Станіслав Броневицький перелічив 22 епізоди політичної гри керівництва НАБУ і САП
Стаття The Economist "While Ukraine is under fire, corruption and political chaos abound" за 24 серпня розколола українську аудиторію рівно навпіл, і саме через цей розкол відгуків свою оцінку тексту вирішив дати колишній прокурор, пише Станіслав Броневицький.
Якщо коротко переказати сам журнал, то його автор аналізує останні корупційні скандали в Україні і характеризує три антикорупційні інституції, НАБУ, САП і ВАКС, як незалежну силу, яка фактично перетворилася на окремий центр влади. The Economist нагадує події липня 2025 року, коли влада спробувала підпорядкувати антикорупційні органи більш контрольованим структурам. Спробувала саме в той момент, коли розслідування почали наближатися до людей із президентського оточення. Масові протести тоді змусили президента відступити.
Але, за оцінкою журналу, тиск на антикорупційну систему після того відступу нікуди не подівся. І тут починається найцікавіше, бо суперечка про НАБУ і САП давно перестала бути суперечкою про боротьбу з корупцією як таку.
З одного боку, прихильники НАБУ, САП і ВАКС переконані, що саме ці органи стали необхідною противагою надмірно централізованій президентській владі. Особливо в умовах, коли парламент слабкий, уряд слабкий, а класична політична опозиція фактично маргіналізована. З іншого боку, дедалі більше людей побоюються, що антикорупційні органи перестали бути арбітром і поступово самі перетворюються на учасника політичної гри. Один із неназваних високопосадовців, якого цитує The Economist, формулює це максимально жорстко: антикорупційні органи фактично стали "паралельним урядом".
Цікаво, що журнал наводить і свідчення з іншого боку барикади. Навіть люди, близькі до НАБУ, визнають дедалі виразнішу політизацію Бюро. За словами співрозмовників The Economist, жодної процесуальної необхідності оприлюднювати записи у справі "Форест Гамп" саме в день парламентського голосування за наступника Федорова не існувало. Просто не було. А колишній детектив НАБУ описує проблему ще ширше і, як на мене, точніше за всіх: закон надав антикорупційним органам доступ до найбільш приватних розмов політиків і високопосадовців, а отже завжди існує ризик, що такий інформаційний ресурс із процесуального інструменту перетвориться на політичну зброю.
Оце і є одна з найважливіших тез статті. Українська політична система ослабла настільки, що НАБУ і САП починають фактично перебирати на себе функцію політичних стримувань і противаг. Не тому, що хтось так задумав, а тому, що більше нікому.
Але тут Броневицький робить розмежування, без якого вся подальша розмова перетворюється на істерику з обох боків. Одна річ - робота детективів і прокурорів, пов'язана з розкриттям злочинів, збиранням доказів і процесуальним супроводом проваджень. Зовсім інша річ - поведінка керівників САП і НАБУ. Як колишній прокурор, який знає рівень професіоналізму, мотивації та підготовки багатьох своїх колишніх колег, він вважає, що свою безпосередню роботу вони виконують достатньо добре. Про це, зрештою, свідчить і низка справді гучних викриттів останнього часу.
Водночас, знаючи антикорупційну систему зсередини, він констатує й інше. Суб'єктами кулуарних переговорів, неформальних домовленостей, політичних консультацій і фактичного визначення пріоритетних напрямів розслідувань, чи то оборонний сектор, чи то медицина, чи то велика промисловість, є не рядові детективи і не рядові прокурори. Ними є керівництво цих органів.
Тому речі варто розділяти. Окремо стоїть досудове розслідування і процесуальне керівництво, де в багатьох випадках ми справді бачимо якісну професійну роботу. І окремо стоїть діяльність Олександра Клименка та Семена Кривоноса, яка давно вийшла за межі суто кримінального процесу.
