Чому у всіх проблемах України зазвичай звинувачують Путіна?
Риторика звинувачень і пошук «зовнішнього ворога»
У політичному та медійному просторі України дилема: хто ж є головною причиною внутрішніх проблем: зовнішня російська агресія чи все ж таки корупція і слабкість державних інституцій, завжди вирішується однаково - у всіх проблемах винний Путін!
При тому, що реальна загроза нападу з боку Росії існувала (і нехтувалась) з перших годин незалежності, можновладці сформували зручний для себе наратив:
- “Не критикуйте владу, аби не допомагати Путіну”!
- “Не говоріть про корупцію — це гра на руку ворогу”!
Така риторика звичайно ажніяк не консолідує суспільство проти зовнішнього ворога, але певним чином “заморожує” внутрішню критику, тому, що будь-які спроби говорити правду про системні недоліки можна визнати на офіційному рівні планомірною роботою на ворога, та “підривом єдності країни”.
Чому Україна відмовилась визнати себе спадкоємицею УНР?
15 березня 1992 року відбулася визначна подія для підтвердження історичної тяглості України як держави: на 10-й позачерговій сесії Української Національної Ради було ухвалено резолюцію про передачу повноважень Державного центру УНР в екзилі українській владі в Києві. Останній президент УНР у вигнанні, Микола Плав’юк, передав державні клейноди й президентські повноваження Леонідові Кравчуку.
Цей крок мав би символізувати: Україна — не лише правонаступниця УРСР, а й Української Народної Республіки 1917–1920 років.
Утім… Після 1992-го ані Леонід Кучма, ані наступні українські президенти так і не закріпили цю «довшу історію» у законодавчих актах чи офіційних документах, через те, що не зовсім, а може і взагалі не українська влада пояснювала це острахом перед можливим загостренням політичної кризи із Москвою.
Ще тоді закладалась загальнодержавна політична логіка: “Навіщо провокувати Росію на агресію”?
Так чи інакше, жоден президент і досі офіційно не визнав УНР як правову передумову незалежної України.
2014 рік: війна, яку і досі не визнано війною
У 2014 році Росія окупувала Крим і розпочала збройну агресію проти України ховаючись за нібито українськими сепаратистами на Донбасі. Українська армія, яка не дивлячись на більш ніж достатнє фінансування, роками розпродавалась та розвалювалась, виявилася неготовою до широкомасштабного опору. Хто б що не казав, але війну в перші місяці “витягли” добровольчі батальйони, активісти, волонтери.
Вже тоді необхідно порушувати питання про покарання всіх винних, хто був дотичний до того, що армія України існувала лише на папері, а в реальності всі гроші на її модернізацію та функціонування, але…
Офіційна риторика звелась до того, що “не слід критикувати владу воюючої країни і говорити про корупцію, аби не підігравати російській пропаганді”!
Тобто у той час, коли необхідно було зупинити розграбовування принаймні армії була чітко сформульована головна теза державної політики:
“Спочатку відіб'ємося від Росії, а вже потім говоритимемо про внутрішні реформи”!
Завдяки такій політиці, замість кардинальної боротьби з корупцією держава перейшла у “режим виживання”, або “вижимання” з країни останніх соків. Коли під грифом боротьби з ворогом, по факту вище керівництво нахабно проштовхувало свої шкурні інтереси, прикриваючись патріотичними лозунгами.
Так чи інакше, війна яка розпочалась у з 2014 році сприяло зростанню корупції. Зокрема в оборонній сфері, де користуючись грифом “секретно” створювались схеми грабунку держави, які фактично і надалі розвалювали армію.
Вибори 2019 року: Хто не за Порошенко (корупцію) - агент Кремля?
На президентських виборах 2019 року тодішній президент Петро Порошенко відверто спекулював на темі війни, постійно використовуючи при нагоді і без патріотичну риторику: “Я — єдина перепона перед російською загрозою”!
Усі спроби опонентів згадати про масштабну корупцію в його оточенні (зокрема про “справу Свинарчуків–Гладковських” в оборонному секторі) зустрічали миттєві закиди:
“Це допомога Кремлю”!
“Усіх критиків Порошенко фінансує Путін”!
“Якщо Порошенка не буде, Путін відразу захопить Україну”!
“Хто не голосує за чинного президента, той “агент” Кремля”!
Реалізувати цей план Порошенко допомогала Міністерство Інформаційної Політики (або Міністерство Пропаганди, або МінСтець) запевняли його,що фактично монополізували інформаційне поле України, тим чи іншим чином підкупивши всіх блогерів та “лідерів думок”. Частіше за все, до речі, використовуючи грантову допомогу США, та інших країн.
