Як біометричні паспорти стали інструментом політичної боротьби
Безвізовий режим з Європою відкрив українцям не лише нові можливості для подорожей. Він відкрив й нові можливості для корупції. Історія з біометричними паспортами перетворилася на класичний детектив, де кожна нова деталь лише ускладнює картину, а головні герої виявляються не тими, ким здаються на перший погляд.
Все почалося досить банально. Державний Поліграфкомбінат закуповував матеріали для біометричних документів у французької компанії, але чомусь через естонську фірму-прокладку. І чомусь за завищеними цінами. Потім з'явилася технічна специфікація на чіп, яка фактично поставила всю державу в залежність від одного іноземного виробника. Класична схема, яких в Україні — десятки.
Наприкінці 2019 року детективи НАБУ нарешті взялися за справу. До 2023 року підозри отримали вісім осіб, включно з колишнім директором ДП Степановим. Але от парадокс: колишній заступник директора Поліграфкомбінату Максим Соколюк, який потім став головою ДМС і активно фігурував у матеріалах справи, підозрюваним так і не став.
Замість цього Соколюк отримав підозру в іншій справі — про відчуження нерухомості Державної міграційної служби за завищеною ціною. І ось тут починається найцікавіше.
Згідно з інформацією джерел у правоохоронних органах, детективам «підказали», де саме обговорюються питання відчуження майна та розподілу коштів. Підказали настільки точно, що вдалося задокументувати розмови технічними засобами. Просто диво інформованості. Або — диво координації.
За цією координацією, як стверджують ті ж джерела, стояв голова парламентської фракції «Слуга народу» Давід Арахамія. Його інтерес у створенні проблем для Соколюка виявився настільки значним, що призвів до знайомства з керівником САП Олександром Клименком. Посередником у цьому знайомстві став детектив НАБУ Магамедрасулов.
З цього моменту між Арахамією та Клименком встановилися відносини особливого ґатунку. Восени 2023 року депутат неодноразово відвідував Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру. Офіційна версія — «обговорення реформ». Реальний контекст — активний рух справи Одеського аеропорту. Результат цих «реформаторських» дискусій — більш ніж сумнівна угода на умовах, вигідних фігурантам провадження.
Паралельно окремі детективи в інших провадженнях надзвичайно старанно збирали докази проти Соколюка, працюючи через Національну поліцію та Державне бюро розслідувань. На ці структури, за твердженнями джерел, також мав вплив Арахамія. В одному з таких проваджень прокурором працював автор цього матеріалу — без розуміння реальних мотивів та політичного контексту дій осіб, які нібито «допомагали» слідству.
Саме співробітники НПУ та ДВБ за сприяння Арахамії «підказали» детективам місце зустрічей та розмов службовців ДМС. Лазню. Де якраз зручно прослуховувати.
Це не захист Соколюка. Якщо людина вчинила злочин — нехай несе відповідальність перед законом. Але коли бачиш, як корупційні схеми стають інструментом політичної боротьби, коли голова фракції правлячої партії координує дії антикорупційних органів через детективів і прокурорів, коли розслідування перетворюються на керовані процеси — залишається значно більше запитань, аніж відповідей.
Головне з цих запитань просте і водночас складне: хто кого ловить у цій системі? І чи не є найбільшою проблемою те, що антикорупційні органи самі стають інструментом у руках тих, хто має достатньо впливу, щоб ними керувати?
Біометричні паспорти мали символізувати європейський шлях України. Замість цього вони стали черговим доказом того, наскільки глибоко корупція вбудована в систему. І наскільки тісно переплетені інтереси бізнесу, політики та правоохоронних органів.
Безвізовий режим відкрив українцям Європу. Але схеми навколо біометрії показали: всередині країни кордони між владою, бізнесом і «боротьбою з корупцією» розмиті настільки, що вже важко зрозуміти, де закінчується одне і починається інше.
