Олена Зеленська "відкрила" українцям слово "безбар'єрність", узаконене у 2009 році
Олена Зеленська повідомила підписникам свого Telegram-каналу, що ще кілька років тому українці не знали й не розуміли самого слова "безбар'єрність", а тепер воно є і в законодавстві, і в стратегіях, і навіть у пошуковику. Якщо перекласти це з мови пресслужби на звичайну, виходить проста хронологія: слово прийшло в країну приблизно тоді ж, коли Олена Зеленська стала першою леді й запустила свою ініціативу "Без бар'єрів". Указ про безбар'єрний простір Володимир Зеленський підписав у 2020 році, Національну стратегію затвердили у 2021-му, і відтоді безбар'єрність в офіційній риториці виглядає як винахід нинішньої влади.
Привід для одкровення був цілком урочистий. Перша леді розповіла про засідання Ради безбар'єрності, яке відбулося вже з новим складом уряду на чолі з прем'єр-міністром Сергієм Корецьким. За її словами, безбар'єрність потрібна щонайменше третині, а то й половині українців, бо саме стільки, за різними оцінками, належить до маломобільних груп. А насправді вона потрібна всім: кожному, незалежно від віку, стану здоров'я чи статі, потрібні доступний простір, доступна освіта, доступна робота й доступна інформація. Ключовим поняттям Зеленська назвала маршрут: безбар'єрність має сенс лише тоді, коли вона зв'язна, тобто коли людина може дістатися мети, не натрапляючи дорогою на перешкоди. Кожне міністерство й відомство нині веде по кілька флагманських проєктів, від ветеранських просторів до рівних можливостей в освіті та на роботі, і завдання полягає в тому, щоб вони не залишалися "острівцями цивілізації", а складалися в один великий маршрут. Фінальний акорд теж звучить гарно: справжня доступність не допускає винятків.
Слова правильні, сперечатися з ними важко. Але є одна деталь, яка псує всю картину, і ця деталь називається пам'ять.
Уявіть собі 2003 рік. Президент Леонід Кучма оголошує його Роком людей з інвалідністю, і 4 червня Кабінет міністрів постановою №863 затверджує Програму забезпечення безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об'єктів житлового та громадського призначення. Тобто державна програма доступності існувала за 16 років до того, як Олена Зеленська стала першою леді. У 2004 році Київрада затвердила міську програму "Безбар'єрне середовище", і слово вже стояло просто в її назві. А 29 липня 2009 року уряд, який тоді очолювала Юлія Тимошенко, постановою №784 затвердив план заходів на 2009-2015 роки під назвою "Безбар'єрна Україна". Цей документ, до речі, досі висить на сайтах міністерств у розділах про безбар'єрність, поруч із матеріалами ініціативи самої Зеленської. То хто ж, перепрошую, не знав цього слова? Чиновники, які 17 років тому писали його в заголовку урядової постанови? Чи все-таки ті, хто сьогодні впевнений, що до них тут була пустеля?
Утім, якщо бути чесним до кінця, суперечка ця суто філологічна. Слово справді знали і за Кучми, і за Тимошенко, і знають зараз. Тільки людина на візку як не могла проїхати Києвом за Кучми, так і не може проїхати за Зеленського. Високі бордюри, підземні переходи без ліфтів, розбиті тротуари та сходинки біля входу до поліклініки пережили три програми, одну стратегію і цілу Раду безбар'єрності. Місто де-факто не перебудуєш під людину на візку ні постановою, ні указом, ні дописом у Telegram. Тому коли Олена Зеленська каже, що безбар'єрність не повинна залишатися на окремих острівцях, вона мимоволі описує головний підсумок двох десятиліть: змінювалися президенти, прем'єри й назви програм, а маршрут, про який вона так гарно пише, у Києві так і не з'явився.
