А що, якби Черчилль обрав мир? Вашингтон, 1941
Вашингтон, 1941. Білий дім.
Президент Сполучених Штатів втомлено потер чоло. Перед ним стояв сер Вінстон Черчилль, витираючи піт з обличчя громіздкою хусткою — спека у Вашингтоні була нестерпною. Ідеальний день, щоб укласти угоду з Гітлером.
— Послухайте, Вінстоне, — почав президент, уважно дивлячись на британського прем’єра. — Я покликав вас сюди не для того, щоб говорити про "війну, війну, війну". Ми тут заради миру.
— Чийого миру? — підняв брову Черчилль.
— Нашого спільного миру! — зітхнув президент. — Ми вважаємо, що настав час припинити вогонь. Чи не могли б ви просто сказати: "Я хочу укласти мир"? А не весь цей "Гітлер те, Гітлер се". Занадто багато негативу.
Черчилль важко зітхнув і залпом осушив склянку віскі.
— Сер, — сказав він. — Я вдячний за вашу допомогу і не хочу втратити найважливішого партнера. Але, пробачте, мені здавалося, що я перебуваю у Вашингтоні, а не в Берліні. Ви впевнені, що я маю просити вибачення? Може, ще й руку фюреру потиснути? Відправити йому різдвяну листівку?
— Це не те, про що я кажу! — президент сплеснув руками. — Просто припиніть сіяти розбрат. Люди кажуть, що Британія майже зруйнована, ваші солдати втекли, вони не герої, ваша країна втратила мільйони людей, а ви стали диктатором. Як ви на це відреагуєте?
— Скажу вам так: будь ласка, будьте обережні з цифрами, — хмикнув Черчилль. — Ми не маємо мільйонних втрат. І ми не втрачаємо якісь "території"—це домівки наших людей. Впевнений, якби Німеччина окупувала Нью-Йорк, ви б не назвали його "якоюсь територією". Чи не так?
Президент проігнорував сарказм.
— Сер Вінстоне, — продовжив він, склавши руки на столі, — ви маєте розуміти, що ми хочемо хороших відносин і з вами, і з німцями. Гітлер сказав, що хоче укласти мир. Він заявив, що Британія може залишити собі острови, що вторгнення не буде. Хіба це не успіх?
— Ах, Гітлер сказав… — Черчилль постукав пальцем по столу. — Як зворушливо. А що щодо Польщі, Франції, Бельгії, Норвегії?
— Ви знову про минуле! — відмахнувся президент. — Давайте дивитися у майбутнє! Ми прагнемо миру, а не десяти років війни.
— Капітуляція за один день завжди виглядає привабливіше, ніж перемога за десять років, — зітхнув Черчилль. — Але у мене інший підхід. Ми будемо воювати. Воювати, воювати, воювати.
Президент насупився.
— Вінстоне, мені здається, ви неправильно розумієте американську позицію…
— О, я все розумію, — перебив його британець. — Ви не хочете опинитися на неправильному боці історії. Проблема лише в тому, що ви поки що не вирішили, який саме бік "правильний".
Президент задумливо постукав ручкою по столу. Було очевидно, що угода, на яку запросили Черчилля, була фальшивою. Якби він навіть мовчки кивав, як фарфоровий китайський болванчик, його все одно звинуватили б у негнучкості. Головне в переговорах — не результат, а шоу.
— Все одно подумайте, Вінстоне, — м'яко сказав президент. — Можливо, коли Лондон перестане існувати, ви захочете повернутися до цієї розмови.
— О, я впевнений, що коли Берлін перестане існувати, ви захочете повернутися до іншої, — усміхнувся Черчилль, підводячись зі свого крісла. — Але поки що… дозвольте мені продовжити "сіяти розбрат".
І він гордо вийшов з Овального кабінету, залишивши президента у тиші, задумливо вдивляючись у карту світу.
