Корупція як основа держави: чи можливий вихід за межі екосистеми бюрократії?
У класичній політичній теорії держава постає як механізм раціонального управління та нейтрального арбітражу. Проте якщо подивитися на неї крізь цинічну, але водночас реалістичну оптику, то виявиться, що держава — це не антипод корупції, а її інституційне тіло. Власне, бюрократія і є тим середовищем, у якому корупція не «виникає», а існує як системна функція, подібно до того, як грибок не є «збійною функцією» лісу, а його природною частиною.
Антикорупція як міф і як функція
У сучасних державах, зокрема в тих, що декларують демократичний устрій, боротьба з корупцією подається як абсолютне благо. Антикорупційні агентства, аудиторські інститути та спеціалізовані суди функціонують як ритуальні органи очищення. Та якщо придивитися, їхня роль більше нагадує не арбітрів, а санітарів лісу. Вони прибирають найочевидніші рештки — мертвих тварин, що програли внутрішньовидову боротьбу за потоки ресурсів. Але вони ніколи не змінюють логіку самого лісу.
Класичний приклад — так звані антикорупційні революції у країнах Латинської Америки або в Україні. Здавалось би, корупційні мережі було зруйновано. Насправді ж відбулась заміна одних кланів іншими, при чому механізми розподілу благ залишилися ідентичними. Подібне спостерігаємо і в колишніх колоніях Москви у Східній Європі: кожна нова «антикорупційна хвиля» змінює лише вигодонабувачів, а не сам принцип організації держави.
Чому держава не бореться з корупцією (сама з собою)?
Тут ми торкаємося базової тези: держава не може боротися з корупцією радикально, бо це означало б самозаперечення. Корупція — це не випадковий «наліт іржі» на машині державності, а сам принцип змащування її механізмів. Вона створює стимули, що тримають систему в динаміці.
Очікувати, що держава знищить корупцію, — це ніби чекати, що лев відмовиться від м’яса заради ідеї моральності. Вона може з’їсти одного з левенят, але лише у боротьбі за домінування. Сам канібалізм держави проти самої себе — неможливий. Її інстинкт виживання сильніший за будь-які риторичні обіцянки.
Чи можливий вихід за межі гри?
Тоді постає питання: якщо боротьба з корупцією є утопією, то що лишається? Є два шляхи:
Радикальний — боротьба з державою. Це стратегія, яку обирали анархічні течії XIX–XX століть. Але їхній досвід показує: знищення держави веде не до «чистої свободи», а до вакууму, який швидко заповнюють нові форми домінування.
Прагматичний — інтеграція у потоки. Якщо корупція — це природна форма циркуляції ресурсів у державному тілі, то постає логіка не боротьби, а управління. Подібно до того, як в античних полісах громадянин шукав способу стати частиною магістратури, сучасний індивід прагне інтегруватися у канали розподілу. Тоді питання не «як подолати», а «як очолити» — адже лише всередині потоку можлива зміна його русла.
Висновок: ілюзії та реальність
Цинічний, але невідворотний висновок полягає в тому, що корупція є не «ворогом» держави, а її природним органом. У цій перспективі антикорупційні дискурси виглядають радше як ритуали легітимації нових кланів, ніж як реальна спроба змінити систему.
Тоді питання стоїть інакше: не як боротися з корупцією, а як розпізнати архітектуру потоків і навчитися їх очолювати. Бо держава не займається канібалізмом. І якщо у неї все добре, то, можливо, варто визнати: справжня боротьба точиться не за ліквідацію корупції, а за місце у черзі до ресурсів.
