САП і ВАКС розтягують виплати державі на роки, не питаючи, звідки гроші
У справах НАБУ і САП, які завершуються угодами про визнання винуватості, дедалі частіше виринає проблема, про яку вголос говорять рідко: саме відшкодування шкоди, завданої злочином, відкладають на потім, пише Станіслав Броневицький. На папері все виглядає бездоганно. Зобов'язання обвинуваченого перед державою чи територіальною громадою записане у вироку, сума названа, підпис стоїть. Але реальне виконання цього зобов'язання переносять на місяці, а то й на роки. Тобто вирок набирає законної сили сьогодні, а гроші, заради яких держава погодилася на угоду, прийдуть колись згодом. Якщо прийдуть.
Благодійність одразу, державі в розстрочку
Показовим прикладом стала справа Одеського аеропорту. За умовами угоди 150 мільйонів гривень на користь Одеської міської ради мали бути сплачені протягом 30 днів після набрання вироком законної сили. Водночас на виплату компенсації в 300 мільйонів гривень дали вже 12 місяців. Тобто менша сума йде швидко, а вдвічі більша чекає цілий рік.
Ще виразніше ця конструкція проявилася у справі Пашинського. За угодою він зобов'язався протягом 30 днів після набрання вироком законної сили перерахувати 100 мільйонів гривень благодійної допомоги фонду "Спільнота Стерненка". А от відшкодування 600 мільйонів гривень шкоди державі розклали на 30 місяців, і розклали дуже дбайливо. Щонайменше 200 мільйонів гривень він має сплатити протягом 6 місяців. До кінця 12 місяця сума має сягнути 300 мільйонів. До кінця 18 місяця 400 мільйонів. До кінця 24 місяця 500 мільйонів. І лише через 30 місяців держава отримає всі 600 мільйонів гривень.
Уявіть цю картину збоку. Благодійний фонд отримує 100 мільйонів гривень практично відразу. Держава, якій, власне, і завдано шкоди, отримує свої гроші частинами протягом двох з половиною років. Це вже не юридична техніка, а питання пріоритетів. Якщо суспільний інтерес полягає насамперед у тому, щоб відновити порушені майнові права держави, то логічно було б чекати протилежного порядку: спершу максимально швидке відшкодування потерпілому, а вже потім або паралельно всі інші виплати. Чому ж у цих угодах потерпілий стоїть у черзі останнім?
Держава як безкоштовний кредитор
Така багаторічна розстрочка має і цілком очевидний економічний вимір. Номінально держава отримає ті самі 600 мільйонів гривень. Але гроші, які прийдуть через 2,5 роки, коштуватимуть менше, ніж ті самі гроші сьогодні. Це не здогадка, а звичайна арифметика інфляції. Якщо інфляція триматиметься на рівні 5-7,5% на рік, то теперішня вартість передбаченого угодою графіка в 600 мільйонів гривень становить орієнтовно лише 545-560 мільйонів гривень. Отже, держава фактично втрачає десятки мільйонів гривень лише через те, що гроші знецінюються, поки вона чекає.
До інфляції додається валютний ризик. Якщо гривня й далі девальвуватиме, то й валютний еквівалент відкладених платежів зменшуватиметься. І при цьому угода не передбачає ні індексації суми боргу, ні процентів, ні будь-якої іншої компенсації за те, що обвинувачений фактично користується цими грошима весь період розстрочки.
Наскільки болючим буває цей ефект, видно з тієї ж справи Пашинського. Суд установив у ній 817 мільйонів гривень збитків. У 2014 році це було приблизно 70-82 мільйони доларів. Сьогодні та сама сума в гривнях дорівнює лише близько 18 мільйонам доларів. Злочин той самий, цифра у вироку та сама, а реальна вартість шкоди, яку держава може повернути, зменшилася в кілька разів.
Виходить, що держава безоплатно кредитує обвинуваченого. Свою частину домовленості вона віддає одразу після набрання вироком законної сили: погоджену кваліфікацію, м'яке покарання та інші сприятливі кримінально-правові наслідки. А основну майнову компенсацію може отримати лише через роки, і вже в знеціненому вигляді. Обвинувачений отримує все наперед, держава отримує обіцянку.
Ризики, які перекладають на державу
І це лише економічна частина проблеми. За 30 місяців майновий стан засудженого може суттєво змінитися. Його активи можуть продати, обтяжити або вони просто втратять вартість. Сама людина може стати неплатоспроможною. А в наш час є і найпростіший життєвий ризик: особа може просто не дожити до кінцевого строку виконання своїх зобов'язань. Броневицький прямо застерігає, що нікому цього не бажає, але такі речі, на його думку, слід враховувати. Чим довший строк, тим більше цих ризиків фактично переходить з обвинуваченого на державу. Ризик лишається публічним, вигода від відстрочки приватною.
