Імперія брехні: війна Росії проти реальності
В оточенні "непотоплюваного флагмана", що борознить мутні води геополітики, завжди знайдуться дивні персонажі. Один із них – глава зовнішньої розвідки Росії Сергій Наришкін, який до того ж очолює Російське історичне товариство. Нещодавно він вибухнув черговим "шедевром" історичної думки: запропонував обговорити розділ України між сусідніми країнами. "З колегами-істориками з Польщі, Угорщини, Словаччини" – не уточнивши, щоправда, кличе він їх як співучасників чи як потенційних загарбників.
Від таких розмашистих слів холодок пробігає по спині, хоча після 24 лютого світ, здавалося б, уже мав загартуватися. Перекроювання територій замість прозорості кордонів – це завжди про війни. Іронія в тому, що в самій Росії навіть не помічають, що, розмірковуючи про розділи сусідніх держав, вони відкривають скриньку Пандори для власної державності. Наришкін не припускає думки, що в цій грі можуть виставити лоти і з іншого кошика – самої Росії. І охочих це зробити достатньо.
Дзеркала, що лякають
Найбільший страх російської еліти – це не війна, не санкції, не міжнародна ізоляція. Ні, їхній найстрашніший кошмар – це розпад Росії. Вони бояться його, як кінця світу, як Апокаліпсису, хоча, здавалося б, що поганого у звільненні народів, яких вони століттями пригноблювали? Але для імперської свідомості, що звикла вважати величезні території своєю безумовною власністю, навіть думка про деколонізацію – це єресь.
"Росіяни" звикли жити в ілюзії, що всі навколо мислять в імперській парадигмі. Якщо вони марять переділом чужих земель, значить, всі інші марять їхнім розпадом. Але, на відміну від імперської параної, національні держави не будують свою ідентичність на загарбаннях і насильстві. Україна не боїться "розділу", вона боїться тільки одного – знову стати колонією Росії.
Гіпотетичний фінал і неминучість
Коли в Росії говорять, що Захід мріє її розділити, це звучить як визнання провини. Адже насправді Росія вже сьогодні є імперією, в якій безліч народів насильно утримуються у її складі. Від Татарстану до Бурятії, від Якутії до Ічкерії – російська державність побудована на придушенні національних рухів і використанні ресурсів підпорядкованих регіонів.
Коли російські чиновники лякають свій народ "західною змовою" щодо розвалу Росії, вони лише визнають її крихкість. Адже якщо держава міцна, якщо її поважають і вона життєздатна, хто може її "розвалити"? Хіба хтось пропонує розділити Францію чи Японію? Але Росія живе у парадигмі колоніальної експансії, тому її лідери так бояться повернення народів до своїх витоків.
Сьогодні вони збираються на історичні симпозіуми, обговорюючи долі сусідів, а завтра подібний симпозіум може зібратися в іншому місці – і розмірковувати вже про долю Сибіру, Уралу чи Кавказу. Історія не любить нахабних претензій, але обожнює повертати їх бумерангом. І той, хто сьогодні розкидає каміння, завтра буде їх збирати.