Назвемо це своїми іменами. Коли керівники правоохоронних органів починають впливати на порядок денний, визначати політичну вагу окремих справ, дозувати публічність матеріалів і вступати в неформальні комунікації з центрами влади, це вже не питання збирання доказів. Це політика в тому чи іншому її прояві. А закономірним наслідком такої політизації стає загроза самій інституційній спроможності і подальшому існуванню цих двох органів. Чого, до речі, не хоче допустити ніхто, хто справді зацікавлений у збереженні незалежної антикорупційної системи.
І далі Броневицький робить те, чого зазвичай не роблять учасники цієї дискусії. Він не обмежується оцінками, а викладає перелік конкретних епізодів. Бо що це все, якщо не політика?
Почнімо з випадків, коли на дискреційні повноваження сторони обвинувачення впливали ззовні. Сприяння Кауфману на прохання Арахамії. Це, за формулюванням автора, свідчить про позапроцесуальний політичний вплив окремої категорії людей на реалізацію тих повноважень, які закон віддає виключно прокурору. Далі йде історія з Синюком, якому не повідомили про підозру після телефонного дзвінка з Банкової. І це попри наявність фактичних обставин, що утворювали достатню сукупність доказів щодо його участі та ролі у вчиненні злочинів, і попри встановлення його причетності до злочинної організації.
Сюди ж лягає і сам Давід Арахамія, керівник фракції "Слуга народу", щодо якого немає ані підозри, ані розслідування. Попри численні повідомлення в пресі та ЗМІ про його причетність до низки злочинів. І сюди ж лягає справа про незаконні виплати народним депутатам, у якій кримінальне переслідування обмежили лише кінцевою ланкою механізму, п'ятьма нардепами. Організаторів, керівника фракції, посередників ніхто не встановлював і до відповідальності не притягав. Уявіть собі схему, у якій покарано тільки тих, хто отримував гроші в руки, а тих, хто ці гроші збирав, розподіляв і передавав, у природі ніби не існує.
Другий блок - це те, чого вирішили не побачити. У межах одного й того самого кримінального провадження матеріали НСРД оприлюднювали активно і охоче, але відомості про контакти та розмови Умєрова з Міндічем у квартирі просто замовчали. Далі, у справі "Мідас" так і не з'явилося належної кримінально-правової та процесуальної оцінки епізоду, пов'язаного з формуванням наглядової ради АТ "Сенс Банк". А ширше йдеться про фактичну відмову від бажання розслідувати цілі групи епізодів "Мідасу" з концентрацією зусиль органу досудового розслідування виключно на енергетиці. Тобто слідство саме собі окреслило периметр і за той периметр не вийшло.
Третій блок - найпомітніший для публіки, бо це медіа. Присутність журналіста "Української правди" Ткача на місці проведення обшуку в помешканні Андрія Єрмака об'єктивно ставить питання про можливе завчасне розголошення відомостей досудового розслідування і про створення привілейованого доступу окремого медіа до інформації про слідчу дію. Саме ж повідомлення Єрмаку про підозру тривалий час притримували і ухвалили це процесуальне рішення лише після того, як виник значний суспільний і медійний резонанс. Матеріали кримінального провадження "Мідас" передавали Железняку і тому ж таки Ткачу поза передбаченими Кримінальним процесуальним кодексом формами розголошення даних досудового розслідування.
І це не поодинокі випадки, а система. Неодноразове несанкціоноване розголошення матеріалів проваджень Bihus.Info, "Українській правді" та іншим медіа, які послідовно забезпечують компліментарний інформаційний супровід діяльності антикорупційних органів. Сюди ж належить і поширення в межах офіційної комунікації фотографій Юлії Тимошенко з пачками грошових коштів, які не становлять предмета інкримінованого діяння. Питання просте: навіщо в офіційному релізі те, що не є предметом обвинувачення? Відповідь теж проста, і вона не має стосунку до кримінального процесу.
Четвертий блок вартий окремої уваги, бо він про юридичну еквілібристику. У матеріалах кримінального провадження "Форест Гамп" фігурує особа, яка формально позначається як "невстановлена службова особа Офісу Президента". Підозру їй не повідомили. Водночас у повідомленні про підозру Ірині Мудрій саме цій особі приписується організаторська роль. І тут виникає перша нестиковка, на яку вказує автор: серед керівництва ОП службові особи відсутні.
