Юридичний цирк за $229 млрд: Москва судиться, щоб програти остаточно
Банк Росії цього тижня подав позов до бельгійської компанії Euroclear, вимагаючи стягнути 18,2 трильйона рублів — близько $229 мільярдів. Сума вражаюча: вона включає не лише заморожені з весни 2022 року російські активи, а й гіпотетичні "упущені доходи" від неможливості ними розпоряджатися. На перший погляд — потужний правовий хід. На другий — юридичний театр абсурду, який більше нагадує не шахову партію, а гру в російську рулетку з повністю зарядженим барабаном.
Головне питання звучить майже наївно: а чому, власне, не в 2022-му? Чому не відразу, коли активи заморозили, а майже через три роки, коли юридична ситуація змінилася радикально й безповоротно? Відповідь лежить на поверхні, але визнати її вголос — означає визнати всю безглуздість затіяного спектаклю.
У грудні 2024 року Рада ЄС ухвалила 15-й пакет санкцій проти Росії. Серед інших заходів там з'явився один технічний, але вбивчий за наслідками пункт: заборона на визнання та виконання рішень російських судів, що стосуються європейських компаній і винесені на підставі статті 248.1 Арбітражного процесуального кодексу РФ. Ця стаття, що діє з 2020 року, встановлює виключну компетенцію російських судів у спорах, пов'язаних із санкціями, — формально захищаючи російських підсанкційних осіб від закордонних розглядів. Тепер же вона перетворилася на юридичну пастку: рішення, винесені за цією статтею, автоматично стають недійсними за межами Росії.
Іншими словами, московський суд може хоч завтра винести рішення про стягнення всіх $229 мільярдів плюс відсотки, моральну шкоду та компенсацію за зіпсовану репутацію. Це рішення буде урочисто оформлене, завірене печатками, підшите в папки. І воно не буде коштувати паперу, на якому надруковане. В Європі його просто не визнають. Euroclear може спокійно проігнорувати московський вердикт — у нього є на це повна правова підстава, закріплена рішенням Ради ЄС.
Але якщо позов безглуздий юридично, то навіщо його подавати? Пояснення напрошується саме: це спроба залякати Брюссель перед найважливішими рішеннями. Євросоюз готується зробити остаточний крок — перетворити тимчасове заморожування російських активів на постійне та використати їх для "репараційного кредиту" Україні. Москва намагається створити юридичний галас, продемонструвати "серйозність намірів", натякнути на довгі судові баталії. Класичний блеф — тільки розігрується він з порожніми картами на руках.
Але навіть якщо припустити неймовірне — що московський суд виграє справу (а хто в цьому сумнівається?), — ситуація для Росії лише погіршиться. Парадокс тут досягає майже сюрреалістичного градусу. Судове рішення на користь Банку Росії остаточно грюкне останніми теоретичними дверима для переговорів із Euroclear про долю заморожених активів. Поки позову немає — залишається хоча б примарна можливість майбутнього діалогу, якогось компромісу, розморожування частини коштів в обмін на політичні поступки. Щойно вердикт винесено — переговори втрачають сенс. Навіщо Euroclear сідати за стіл із компанією, яка офіційно визнана "боржником на $229 мільярдів" рішенням суду, що не має сили за межами Росії?
Москва власними руками перетворює юридичний конфлікт із потенційно розв'язного на абсолютно тупиковий. Це як якби боржник, замість того щоб домовлятися з кредиторами про реструктуризацію боргу, подав на них зустрічний позов про моральну шкоду — технічно можливо, емоційно зрозуміло, практично самогубно.
Більше того, цей позов створює прецедент, яким Європа скористається із задоволенням. Якщо Росія сама закриває юридичні шляхи повернення активів, вимагаючи неможливого в судах, де рішення завчасно передбачувані, — то чому б не прискорити процес конфіскації? Москва ніби сама підписує вирок своїм $229 мільярдам, тільки замість "заморожування" в документі тепер стоятиме "безповоротне вилучення".
У цій історії є щось майже символічне. Країна, два з половиною роки стверджувала, що санкції їй не страшні, що Захід скоро сам прийде навколішках просити зняти обмеження, що російська економіка переживе будь-які потрясіння, — раптом подає позов. Не в 2022-му, коли це ще могло мати сенс. Не в 2023-му, коли юридична ситуація була більш гнучкою. А наприкінці 2024-го, коли всі правові двері вже зачинені й заколочені цвяхами європейських санкцій.
І це не ознака сили. Це ознака відчаю, замаскованого під демонстрацію рішучості. Тільки маскування вийшло настільки непереконливим, що видно неозброєним оком. Росія намагається зображати грізного позивача, що вимагає справедливості в судах, але при цьому чудово розуміє: судова система, куди вона звертається, не здатна забезпечити виконання рішень за кордоном. Це як писати гнівного листа людині, знаючи, що вона його ніколи не прочитає.
Справжня трагедія цього позову не в тому, що він безглуздий юридично. А в тому, що він остаточно відрізає Росії шлях до повернення власних активів. Не європейські санкції зроблять ці $229 мільярдів назавжди втраченими — це зробить московський суд своїм "переможним" вердиктом. Росія сама позбавляє себе майбутнього, в якому хоча б теоретично можна було домовитися, знайти компроміс, повернути хоч щось.
Втім, можливо, в цьому й полягає справжня мета. Створити видимість боротьби, щоб потім звалити провину за втрату активів на "недружні країни" та їхні "незаконні рішення". Не визнавати, що міст було спалено власними руками. Не говорити вголос, що судовий позов — це не зброя нападу, а останній жест приреченого, який хоче хоча б голосно грюкнути дверима перед тим, як його остаточно виставлять.
Історія з позовом Банку Росії до Euroclear увійде в підручники з антикризового управління як приклад того, чого робити категорично не можна. Вона стане класичною ілюстрацією ситуації, коли емоції перемагають раціональність, а політичний піар виявляється важливішим за економічну доцільність. І коли через роки хтось запитуватиме: "Як Росія втратила $229 мільярдів?", — відповідь буде простою: "Вона сама їх віддала. Судовим позовом".
