Профайл ВККС мовчить про конфлікт експертки Сігіти Руденайте з литовським Сеймом

Хто хоче зрозуміти, чи неупереджений конкурс на суддівські посади, має копатися не лише в досьє кандидатів, а й у минулому тих, хто їх оцінює, бо саме там видно, хто насправді має переваги, пише Дмитро Кривенко.

Спостереження за конкурсними процедурами останніх років Кривенко називає окремим видом аналітичного задоволення. Дивитися доводиться не тільки на кандидатів, а й на екзаменаторів, і з часом у їхній поведінці проступають закономірності, про які не пишуть ні підручники з правознавства, ні положення про конкурс.

Формально всі кандидати рівні. Критерії затверджені й звучать бездоганно: доброчесність, професійна компетентність, когнітивні здібності. Але на практиці планка виявляється дивовижно гнучкою. Залежить вона, на думку автора, не стільки від самого кандидата, скільки від суб'єктивного досвіду, стереотипів і внутрішніх травм тих, хто ставить запитання.

Перший такий перекос стосується чинних суддів. У багатьох екзаменаторів і "незалежних оцінювачів" склалася стійка звичка дивитися на суддю з української системи як на потенційного порушника, носія зіпсованої корпоративної культури. Такому кандидатові доводиться не просто демонструвати знання, а буквально змивати з себе провину за весь суддівський корпус і доводити, що він не такий. Натомість кандидатів "ззовні" нерідко оцінюють крізь рожеві окуляри. Їм пробачають і відсутність процесуального досвіду, і брак практичних навичок, бо на кону міфічне "оновлення системи".

Але найцікавіше, за словами Кривенка, починається тоді, коли придивляєшся до міжнародних експертів із досвідом роботи в європейських судах. Здавалося б, ось він, еталон об'єктивності та стерильної неупередженості. Проте варто уважно простежити їхній власний життєвий і професійний шлях, і все стає на свої місця.

Як приклад Кривенко наводить литовську суддю Сігіту Руденайте, яку залучали і залучають до оцінювання кандидатів в українські судові органи. Зараз вона входить до Експертної ради при Вищій кваліфікаційній комісії суддів, яка допомагає комісії перевіряти доброчесність і професійну компетентність кандидатів до Спеціалізованого окружного та Спеціалізованого апеляційного адміністративних судів.

У її рідній Литві 2020 року розгорнувся справжній політико-правовий детектив. Руденайте тоді очолювала відділ цивільних справ Верховного Суду і водночас виконувала обов'язки його голови. Президент Гітанас Науседа вніс її кандидатуру на посаду голови Верховного Суду, а процедура передбачала звільнення з посади голови відділу, щоб звільнити шлях нагору. Сейм, який саме перебував у гострому конфлікті з президентом, вирішив продемонструвати м'язи. Правовий комітет розділив одне подання на два окремі голосування, і депутати проголосували за її звільнення з посади голови відділу, але відхилили призначення очільницею суду. Суддя, яку підтримувала Рада суддів Литви, в одну мить стала рядовою суддею.

Тобто людину, по суті, понизили без жодної провини, просто зробивши розхідним матеріалом у політичній грі між гілками влади. Руденайте пішла до суду, а статус їй повернуло лише рішення Конституційного Суду Литви, який визнав дії президента і парламенту такими, що суперечать принципам незалежності суддів і поділу влади. Згодом вона очолила Раду суддів своєї країни.

Саме тут Кривенко робить головний висновок. Людина, яка на власній шкурі відчула свавілля політичного суб'єкта призначення, мимоволі переносить цей досвід на український ґрунт. Звідси, на його думку, і виникає додаткова диспропорція в оцінюванні.

Кандидати, яких висувають політичні суб'єкти, тобто Президент чи Верховна Рада, за замовчуванням потрапляють під презумпцію політичної заангажованості. До них застосовують уже не подвійний, а потрійний стандарт перевірки. Пів співбесіди вони змушені доводити, що не є "людьми системи" і не виконують нічийого замовлення, навіть якщо є висококласними фахівцями. Чинні судді, окрім підозри в заангажованості, отримують ще й ярлик системної заскорузлості, і кожне їхнє рішення десятирічної давнини обертається проти них. А кандидати з наукового чи суто юридичного середовища автоматично отримують кредит довіри і статус фаворитів як "чисті й незаплямовані".

Чи є це рівністю умов? Очевидно, ні. Кривенко називає це класичним прикладом того, як особистий досвід, стереотипи і минулі професійні травми екзаменаторів формують їхнє сприйняття і перекошують оцінку.

Та найгостріше спостереження автора стосується навіть не упереджень, а того, що офіційні матеріали показують, а що ховають. Якщо відкрити досьє і профайли членів комісій, зокрема на ресурсах ВККС, там красиві, ідеально вилизані біографії: суддя Верховного Суду, очільниця Ради суддів, міжнародна експертка. А от драматичної сторінки кар'єри, з відхиленою парламентом кандидатурою і судовою боротьбою проти рішення політиків, у профайлі ВККС просто немає. Її вимарано, ніби її й не було.

Виходить дивовижний парадокс. Від українського судді чи кандидата вимагають вивернути перед комісією все життя до сьомого коліна: пояснити кожну суму в декларації 15-річної давнини, кожне скасоване рішення, кожне слово в соцмережах. А профайли самих екзаменаторів подають у стерильно спрощеному вигляді, без жодного натяку на контекст, який, за переконанням Кривенка, і визначає їхні світоглядні упередження.

Тож коли кандидат із блискучими балами і колосальним досвідом "засипається" на співбесіді, а інший проходить її на одному подиху, відповідь, радить Кривенко, варто шукати не лише в досьє кандидата. Треба вивчати біографії екзаменаторів: їхні особисті фобії, конфлікти, поразки в боротьбі з політиками у власних країнах. Тоді стане зрозуміло, хто насправді тримає фаворитський квиток у цьому конкурсному карго-культі.

Питання зовсім не академічне. Наприкінці вересня ВККС разом з Експертною радою вже оголошувала результати спеціальних спільних засідань щодо відповідності кандидатів до Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду. Кандидатів там перевіряли до сьомого коліна. Чи хтось так само уважно читав біографії тих, хто їх перевіряв?