🧠 Інтелектуал як розчарований жертовник: чому інтелектуали не правлять світом
📍 Філософія і капітал
Діоген Синопський, як свідчить анекдотична традиція, колись пожартував: "До дверей філософа ніколи не стоїть черга з багатіїв — зате черги до багатіїв завжди довші за життя." Іронія, закладена в цих словах, досі лишається незмінною в реальності будь-якого ладу: влада тяжіє не до ідей, а до інструментів. Філософи вигадують справедливість, а олігархи вигадують правила гри.
Мислителі, які вірять у перевагу істини над силою, залишаються непотрібними в момент прийняття рішень, бо ж істина — неконкурентна перевага лише в університетських аудиторіях. У політичній та економічній дійсності вона радше перешкода.
📉 Ідеалісти як психоемоційні аутсайдери системи
Сучасна система ринку — це не система цінностей, а система реакцій. Вона не нагороджує за глибину думки, моральну вишуканість чи структурну критику. Вона реагує на попит, а не на аргументи. Саме тому інтелектуали, виховані у світі ідей, де цінуються складність, послідовність і моральна правота, зазвичай є нездатними діяти в умовах хаотичного, часто аморального, але функціонального ринку.
Іншими словами, раціональна несправедливість ринку глибоко ображає етичну ідентичність інтелектуала, сформовану в дитинстві через шкільні нагороди, схвалення вчителів і підручники Платона. Коли ж світ не виправдовує його очікувань, починається фаза антагонізму — інтелектуал шукає змову, моральне падіння суспільства або «деградацію смаків». Насправді ж світ просто ніколи й не був побудований під його ментальну структуру.
💼 Олігарх як природний прагматик
Олігархи натомість не намагаються осмислити справедливість — вони намагаються максимізувати ресурс. Їхня психіка ближча до психопатичної: вони відділяють емоцію від розрахунку, не плутають ідеал з інструментом. І саме тому вони й виживають. Вони не помиляються в очікуваннях щодо природи світу — на відміну від інтелектуалів.
Коли інтелектуал вимагає справедливого розподілу, олігарх вимагає — щоб його прибуток не девальвувався. Саме ця логіка — а не «любов до прекрасного» — була рушієм відродження, індустріалізації, навіть гуманізму. Прогрес не є метою — він є побічним продуктом інституціонального самозахисту еліт.
🏛️ Ренесанс як продукт страху, а не ідеї
Коли капітал накопичується, його потрібно узаконити, легітимізувати і зробити "цінним" не лише в грошовому вимірі, а в культурному. Саме тому еліти й звертаються до інтелектуалів — не як до порадників, а як до архітекторів нової легітимності. Коли меценат фінансує художника, він не купує мистецтво — він купує репутаційний сертифікат для себе. А коли купує філософа — він купує собі пояснення, чому він має правити.
Ренесанс, Оттон фон Бісмарк, Рузвельт, Сінгапур Лі Куан Ю — всі ці приклади доводять: інтелектуал має значення лише тоді, коли його думка обслуговує страх еліт втратити контроль над системою. В усі інші моменти він є маргіналом, якого зневажають або висміюють.
⚖️ Капіталізм як антиутопія для освічених
Суть капіталізму — не у свободі як моральному принципі, а у свободі як відсутності гарантій. Це світ, у якому П’єр Бурдьє може програти інфлюенсеру з TikTok. Це простір, де логіка споживання йде попереду логіки доказу. І саме тому інтелектуал почувається в ньому зрадженим.
Проте не світ зрадив інтелектуала. Світ просто не давав обіцянок, які той собі нафантазував. Це інтелектуал — самозваний принц системи, якої не існує.
🧩 Аморальний реалізм - це форма зрілості
Можливо, варто переглянути саму конструкцію інтелектуала — не як носія істини, а як продукту освітнього неврозу, якого підготували до одного типу суспільства, але випустили в інше. Сучасна фігура інтелектуала має замінитися на операційного стратега, принципового циніка, або ж прикладного діалектика, здатного мислити не в термінах моралі, а в термінах структур. Тільки тоді слово перестане бути аутсайдером сили.