Полонина Боржава: коли результат угоди винесли в майбутнє
Окремим застереженням тут має бути справа Каськіва. У ній проблема полягала вже не так у грошовій розстрочці, як у тому, що важливий результат угоди виявився винесеним у майбутнє і залежав від подальших дій інших суб'єктів. Земельні ділянки на полонині Боржава загальною площею близько 460 гектарів на підставі вироку ВАКС передали для подальшої реалізації через АРМА. У січні 2026 року їх виставили на аукціон і фактично продали за 89,5 мільйона гривень, тобто приблизно по 2 тисячі гривень за сотку. Купили їх учасники, яких у медіа пов'язували з оточенням Льовочкіна та самого Каськіва.
Результат виявився настільки проблемним, що саме АРМА після перевірки відмовилося підписувати протоколи торгів. Тобто агентство, яке мало ці землі продати, саме ж визнало, що з продажем щось не так.
Цей приклад добре показує загальний ризик відкладених умов угоди. Що більше ключових майнових наслідків переносять у майбутнє і що сильніше вони залежать від зовнішніх чинників, то менше реального контролю лишається в суду в момент, коли він затверджує угоду. І то менше шансів, що держава отримає справжній грошовий еквівалент установлених збитків. Формально держава отримує обіцянку компенсації. Фактичний результат може виявитися зовсім не таким, на який вона розраховувала.
Тож чому інтереси держави в угодах про визнання винуватості раз у раз опиняються на другому плані? Броневицький пропонує в кожній справі, де укладають угоду з відстроченим погашенням збитків, вести окремий підрахунок втраченого. Бо все це рано чи пізно, на його переконання, ляже в основу нових підозр і обвинувачень.
Шило і 800 мільйонів
Найближчим прикладом може стати угода з Артемом Шилом. За даними джерел у правоохоронних органах, її умови передбачатимуть сплату 800 мільйонів гривень, і знову не одразу. Перший внесок становитиме 300 мільйонів гривень, а решту він має сплатити протягом наступних 3-5 років. Знайома схема, чи не так?
Але тут виникає питання навіть важливіше за розстрочку: звідки взагалі ці 800 мільйонів гривень? Професійна біографія Шила пов'язана зі службою в СБУ і роботою в державних структурах. При цьому у виділеному кримінальному провадженні йому інкримінують, зокрема, легалізацію майна, одержаного злочинним шляхом. Тому питати лише про те, чи зможе Шило сплатити 800 мільйонів гривень, явно недостатньо. Треба встановити, звідки саме походять ці гроші, хто їхній фактичний власник, коли і як їх набули і чи підтверджується їхнє законне походження. Де і коли людина заробила таку суму, якщо весь час працювала на державу?
Те саме питання виникає і в справі Пашинського. Держава в ній констатує кримінальне походження певних майнових наслідків діяльності особи і водночас приймає від тієї самої особи величезні фінансові зобов'язання. Звідки гроші на їх виконання, ніхто не уточнює.
У таких угодах джерело коштів має бути одним із центральних питань, а не формальністю. Інакше держава, закриваючи одну справу, отримує ще один епізод за статтею 209 Кримінального кодексу України, тобто те саме відмивання, тільки тепер через її власну касу.
Порівняйте з тим, як працює застава. Коли за обвинуваченого вносять велику заставу, походження цих грошей прискіпливо перевіряють у межах фінансового моніторингу. Чому ж тоді в угодах на сотні мільйонів гривень такої самої принципової перевірки не видно?
Чи має суспільство просто повірити на слово, що гроші, якими виконують або вже виконали свої угоди Злочевський, Кауфман, Борухович, Грановський, Пашинський, Князєв зі своїм мільйоном, знайденим під час обшуку, та інші фігуранти великих антикорупційних проваджень, були набуті виключно законним шляхом? Звучить як анекдот. Тільки смішно від нього не стає.
Що ж насправді відбувається? Держава погоджується на м'яке покарання одразу, гроші бере в розстрочку, ризики несе сама, а походження цих грошей не перевіряє. Під кожною такою угодою стоїть підпис прокурора САП і ухвала ВАКС. Саме з цих підписів, якщо вірити Броневицькому, колись і почнуть рахувати втрачене.
