Погром генералітету: логіка репресій між війною і миром
Коли в авторитарній системі раптово зникає 60% військової верхушки, виникає фундаментальне питання: це підготовка до війни чи до відмови від неї? Парадокс полягає в тому, що обидві версії мають історичні прецеденти та внутрішню логіку. Сучасні події в Китаї змушують повернутися до найбільш контроверсійного епізоду сталінських репресій – справи Тухачевського 1937-1938 років – і переосмислити його значення.
Справа Тухачевського: три конкуруючі інтерпретації
Версія перша: превентивна ліквідація потенційного путчу
Традиційна інтерпретація розглядає репресії проти військових як класичну операцію деспотичного режиму з усунення альтернативних центрів сили. Армія за своєю природою – єдина організована структура в державі, здатна фізично відсторонити верховного правителя. Тухачевський, Якір, Уборевич та інші репресовані командири Червоної Армії були харизматичними героями Громадянської війни з власним авторитетом, який не залежав виключно від волі Сталіна.
Ця версія пояснює як систематичність (були знищені практично всі командири, які могли б консолідувати армію), так і методи (показові процеси з абсурдними звинуваченнями в шпигунстві створювали атмосферу тотальної недовіри всередині військових структур). Сталін не просто усував конкретних людей – він демонтував можливість військового корпоративізму як такого.
Версія друга: саботаж антинімецького курсу
Менш популярна, але інтелектуально цікава гіпотеза пов'язує репресії з геополітичним маневруванням напередодні Другої світової. З цієї перспективи, Тухачевський та його оточення представляли "французьку партію" в радянському військовому керівництві – тих, хто орієнтувався на союз з західними демократіями проти нацистської Німеччини.
Якщо Сталін у 1937 році вже рухався до ідеї пакту з Гітлером (який матеріалізується лише в 1939-му), знищення прозахідно налаштованих військових ставало логічним кроком. Це не була підготовка до війни з Німеччиною – навпаки, це була підготовка до союзу з нею, який вимагав усунення тих, хто міг цьому противитися.
Ця версія пояснює дивну хронологію: репресії найбільш інтенсивні в 1937-1938, пакт Молотова-Ріббентропа підписаний в 1939, а війна з Німеччиною починається лише в 1941. Двох-трирічний лаг між чисткою армії та початком війни виглядає контрінтуїтивно, якщо розглядати репресії як підготовку до конфлікту.
Версія третя: підготовка до великої війни через зачистку системи
Павло Пряніков пропонує парадоксальну, але історично засвідчену логіку: тоталітарний режим зачищає власну еліту саме як підготовку до війни, а не як відмову від неї. Це найменш інтуїтивна, але, можливо, найбільш точна інтерпретація.
Логіка тут не лінійна, а діалектична: режим знає, що йде до великої війни, яка стане моментом граничної напруги для всієї системи. У такій ситуації будь-яка автономна структура (а професійна армія завжди певною мірою автономна) стає екзистенційною загрозою. Війна – це момент, коли генерали набувають реальної влади, оскільки від них залежить виживання режиму. Сталін це розумів краще за інших.
Тому він превентивно знищує військову еліту саме напередодні великої війни – щоб замінити її абсолютно лояльними і залежними від нього особисто командирами, навіть якщо вони менш компетентні. Катастрофічні поразки 1941 року частково пояснюються саме цією логікою: Сталін свідомо обрав лояльність замість професіоналізму, розуміючи, що професійна армія може стати для нього більшою загрозою, ніж навіть вермахт.
Китайський парадокс: знищення військових як сигнал
Сучасний погром китайської військової верхушки створює ту саму інтерпретаційну дилему. Система "留置" (liuzhi) – позасудового утримання – поглинула близько 60% вищого військового керівництва. За даними The Economist, у 2024 році під "лючжи" потрапило 38 тисяч чиновників та бізнесменів – на 50% більше, ніж роком раніше. Це не точкові репресії, а систематична операція.
Але що це означає для ймовірності війни за Тайвань?
Гіпотеза про скасування військових планів
Якщо припустити, що частина військового керівництва активно просувала ідею силового об'єднання з Тайванем (що ймовірно, враховуючи інституційні інтереси НОАК), їхнє знищення може означати, що Сі Цзіньпін вирішив відкласти або скасувати ці плани. З цієї перспективи, репресії – це спосіб змінити стратегічний курс, усунувши його головних прихильників.