Тим не менше, через значну корупцію в команді Порошенко, результат другого туру засвідчив, що 73% виборців підтримали Володимира Зеленського.
Хоча цей показник багато хто інтерпретував як “довіру до нового обличчя”, або про те, що українці свідомо обрали Зеленського. Насправді цей результат був протестом громадськості проти корупційної системи Порошенка!
До того ж Зеленський обіцяв “зламати старі корупційні схеми”, і суспільство мало надію на докорінне оновлення.
Нові “обличчя” = нові корупційні схеми, що змінилась після 2019 року?
Зі зміною президента чимало молодих “фахівців” із грантових проєктів (зокрема BRDO) отримали посади в органах влади, та навіть очолили уряд. Почався новий цикл обіцянок про “швидкі та болісні реформи”, та тотальну цифровізацію.
Тим не менш численні журналістські розслідування (програми “Бігус”, “Схеми”, «Наші гроші”) свідчили про те, що:
Старі корупційні схеми нікуди не зникли, просто їх очолили нові люди
“Молоді обличчя” стали ще вмілішими в та цинічнішими в грабунку держави, ніби грантові їх проекти були лише курсами підготовки для великої корупції
А риторика “не критикуйте, щоб не шкодити країні” використовувалась як і раніше
Фактично за Зеленського цілком повторився сценарій:
“Спершу здобудемо перемогу над ворогом, а проблеми зловживань владою та корупції вирішимо потім”!
2022 рік: Щось змінилось після повномасштабне вторгнення?
24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Збройні Сили й усі громадяни зіштовхнулися з безпрецедентним викликом; багато областей опинилися під обстрілами, мільйони людей стали біженцями, тисячі загинули.
І знову, у перші найтяжчі і найважливіші дні війни Україну “витягли” добровольчі батальйони, активісти та волонтери!
Вся країна перетворилась на один великий батальон ТРО і встала на шляху ворога!
Але…
З одного боку, така ситуація вимагає максимальної консолідації: будь-який внутрішній розбрат може бути небезпечним. З іншого — суспільство очікувало, що в умовах війни влада:
Запровадить обіцяну неодноразово “нульову толерантність” до корупції
Негайно та безапеляційно каратиме чиновників, викритих у зловживаннях “на крові”.
Посилить нагляд за бюджетними коштами, зокрема за міжнародною допомогою
Однак реальність виявилася відмінною, про що свідчить ціла низка корупційних скандалів у Міністерстві оборони та інших держустановах: завищені закупівлі продуктів харчування, справи про хабарі за військові контракти тощо.
Це все справедливо викликало обурення суспільства та демотивувало воїнів.
Але знову, у відповідь на запит суспільства звучала звична аргументація:
“Публічна критика зараз грає на руку Путіну. Не можна розгойдувати країну зсередини, коли ворог стоїть на порозі”!
Журналістів навіть відверто просили припинити розслідування, та публікації про корупції в Україні. Бо це ніби шкодило нашому іміджу, і донори відмовлялись надавати нам і надалі допомогу.
Коли ситуація максимально загострилась, Зеленський навіть заявляв про ініціативу прирівняти корупцію до державної зради в період воєнного стану, але законопроєкт так і не був ухвалений.
Важкий 2024 рік і питання виборів
У 2024 році, на тлі повномасштабної війни почалися розмови про те, що політичне життя не може бути повноцінним, поки триває воєнний стан. Проте в різних політичних колах з’явилися чутки про невідворотність виборів.
Зеленському пропонували навіть вирішити проблему тим, що передати повноваження прем’єр-міністру, на пост якого пропонували призначити Андрія Єрмака.
Проте Офіс президента від цієї пропозиції відмовився.
На рівні риторики ж знову зазвучали знайомі наративи:
“Путін понад усе прагне позбавити Зеленського посади мріє змінити владу в Україні та провести вибори, щоб дестабілізувати ситуацію”!
Цим самим будь-яка ідея про вибори чи про відставку чинної влади, подавалась як “підрив інтересів держави” та “співпраця з Росією”. Тож кожен, хто виступає за вибори чи достроковий відхід президента, а особливо за жорстке викриття корупції, автоматично зараховувся до “агентів Кремля”.
Як і раніше, риторика “Захід нам радить єднатися, а не критикувати” стала універсальним щитом проти запитань, чому саме гучні корупціонери часто уникають реальної відповідальності.
Корупція чи «зрада батьківщині»? Як відрізнити?
Ще з 2014 року точилися дискусії, чи варто дії топкорупціонерів в оборонному секторі класифікувати як державну зраду. Що в принципі логічно.
До того ж громадськість постійно обурювалася: “Якщо через чиюсь схему гинуть військові, то це хіба не зрада”?
