«Держава понад людину»: Ахієзер про російську гібридність як джерело авторитарної неминучості
Російські імперці люблять повторювати, що західний індивідуалізм — це розкіш, несумісна з виживанням Росії. Вони з пафосом заявляють: свобода — це хаос, а хаос веде до розпаду. Тому — потрібна вертикаль, потрібен цар, потрібні страждання заради чогось "вищого". Якщо громадянин не готовий покласти життя за державу — навіщо взагалі такий громадянин?
Насправді це і є фашизм у чистому вигляді — тільки в шубі та з балалайкою. Це культ сильної держави, яка пожирає власних громадян заради "єдності". І при цьому він абсолютно органічний для російської політичної традиції.
Олександр Ахієзер ще у 1990-х діагностував цю логіку як невинищувану матрицю, що відтворюється незалежно від влади, епохи чи зовнішнього впливу. Він писав про «Систему», у якій кожна спроба модернізації завершується вестернізацією еліт — і закабаленням низів. Це своєрідна формула російського феодального модерну: нагорі — «Європа», внизу — «Азіопа».
«Вестернізація в Росії має односторонній характер: її плоди дістаються верхам, а розплата лягає на плечі низів, яких заганяють у гетто "азіатчини".»
Так було за Петра, так було за Сталіна, так сталося і за Єльцина. І саме 1993 рік — розстріл парламенту, Конституція, переписана під диктатуру — Ахієзер вважає точкою неповернення. Саме тоді, за його словами, влада остаточно позбулася будь-якої «аскетичної» чи моральної самообмеженості. Відтоді відкрився шлях до нового типу диктатури — без релігійного лицемірства і без комуністичної догматики.
«Серпневий режим нагадує петровський переворот... звільнення правлячого прошарку від обмежуючої цензури колишніх вірувань... Це дає можливість розширеного відтворення влади — аж до тоталітарної диктатури.»
Ахієзер описує майбутнього автократа як фігуру, що грає на фобіях "низу" і водночас спирається на мафіозно-інтелігентський альянс угорі. Саме так — буквально — виглядав режим Путіна починаючи з 2000-х років.
Росія — не традиційна і не модерна. Вона — гібридна
Ахієзер пішов далі і передбачив те, що в 2010-х почали називати «гібридністю». Тільки він говорив не про «гібридну війну», а про гібридне суспільство, де в голові однієї людини співіснують елементи, несумісні між собою.
«Бути незахідною людиною — означає перебувати в полі нестерпної напруги... душа людини зазнає розриву між різними історичними часами й системами цінностей.»
Цей стан — «кіборгізація культури», коли селянин-християнин одночасно вірить у Сбербанк, в НЛО, у Третій Рим, у Facebook і в знахаря. І все це — без когнітивного дисонансу. Це не синтез — це катастрофічна дисперсія смислів.
І в цьому сенсі, як би парадоксально це не звучало, саме Захід сьогодні — це суспільство Традиції, яке живе за лінійною логікою прогресу, спадкоємності, інституцій. А Росія — суспільство метафізичного багна, у якому немає жодного фіксованого часу, жодної стабільності: тільки архаїка, мімікрія й раптове насильство.
Авторитаризм як алгоритм виживання імперії
Ахієзер не був ідеалістом. Він розумів, що авторитаризм у Росії — не випадковість, а системна відповідь на виклик збереження держави в умовах культурної та політичної несумісності її частин. Спроба інтегрувати російське суспільство в індивідуалістичну, західну модель рівнозначна самогубству імперії. Тому її правителі завжди — рано чи пізно — повертаються до форми «силового згуртування» через страх і міф.
«Потенційному російському узурпатору є на що спертися в національній традиції народу, що ставить благодать вище за закон.»
Звідси — культивація образу ворога, сакралізація держави, зневага до права, апофеоз жертви та страждання. Саме тут народжуються всі ці фрази на кшталт:
«Нехай мені буде зле, аби тільки Росія вставала з колін»,
або
«Свобода — це західна зараза».
Це — не просто пропаганда. Це глибока антропологічна програма, яка пройшла селекцію століть.
Висновок
Росія — не авторитарна випадково. Її авторитаризм — це форма виживання в умовах внутрішнього розриву між елітами і масами, між імперськими амбіціями й архаїчним способом життя, між гігантоманською державністю і кволою соціальною тканиною.
Це держава, у якій людина існує лише як паливо для метафізичної машини, ім’я якій — Система.
І саме тому будь-яка спроба «демократизувати» Росію без руйнування її імперської оболонки — не просто наївна, а злочинна й небезпечна ілюзія. Бо, як сказав один британський аналітик, «не можна реформувати концтабір — його можна лише ліквідувати».
Матеріал також доступний на платформах: Patreon, Medium, Subtrack.