Ця логіка спирається на розуміння армії як групи інтересів, яка може тиснути на політичне керівництво в бік конфлікту (класична проблема цивільно-військових відносин). Якщо Сі побачив, що економічна ситуація, міжнародна кон'юнктура або військовий баланс сил не сприяють успішній операції, він міг вирішити "вимкнути" військовий лобі.
Гіпотеза про підготовку до війни
Альтернативна інтерпретація повертає нас до сталінської моделі: Сі зачищає військову верхушку саме тому, що готується до великої війни і хоче мати абсолютно підконтрольне командування. Всі зниклі генерали – це потенційні наполеони, які в критичний момент можуть набути реальної влади та автономії.
Ця версія підтверджується кількома спостереженнями:
- Репресії торкнулися не лише військових, а й цивільної бюрократії, що свідчить про загальну "підготовку системи"
- Паралельно йде інтенсифікація ідеологічної обробки та мобілізаційної риторики
- Китайська військова промисловість демонструє рекордні темпи нарощування потужностей
Якщо вірити цій логіці, то масштаб репресій корелює не з відмовою від війни, а з її наближенням. Чим більший конфлікт планується, тим глибша має бути попередня чистка еліт.
Історична паралель: два шляхи одного експерименту
Пряніков влучно зауважує, що сучасний Китай – це альтернативна історія СРСР, де НЕП не скасували в 1928-му, а продовжували ще 40 років. Китай сьогодні – це приблизно СРСР кінця 1960-х за рівнем урбанізації, освіти, індустріалізації, але з принципово іншою траєкторією розвитку.
СРСР пройшов цикл: форсована індустріалізація (1928-1940) → велика війна (1941-1945) → відновлення (1945-1960) → стагнація (1970-1980) → колапс (1991).
Китай реалізує іншу послідовність: поступова індустріалізація через ринкові механізми (1979-2020) → ?? → ???
Ключове питання: чи може авторитарна система з ринковою економікою уникнути великої війни як фундаментального етапу самолегітимації? Чи велика війна – це необхідний структурний елемент циклу мобілізаційних режимів, без якого система не може консолідуватися?
Якщо війна є необхідним етапом, то відсутність ВВВ у китайському варіанті розвитку – це не перевага, а пропущена фаза, яку доведеться наздогнати. Саме це закладено в іронічній фразі автора: "Можливо, Китай спробує незабаром виправити цю помилку".
Системна логіка: чому авторитарні режими йдуть до війни після репресій
Існує глибинний зв'язок між внутрішніми репресіями та зовнішньою агресією в авторитарних системах. Це не випадкова кореляція, а структурна закономірність:
Репресії створюють внутрішню напругу, яка потребує зовнішнього виходу. Масові чистки руйнують соціальну тканину, створюють атмосферу страху та розпаду довіри. Зовнішня загроза (або агресія) – це спосіб переорієнтувати суспільство, створити нову підставу для єдності.
Зачищені еліти потребують реабілітації через перемогу. Нові, менш компетентні лояльні кадри мають довести свою цінність. Війна – це єдиний спосіб легітимувати їхнє призначення. Якщо вони переможуть, їхня попередня некомпетентність буде забута.
Режим демонструє силу, компенсуючи внутрішню слабкість. Масові репресії завжди є ознакою внутрішньої невпевненості влади. Зовнішня агресія – це спосіб транслювати протилежний сигнал: ми настільки сильні, що можемо дозволити собі конфлікт.
Економічна логіка мобілізаційного режиму. Після НЕПу або його аналогів (як у Китаї) система накопичує суперечності: нерівність, корупція, застій продуктивності. Велика війна – це спосіб "перезавантажити" економіку, повернутися до мобілізаційної моделі, яка виправдовує примус та неефективність.
Тайванське питання: три сценарії після репресій
Сценарій 1: Довга пауза (2025-2035)
Репресії в Китаї – це сигнал про відмову від швидкої військової операції. Сі зрозумів, що економічна ситуація, міжнародна ізоляція та військові ризики надто високі. Він усуває "партію війни" в керівництві та обирає стратегію виснаження: економічний тиск, блокада, гібридні операції без повномасштабного вторгнення.
У цьому сценарії Китай повторює не сталінський шлях, а більш пізній радянський – епоху "мирного співіснування", де конфронтація залишається, але не переходить у гарячу фазу. Це найбільш сприятливий, але, парадоксально, найменш вірогідний сценарій, оскільки внутрішня логіка авторитарної системи штовхає до ескалації.