Друга нестиковка ще виразніша. Ця "невстановлена" особа фактично персоніфікована, бо в процесуальних документах зазначені її повні прізвище, ім'я та по батькові. Тобто слідство одночасно і назвало людину, і не надало їй процесуального статусу. Формально невстановлена, фактично встановлена, юридично беззахисна перед публікацією і водночас позбавлена права захищатися в процесі.
П'ятий блок короткий, але показовий. Вибіркове і непослідовне застосування критеріїв визначення розміру застави в співставних кримінальних провадженнях за подібних фактичних обставин. Тобто однакові обставини, різні цифри. І щоразу знаходиться пояснення, чому саме цього разу цифра саме така.
Шостий блок - це прямі контакти з владою, від яких антикорупційні органи мали б триматися на відстані витягнутої руки. Систематичне відвідування Офісу Президента керівництвом антикорупційних органів і проведення непротокольних, непублічних зустрічей із керівником ОП та Президентом України. Сюди ж лягає й показовий збіг у часі: Ользі Стефанішиній повідомили про підозру наступного дня після того, як Президент прийняв її відставку з посади посла у США. Не за день до, не за тиждень. Наступного дня.
І тісне спілкування та обмін інформацією з обраними членами українського парламенту, нардепами Радіною і Железняком, які по факту виступають рупорами антикорупційних органів і першими знають деталі окремих проваджень та відомості, що становлять таємницю розслідування.
Сьомий блок стосується вже персонально директора НАБУ. Керівництво Бюро не допустило реалізації ухвали слідчого судді ВАКС щодо обшуку в Олексія Чернишова. Того самого Чернишова, який, будучи Міністром розвитку громад та територій, був вершиною вертикалі, у якій працював сам Кривонос, очолюючи ДІАМ. Тобто ухвалу суду не виконали в помешканні колишнього керівника нинішнього директора НАБУ.
Далі йде близькість Кривоноса з представниками влади, і зокрема з Михайлом Федоровим, якого він у мотиваційному листі зазначив як особу, здатну надати йому позитивну характеристику. Тримайте цю деталь у голові, коли наступного разу читатимете про незалежність Бюро від виконавчої влади. Сюди ж додається багаторічна дружба і спільна робота Кривоноса з Гіоргі Цхакая, радником Михайла Федорова. Про Цхакая в Україні написано вже достатньо, щоб не пояснювати окремо, хто це і чим він займався.
І, нарешті, довільний вибір каналів підзвітності. Міжнародним партнерам керівництво антикорупційних органів звітує охоче і регулярно. А на неодноразові запрошення тимчасової слідчої комісії парламенту не ходить. Виходить, що підзвітність існує, але вона напрямлена туди, звідки приходить схвалення, і не працює там, звідки можуть прийти незручні питання.
Ось із чого складається цей перелік. І в ньому немає жодного пункту про те, що детективи погано збирають докази або що прокурори не вміють підтримувати обвинувачення. Кожен пункт - про рішення, які ухвалюються поверх процесу: кого включити в підозру, а кого лишити невстановленим, що оприлюднити сьогодні, а що не оприлюднювати ніколи, кому дати матеріали першим і в який саме день натиснути кнопку.
Саме тому суперечка навколо тексту The Economist така гостра. Одні читають у ньому атаку на антикорупційну систему, інші - підтвердження власних підозр. Насправді ж він фіксує те, що всередині системи давно ні для кого не є новиною. Проблема не в детективах. Проблема в тому, що двоє людей на чолі двох органів отримали інструмент, який за законом мав бути процесуальним, а на практиці працює як політичний. І кожне наступне його застосування наближає момент, коли до цих органів прийдуть уже не за реформою, а за ліквідацією.
Броневицький, до речі, обіцяє продовження переліку. Двадцять два пункти виявилися не кінцем списку.
