Золота доба тендерів: як оточення Артема Біденка заробляло на держпідприємствах

Українські державні тендери часто нагадують закритий клуб, де переможці визначаються не за критеріями ринкової конкуренції чи найвищої якості, а за значно простішими правилами — родинними та дружніми зв'язками. Яскравим підтвердженням цього стала історія навколо структур Міністерства культури та низки пов'язаних бізнесів, ключовою фігурою в яких простежується колишній держсекретар Міністерства інформаційної політики Артем Біденко.

Мільйонні контракти та знайомі обличчя

У вересні 2025 року на українському ринку державних закупівель сталася чергова показова подія. ІТ-компанія, співвласником якої до 2018 року був Артем Біденко, виграла тендер державного агентства PlayCity на розробку системи онлайн-моніторингу азартних ігор вартістю 25,9 млн грн. Примітно, що тендерний комітет відхилив дешевшу пропозицію конкурентів у 19,9 млн гривень, віддавши перевагу дорожчому варіанту.

Сам Біденко у 2015–2020 роках обіймав посади заступника міністра, а згодом — держсекретаря Мінінформполітики. Після звільнення він офіційно став позаштатним консультантом ДП "Мультимедійна платформа іномовлення України" (МПІУ) — працював без зарплати і формальної посади в штаті, що, втім, не завадило перетину державних потоків та інтересів його близького кола.

За неповні три роки компанії та підприємці, пов’язані з Біденком родинними чи дружніми зв’язками, отримали від структур Мінкульту понад 70,5 млн грн. Майже 51 млн грн із цієї суми припав саме на МПІУ.

Родинний підряд і "золоті" серіали

Найбільшу частку бюджетних коштів акумулювало ТОВ "Лайт Коммунікейшн". Засновником компанії є тесть Біденка — Віталій Шаповаленко, який свого часу обіймав посаду заступника міністра ЖКГ в уряді Миколи Азарова.

Загалом це підприємство уклало угод із державними структурами Мінкульту на 47,7 млн грн. Ба більше, починаючи з серпня 2021 року, компанія отримувала замовлення виключно від МПІУ.

Ефективність таких витрат неодноразово викликала запитання в експертів. Ще у 2021 році аналітики проєкту Dozorro намагалися з’ясувати, чому держава сплатила фірмі 9,8 млн грн за документальний проєкт до Дня Незалежности, якщо створені ролики набирали в середньому лише близько сотні переглядів. Попри це, у липні 2023 року "Лайт Коммунікейшн" отримала від МПІУ нові мільйонні замовлення — одразу на три серіали: "Homo amans", "Вміст чутливого характеру" та художній проєкт "Півтора відсотка".

Швидкі гроші та нейромаркетингові загадки

Фінансові дива фіксувалися і в інших проєктах, пов'язаних з орбітою ексчиновника. Наприклад, розробку платформи The Gaze здійснював ІТ-підрядник, який у минулому був афілійований із Андрієм Руденком — другом і бізнес-партнером Біденка. Руденко також керує напрямом нейромаркетингових досліджень у ГО "Інститут інформаційної безпеки", співзасновником якої є Біденко, та разом з Еліною Високовською володіє рекламною агенцією "Прана", з якої Біденко свого часу вийшов.

Згідно з даними Prozorro, 29 грудня 2022 року МПІУ підписала з цим підрядником угоду на 12,56 млн грн. За кілька годин суму зменшили на 2,5 млн грн, того ж дня отримали звіт про завершення робіт, а вже 30 грудня перерахували понад 10 млн грн. Подібну турбореактивність керівник компанії пояснив просто: мовляв, роботи почали ще до тендеру — "на свій страх і ризик".

Окрему увагу привертає історія з нейромаркетингом. Підприємець Роман Пересунько, який отримав від МПІУ 2,2 млн грн на просування вищезгаданої платформи The Gaze у Великій Британії, орендував спеціальний EEG-шолом... у самого Артема Біденка. Проте ані Пересунько, ні Біденко не змогли надати журналістам підтверджень того, що обіцяні дослідження британської аудиторії взагалі відбулися.

Мільйонні аудиторії на папері

Попри те, що за рік на проєкт The Gaze витратили 90,8 млн грн, реальна віддача виявилася скромною: сайт платформи відвідували приблизно 16,6 тис. унікальних користувачів на місяць.

Сам Артем Біденко публічно відмежувався від цих проєктів. Нині він зосередився на новій сфері — з 2025 року очолює видавничу асоціацію та активно наголошує на глибокій кризі в книжковій галузі, переконуючи суспільство й державу, що без масштабного бюджетного втручання ринок не вижити. Поки одні шукають державну підтримку на виживання культури, інші, схоже, успішно спрямовували державні ресурси на власний добробут.