доводить, що вона майже досконала.
Одна з найточніших деталей цієї частини стосується дітей. Автор простежує, куди потрапляють нащадки кожного кола. Діти Продавців часто стають Покупцями, бо виховані на батьківських ідеалах і хочуть "змінювати світ". А діти Покупців часто стають Байдужими, бо втомилися від марної активності батьків. Так Система відтворює себе не через репресії, а через звичайне сімейне розчарування.
Борг, якого ви не брали
Третій розділ переводить розмову з психології в економіку, і тут з'являється оптика, знайома читачам Чеславського. Сучасна держава, пише оповідач, це колонія, майстерно замаскована під незалежну країну. Головний інструмент колоніальної експлуатації - борг. Країна бере кредити, місцеві Керуючі їх розкрадають, вкрадене виводять у метрополію, а борг залишається на населенні. Для обслуговування старого боргу беруть новий, і цикл повторюється. Борг не проблема, яку треба вирішити, а інструмент, який треба підтримувати, бо він виправдовує все: підвищення податків, скорочення соціальних видатків, розпродаж державних активів.
Особливо промовистим є опис "приватизації". Громадський ресурс оголошують неефективним, віддають "ефективному власнику" за символічну ціну, після чого прибутки йдуть у приватну кишеню, а збитки залишаються державі. Це та сама логіка, яку Чеславський розгортає у власній концепції "економіки збитків": ризики перекладаються на платників податків, а прибуток лишається приватним.
Але найживіше в цьому розділі те, що автор називає "Perpetuum Mobile", вічним двигуном процесу. Це 9 фаз, які кожен українець бачив на власні очі. Спочатку створюють проблему, реальну чи штучну. Дороги розбиті? Чудово. Дороги нормальні? Оголосимо, що вони не відповідають європейським стандартам. Потім проблему драматизують, з'являються рятівники з готовим кошторисом, кошти виділяють із запасом у 3-5 разів. Далі гроші розходяться ланцюгом: генпідрядник бере 30%, субпідрядник 20%, субсубпідрядник 15%. До реального виконавця доходить 35%, і на них треба зробити всю роботу. Потім виявляються "непередбачені обставини", проєкт не завершено, кинути його вже не можна, бо втратимо вкладене. Виділяють нові гроші, і все починається спочатку.
Окремий фрагмент тексту розвиває цю думку до притчі про Будівництво Великого Храму. Якщо Храм збудовано, будівельники розходяться, постачальники каменю лишаються без замовлень, ціла екосистема вмирає. А якщо Храм будується вічно, кожне покоління додає нову башту, і Процес живе. Звідси формула, яку варто повісити над дверима будь-якого міністерства: "Вирішена проблема - це втрачена можливість".
Словник, у якому слова означають протилежне
Четвертий розділ присвячено тому, що автор називає інженерією згоди. Оруелл, нагадує оповідач, описав примітивну новомову, яка скорочувала словник. Сучасна Система пішла далі: вона не скорочує слова, а міняє їхній зміст. Слово лишається, але означає протилежне. "Реформа" стає способом зробити гірше під виглядом покращення. "Оптимізація" стає скороченням витрат на людей. "Громадянське суспільство" перетворюється на громадські організації на грантах, а "боротьба з фейками" на монополію на істину.
Цей словник нікого не шкодує, навіть ті слова, які читач звик вважати своїми: "свобода слова", "незалежні ЗМІ", "факт-чекінг". І це принципово. Оповідач пояснює: коли слова означають протилежне, протест стає неможливо навіть сформулювати. Як боротися за свободу, якщо свобода за визначенням у тебе вже є?
Далі йде цифровий паноптикум. Бентам вигадав в'язницю, де один наглядач бачить усіх ув'язнених. Сучасна Система зробила краще: ув'язнені самі транслюють своє життя. Соцмережі тут названо щоденником, який ведеш для слідчого, смартфон особистим жучком, який ти сам купив і носиш, а розумна колонка шпигуном, якого ти запросив додому. І найцинічніше: люди самі платять за пристрої стеження, самі їх оновлюють і переживають, коли вони ламаються.
Для українського читача особливо влучним буде фрагмент про управління історією. Документи переписувати не треба, досить змінити їхню інтерпретацію. Пам'ятаємо стабільність і порядок, забуваємо доноси і нічні арешти. Пам'ятаємо індустріалізацію, забуваємо в'язнів, на чиїх кістках її зведено. Пам'ятаємо дружбу народів, забуваємо їхню депортацію і геноцид. Це не абстракція, це точний механізм радянської ностальгії, на якому досі тримається чимало чужих пропагандистських конструкцій.
Розділ закінчується каталогом "ментальних запобіжників", тобто вбудованих способів не бачити правду. "Якби це була правда, всі б знали". "Скрізь так". "У них там нагорі краще знають". І універсальний захист, який закриває будь-яку незручну розмову: "Теорія змови".