Водночас на практиці жоден високопосадовець не отримав вироку, співмірного з “державною зрадою”.
Така сама ситуація повторилась і у 2022–2023 роках:
Всі памятають закупівлі яєць для ЗСУ за неймовірними цінами, розслідування у сфері військових контрактів.
Всі бачили звільнення та “показові” затримання певних чиновників. Але на цьому шоу закінчувалось. Бо як за правило, за ним йдуть застави й відсутність чіткого завершення справ у судах.
Громадське суспільство всі 3 роки вимагало: “Прирівняйте корупцію до зради”!
Але влада знову і знову відповідала за шаблоном:
“Будь-який великий корупційний скандал шкодить іміджу України у міжнародній сфері й розколює єдність тих хто нас підтримує, а тому ми мусимо зберігати спокій і чекати поки закінчиться війна заради ефективної протидії Росії”!
Чому у викритті корупції завжди “винен Путін” і чим це загрожує?
Росія здійснює збройну агресію проти України й несе пряму екзистенційну загрозу всьому світу. Проте саме цей факт часто став в риториці наших можновладців зручною нагодою, аби відвернути увагу від:
Системної корупції у владних кабінетах
Фактичної відсутності реального покарання для чиновників, що зловживають своїми повноваженнями
Наростання олігархічних впливів та “неформальних” груп впливу в умовах війни
Логічного питання: Чому не допомагають Путіну ті, хто розкрадають армію під час війни?
Історія з 1992-го (коли з остраху перед Москвою не було закріплено спадкоємність з УНР), події 2014-го (коли суспільство звинувачували в “розхитуванні човна” замість серйозної боротьби з корупцією і розбудови армії), вибори 2019-го (коли критику опонентів називали “роботою на Кремль”) та скандали 2022–2023 років демонструють, що теза “У всьому винен Путін” стала універсальною для наших можновладців, і повторюється вже багато років. І найчастіше саме тоді, коли необхідно підмінити чесний діалог про внутрішні проблеми.
Чому це небезпечно?
Гальмує реформи: страх не нашкодити національній єдності та державним інтересам перетворився на сприйняття та виправдання бездіяльності і корупції.
Приглушує критику: завдяки цьому наративу можна будь-якого незгодного з офіційною позицією можна звинуватити в “співпраці з Кремлем” і навіть кинути за ґрати.
Знижує довіру громадян і західних партнерів: якщо корупційні розслідування так і не доводяться до вироків, рівень скепсису західних партнерів лише зростає.
Висновок: чи справді можна все списати на «Росію»?
Сьогодні Україна веде смертельну боротьбу за власне існування, і фактор зовнішньої загрози справді є визначальним. Однак це жодним чином не знімає з владних органів відповідальність за:
Прозорість і підзвітність, особливо під час отримання величезних обсягів міжнародної військово-фінансової допомоги.
Покарання корупціонерів — адже внутрішні зловживання шкодять більше, ніж ворожі обстріли, роз’їдаючи державу зсередини.
Збереження демократичних принципів: коли кожну антикорупційну критику у відповідь називають “зрадою”, країна ризикує скотитися до авторитарних практик.
Риторика “У всьому винен Путін” як і “антикорупційні розслідування шкодять державним інтересам” є маніпулятивними. Російська агресія беззаперечна, але це не може бути універсальним алібі для тих, хто, користуючись війною, заробляє на державних коштах або уникає відповідальності за власну бездіяльність. Лише поєднання оборони від зовнішнього ворога з системним викоріненням корупції зможе гарантувати, що Україна вийде з війни сильною демократичною державою, а не заручницею риторики страху та відмовок.
Тож центральна проблема, яка постає перед українським суспільством, — як не допустити, щоб реальна загроза з боку Росії надалі слугувала ширмою для безкарної корупції. Війна має стати приводом до максимальної прозорості, а не до ще звичного замовчування проблем, від яких залежить майбутнє держави.
Вимога Трампа: провести вибори у 2025 році
Дискусія про те, як і коли проводити вибори в умовах війни та як поєднати військову мобілізацію з гарантіями демократії ще триває. Але вже зараз важливо зрозуміти, що справжній ворог України - російський агресор, не може знову стати зручним виправданням для тих, хто розглядає Україну як годівницю для власних інтересів. Якщо це коло не розірвати, тоді корупція, а не тільки Путін, залишатиметься постійним реальним джерелом проблем та ризиків для української державності.
Історія підтверджує, що успішна оборона від зовнішнього ворога можлива лише за умови консолідації суспільства на засадах прозорості та справедливості. Тож насправді все виправдати страшилкою “бо Путін нападе” неможливо, тим більше на третій рік повномасштабної війни.
