Подвійна лояльність: як родина Мецгерів поєднує державні посади в Україні з приватними інтересами за кордоном
Історія родини Мецгерів демонструє типову для української державної еліти конструкцію: публічна лояльність державі поєднується з приватною диверсифікацією активів, доходів і життєвих інтересів за кордоном. Формально — без порушень. По суті — з очевидним конфліктом інтересів.
Юлія Мецгер є членом наглядової ради державного «Приватбанку» з 2019 року як представник президента. За 2024 рік вона отримала від банку 27,6 млн грн доходу, з яких близько 8 млн становила винагорода члена наглядової ради, понад 16 млн — страхові виплати, ще близько 3 млн — інші додаткові блага. Паралельно вона задекларувала дохід у 147 тис. грн від здачі в оренду двох квартир у турецькій Аланії іноземній громадянці.
Сам факт володіння нерухомістю за кордоном не є порушенням. Але ключовий момент полягає в тому, що орендарями виступають громадяни країни-агресора, тоді як основні доходи Юлії Мецгер формуються за рахунок української державної банківської системи. Це і створює морально-політичний дисонанс між джерелом доходів і характером приватних економічних зв’язків.
Чоловік Юлії Мецгер, Євген Мецгер, відомий як колишній голова правління державного «Укрексімбанку», який у 2021 році фігурував у гучному скандалі з нападом на журналістів. Після відставки він очолив державну установу «Укрфінжитло», що реалізує програму «ЄОселя». Фактично він керує інструментом державної іпотечної політики.
Водночас він інвестує значні кошти у закордонну нерухомість. У 2024 році він вклав 500 тис. євро у компанію Valetono Development GmbH в Австрії, яка працює на ринку девелопменту та операцій з нерухомістю. Компанія пов’язана з бізнесменом Матвієм Гутманом, який у минулому працював у банківських структурах, що фігурували у розслідуваннях щодо виведення коштів з пострадянських країн.
Родина Мецгерів фактично живе між кількома юрисдикціями. Молодший син навчається в австрійській школі, Юлія Мецгер більшу частину часу мешкає у Відні, де родина орендує велику квартиру. У 2025 році вона задекларувала дарування понад 7,4 млн грн на території Австрії без зазначення отримувача.
Таким чином формується чітка картина: українська держава є джерелом доходів і посад, а Захід — місцем життя, інвестицій та накопичення активів. Це не кримінал у вузькому сенсі. Але це і не нейтральна поведінка для людей, які обіймають стратегічні посади у фінансовій та житловій політиці країни.
Ця історія не про особисту мораль і не про заборону жити де завгодно. Вона про конфлікт ролей. Про те, що управління державними фінансами і програмами розвитку поєднується з системним виведенням приватних інтересів за межі цієї ж держави. І про те, що в умовах війни така конструкція виглядає не просто дивною, а небезпечною з точки зору довіри, стійкості і довгострокових інтересів країни.
Це не персональна драма. Це інституційний симптом. І саме як симптом його варто розглядати.