Паразит, який оголосив себе органом
Шостий розділ переносить біологічну метафору в політику. У природі паразит намагається бути непомітним. Соціальний паразит пішов далі: він оголосив себе життєво необхідним органом. Щоб довести свою незамінність, він створює штучну складність. Закони пишуться так, щоб без юриста в них не розібратися. Щоб отримати одну довідку, треба зібрати 10 інших. Електронні держпослуги працюють так, що без "спеціалістів" не обійтися.
Автор наводить зразок мови паразита, і цей зразок упізнає кожен, хто хоч раз читав відповідь державного органу: "Ми проводимо комплексну роботу з оптимізації процесів з метою підвищення ефективності в рамках реалізації стратегії розвитку відповідно до кращих практик і з урахуванням специфіки поточної ситуації". І одразу дає переклад: "Ми нічого не робимо, але це виглядає солідно".
Економіка паразита побудована на ренті. Кожен підпис коштує грошей, кожен дозвіл коштує грошей. Створюються правила, які неможливо дотримати, а потім за гроші дозволяють їх порушувати. Це називається "індивідуальний підхід". Вершиною ж еволюції, за Чеславським, стає момент, коли господар починає захищати паразита. Суспільство вимагає підвищити зарплати чиновникам, бо "інакше крастимуть", і виправдовує корупцію, бо "скрізь крадуть". Автор називає це стокгольмським синдромом у масштабах країни.
Гра, в якій не можна виграти
Сьомий розділ пояснює, чому демократія, на думку оповідача, досконаліша за диктатуру. Диктатура тримається на багнетах, а багнети іржавіють і генерали зраджують. Демократія тримається на ілюзіях, а ілюзії безсмертні. Диктатура створює мучеників, демократія створює конформістів. Диктатура викликає ненависть, демократія викликає втому.
Звідси метафора, яка стає ключем до всього тексту: сідаючи грати з дияволом у карти, ти завжди граєш на його боці. Голосуєш за опозицію? Легітимізуєш вибори. Протестуєш? Каналізуєш невдоволення. Борешся з корупцією? Зміцнюєш Систему "очищенням". Навіть бездіяльність працює на неї.
Окремо автор описує пастку комфорту. Система купує лояльність не грошима, а гаджетами, кредитками і доставкою. "Навіщо бунтувати, якщо є Netflix?" У цьому місці Чеславський відкрито ставить Хакслі вище за Оруелла. Не чобіт, що топче обличчя, а обійми, що душать у комфорті. Сома з "Чудового нового світу" тут має цілком сучасні форми: кредити дають ілюзію багатства, соцмережі ілюзію спілкування, вибори ілюзію вибору.
Останнє слово, яке теж належить Системі
Епілог описує 3 рівні сліпоти. Перший рівень - це щасливі раби, які не бачать клітки і тому не страждають. Другий - розумні раби, які бачать клітку, але виправдовують її: "людям потрібна тверда рука", "без цього буде хаос". Третій - трагічні фігури, які бачать Систему наскрізь і саме тому розуміють, що виходу немає.
Далі оповідач формулює парадокс пробудження: чим більше людей "прокидається", тим сильнішою стає Система, бо вона навчилася живитися протестом. Кожне викриття стає приводом для нових законів про "фейки", кожен протест підставою для посилення "безпеки". І звідси фраза, яка підсумовує розділ краще за будь-який коментар: "Знання про в'язницю не відкриває її дверей".
Але Чеславський не залишає читача в чистій безвиході. Єдину надію він бачить у безнадійності. Коли критична маса людей перестане вірити в реформи, вибори і революції, Система втратить легітимність. Коли паразити залишаться самі, без мовчазної згоди мільйонів, вони пожеруть одне одного. Проблема лише в тому, що це вимагає масової відмови від ілюзій, а ілюзії - це все, що є у більшості.
А потім починаються постскриптуми, і в них текст робить останній, найжорсткіший хід. "Якщо цей текст викликав у вас бажання щось змінити - вітаємо, ви попалися". Бажання змінити Систему - це те, чим вона живиться. Не грати - теж хід у її грі. І нарешті: автор цих рядків - частина Системи, цей текст - частина Системи, ваше прочитання передбачене Системою. "Навіть правда про неї служить їй. Особливо правда".
Ось тут і стає зрозуміло, навіщо цей документ потрібен саме всередині роману. Максим Верітас - журналіст, який пише розслідування і викриває корупцію. Тобто за класифікацією самої "Анатомії" він Продавець із п'ятого кола, чия критика годує те, що він критикує. Герой роману читає цей текст як заборонену книгу, і читач тримає в руках той самий текст. Постскриптуми звернені однаково до обох, і обидва опиняються перед тим самим вибором. Яким цей вибір виявився для Верітаса, розповідає сам роман.
Прочитати "2034" можна безкоштовно на платформах Аркуш і Booknet. Придбати книгу можна в Епіцентрі або на Rozetka.
