Іранський ендшпіль: прогноз Жириновського розбився об венесуельський берег
У 2013 році Владімір Жириновський публічно стверджував, що удар по Ірану виштовхне нафту до $200 за барель і обрушить економіку ЄС та Китаю. Він помилився. Але не тому, що прорахувався в логіці енергетичних ринків — а тому що не припускав, що до моменту удару два найбільші гравці виявляться достатньо підготованими, щоб поглинути цей шок. Кожен — з власних причин, у власному темпі, і з повним розумінням того, що робить інший.
Це і є предметом аналізу.
Після заморозки російських валютних резервів у лютому 2022 року Пекін провів переоцінку, наслідки якої проявляться пізніше. Логіка була проста: якщо суверенні фінансові активи можуть бути заморожені за кілька діб, їхня захисна вартість у кризовому сценарії прямує до нуля. Фізичні запаси сировини — ні. Це не паніка, а холодний арифметичний висновок.
Перші маркери зміни стратегії видно в даних уже в 2022–2023 роках: імпорт нафти зростає при мляво внутрішньому попиті, обсяг переробки не збільшується пропорційно закупівлям. Розрив між тим, скільки нафти заходить у країну, і тим, скільки з неї реально споживається — це і є темп заповнення резервів. За оцінками аналітичних агентств Kpler та Vortexa, до кінця 2024 року сукупні стратегічні й комерційні запаси Китаю наблизилися до 1,1 мільярда барелів — понад 100 днів покриття імпорту при стандарті МЕА у 90. Наприкінці 2023 року держкомпанії отримали негласні мандати на цільові закупівлі: один з них, що став відомим галузевим джерелам, передбачав придбання 140 мільйонів барелів з поставками до березня 2026-го.
Паралельно Китай стає якірним покупцем іранської нафти — не декларуючи цього, через тіньовий танкерний флот і перемаркування в Малаккській протоці. На початку 2025 року склалася аномалія, що стала секретом Полішинеля: Китай імпортував з Малайзії до 1,5 мільйона барелів на добу, тоді як весь видобуток Куала-Лумпура ледве досягав 500 тисяч. Зайвий мільйон — це іранські барелі, перемарковані у відкритому морі. Вашингтон цю аномалію бачив. І вважав за краще не помічати — до пори до часу. Без китайського попиту Іран не тримає експортний обсяг. Пекін це знав. Тегеран знав. Вашингтон — теж.
22 червня 2025 року B-2 Spirit завдали ударів по Натанзу, Ісфахану та Фордо. Операція Midnight Hammer була проведена жорстко і технічно бездоганно. Але за кілька днів стало очевидно: світ не готовий до повного відключення іранських поставок. Ціновий шок виявився керованим — китайські резерви й частково збережені тіньові потоки не дали ринку піти в паніку. Але й продовжувати в тому ж темпі було неможливо: заміна іранським обсягам ще не була забезпечена в достатньому масштабі.
Настала пауза. І це — ключовий момент.
Вашингтон зупинився не тому, що не міг продовжувати. Він зупинився тому, що продовжувати було передчасно. Іранське питання вимагало двох умов одночасно: альтернативного джерела нафти для світових ринків і підтвердження того, що найбільший імпортер планети здатен пережити перехідний період без системної кризи. Ні те, ні інше до червня 2025-го не було повністю закрито.
3 січня 2026 року Ніколас Мадуро затриманий американськими силовими структурами. Венесуела — країна з найбільшими у світі доведеними запасами нафти, близько 300 мільярдів барелів — переходить під оперативний контроль. Американські компанії отримують розширені ліцензії на родовища поясу Оріноко. До березня 2026 року Chevron і консорціум американських компаній відновили роботу терміналу Хосе. Венесуельська важка нафта — технологічно найближча заміна іранській для складних НПЗ — почала надходити на заводи Мексиканської затоки.
Це не випадковий епізод осторонь від іранського сюжету. Це закриття другої умови.
Перша умова закрилася раніше: за оцінками, до кінця 2025 року китайські резерви досягли рівня, при якому країна здатна функціонувати в умовах повного припинення іранського експорту без негайних структурних потрясінь. Баки були заповнені.
У лютому 2026 року настала операція Epic Fury.
Тут виникає питання, яке рідко ставиться прямо: чи була пауза між двома операціями виявом поваги до китайських інтересів?
Прямих свідчень координації немає і, вірогідно, не буде — подібні домовленості не оформляються документально. Але аналіз хронології вказує на таке: США двічі мали можливість завдати удару по іранській ядерній інфраструктурі і двічі врахували стан китайських енергетичних резервів як обмежувальний чинник. Перший раз — зупинившись після Midnight Hammer. Другий — відновивши операцію лише після того, як Китай досяг необхідного рівня запасів і була забезпечена венесуельська альтернатива. Це може бути збігом. Але як аналітична гіпотеза — переконливіша версія про tacit coordination: паралельні розрахунки зі збіжним результатом, де кожна сторона діяла у своїх інтересах, не потребуючи явного узгодження.
Для Вашингтона логіка зрозуміла: удар, що спричинив би ціновий шок, який накрив би американського споживача, був би політично неможливий. Для Пекіна логіка симетрична: накопичені резерви — це не лише енергетична безпека, це свобода не реагувати на іранську кризу вимушено. Обидва гравці виграли від паузи. Обидва програли б від її відсутності.
На периферії цієї конструкції — Росія. Іран виконував для Москви три функції: постачальник «Шахедів», канал обходу платіжних санкцій, геополітичний союзник, що створював видимість суб'єктності. Його усунення зачіпає всі три одночасно. Для армії, яка витрачає іранські дрони в промислових масштабах на українському фронті, це не абстрактна геополітична втрата — це дефіцит витратних матеріалів в активній війні.
Публічної реакції Кремля не надійшло. Ні ультиматумів, ні значущої риторики — для режиму, що реагує на події від Косово до Антарктиди, це нетипово і вимагає пояснення.
Можливих пояснень два. Перше: Росія настільки виснажена війною в Україні, що втратила інструменти реагування — і спостерігає за знищенням останнього союзника без голосу й важелів. Друге: існує негласна домовленість про невтручання — «нафта в обмін на...» — і тоді мовчання є ціною угоди, умови якої ще не розкриті.
Це гіпотези. Але мовчання — факт. І обидва пояснення однаково нищівні для наративу про багатополярний світ.