Сценарій 2: Підготовка до блискавичної війни (2027-2030)
Репресії – це саме підготовка до війни за сталінською моделлю. Сі створює абсолютно підконтрольне командування, усуває всіх, хто може поставити під сумнів його рішення або претендувати на частку слави в разі перемоги.
Війна планується на момент максимального військового переваги (до того, як США встигнуть завершити перебудову тихоокеанських сил) та максимальної готовності системи. Репресії – це не відмова від конфлікту, а його останній підготовчий етап.
Якщо цей сценарій реалізується, світ побачить повторення червня 1941-го: систему, яка знищила своє професійне військове керівництво і через це опинилася перед катастрофічними початковими поразками, які згодом будуть компенсовані через величезні жертви та мобілізацію ресурсів.
Сценарій 3: Обмежений конфлікт як проба сил (2025-2027)
Найбільш ймовірний і найбільш небезпечний варіант: Китай ініціює обмежений військовий конфлікт (наприклад, захоплення окремих островів або встановлення блокади) як спосіб "протестувати" нову систему управління та міжнародну реакцію.
Це не буде повномасштабним штурмом Тайваню, але буде достатньо серйозним кроком, щоб змінити статус-кво. Згадайте обмін "кількома тактичними ядерними зарядами" з тексту – це не фантазія, а реальний ризик ескалації, коли обидві сторони хочуть продемонструвати рішучість, не переходячи до тотальної війни.
Цей сценарій найнебезпечніший, бо він найменш передбачуваний. Обмежені конфлікти мають властивість виходити з-під контролю, особливо коли в них замішані ядерні держави з авторитарними режимами.
Російський фактор: друга паралель
Ще одна історична паралель, про яку варто згадати: Росія 2022-2025 років також демонструє цикл репресій та війни. Путін методично усував потенційних конкурентів (Прігожин, Гіркін, численні генерали) паралельно з веденням війни проти України.
Це підтверджує гіпотезу, що авторитарні лідери не обирають між репресіями та війною – вони поєднують їх як взаємодоповнюючі інструменти контролю. Війна легітимує репресії ("зрадники під час війни"), а репресії забезпечують лояльність під час війни.
Якщо Китай справді рухається за цією логікою, світ стоїть на порозі епохи, коли дві найбільші авторитарні системи одночасно ведуть великі конфлікти, підкріплені внутрішнім терором. Це була б структурна ситуація, що нагадує 1930-ті роки, але з ядерною зброєю у всіх учасників.
Висновок: структурний песимізм
Еволюція роздуму приводить до невтішного висновку: репресії проти військової верхушки в авторитарній системі історично частіше передують війні, ніж її запобігають. Це контрінтуїтивно, але структурно зрозуміло.
Сталін знищив військових у 1937-1938 і розпочав найбільшу війну в історії в 1941. Проміжок у три роки – це не доказ відсутності зв'язку, а час, потрібний для призначення нових командирів та завершення геополітичних маневрів.
Якщо Китай справді йде цим шляхом, то світ має 2-5 років до серйозної ескалації навколо Тайваню. Але ця ескалація може набути форми не повномасштабного вторгнення (до якого НОАК об'єктивно ще не готова), а обмеженого конфлікту, який перевірить міжнародну реакцію та внутрішню консолідацію.
Найстрашніше в цій ситуації не сама ймовірність війни (яка завжди існувала), а те, що репресії створюють умови для катастрофічно поганого управління конфліктом. Коли режим знищує професіоналів заради лояльності, він отримує командування, яке не може ані точно оцінити ризики, ані швидко адаптуватися до несподіваного розвитку подій, ані чесно доповідати про проблеми.
Саме така система в червні 1941-го не змогла адекватно відреагувати на німецький наступ. Саме така система в лютому 2022-го планувала взяти Київ за три дні. І саме така система може в 2027-му спробувати "обмежену операцію" проти Тайваню, яка вийде з-під контролю.
Історія, як завжди, не повторюється буквально. Але структурні логіки авторитарних режимів виявляють дивовижну стійкість. І якщо ця логіка працює, то знищення китайських генералів – це не відмова від війни, а підготовка до неї. Питання лише в тому, наскільки катастрофічною вона буде, і чи зможе світ уникнути сценарію з "обміном тактичними ядерними зарядами", про який так похмуро згадує Павло Пряніков.
