Казка про людей-жаб
Давним-давно. В ті далекі часи, коли люди ще жили в печерах, у глибині непролазного болота мешкало плем'я таких собі печерних людей. Вони не були ані занадто сильними, ані занадто розумними, ані надто спритними. Але вміли ховатися в трясовині й виживати, харчуючись тим, що знайдуть в болоті: від корінців до дрібних рибок.
Одного ранку, коли сонце тільки-но починало пробиватися крізь ранковий туман, старійшина племені сидів у роздумах, розмірковуючи про майбутнє свого народу, його шлях і долю. Шукаючи відповіді на свої питання він міцно заплющив очі і звертався до духів предків, просячи підказки. Коли ж він відкрив очі, то побачив перед собою, на камені, велику жабу.
Жаба була величезна. Її тіло було вкрито бородавками, а очі сяяли, мов дві чорні місяці. Її голос — хрипкий і глухий — розносився по всьому болоту. Старійшина вирішив, що це знак, посланий йому згори.
— Це не просто жаба, — сказав він, зібравши навколо себе плем'я. — Це наша мати-прародителька! Мудра й терпляча, вона століттями чекала, поки ми усвідомимо її велич. Віднині вона буде нашою захисницею, нашим богом!
Плем'я не стало сперечатися. Їм сподобалася ідея, що вони походять від когось настільки визначного. Вони почали поклонятися жабі, приносячи їй найцінніші дари: найсильніших мисливців, найкрасивіших дівчат і найздоровіших дітей.
— Хай наша сила перейде до Великої Жаби! — кричали вони, кидаючи жертви у трясовину.
Минали роки. Сильних людей ставало дедалі менше. У племені залишилися лише ті, хто був слабким, маленьким або схожим на жабу: з круглим обличчям, короткими ногами чи випнутими очима. Вони пишалися своєю подібністю до Великої Жаби, вважаючи це вищою формою краси.
Але одного дня сталося велике лихо. До болота прилетів лелека. Він був величезний, із довгим дзьобом, який блищав, мов спис воїна. Лелека одним рухом пробив Велику Жабу й проковтнув її цілком.
Коли плем’я виявило, що їхній бог зник, почалася паніка.
— Що ж ми накоїли? — вигукував старійшина. — Ми віддали всіх найкращих заради Жаби, а тепер залишилися лише ми — найгірші! Як ми житимемо? Хто нас захистить?
Але один молодий чоловік, який найбільше з усіх був схожий на жабу, ступив уперед.
— Це не біда, — сказав він. — Завдяки нашим жертвам ми пройшли обряд очищення. Ті, хто залишився, і є справжні діти Жаби! Лелека скоїв страшне святотатство! Отже, ми оголошуємо війну всім, хто не схожий на нас. Якщо вони сильніші — ми їх знищимо. Якщо слабші — поневолимо. Жаба на власному прикладі показала нам, що весь світ ненавидить нас, хоче нас зїсти і панувати на наших болотах! Жаба померла, щоб довести це нам, і нам необхідно стати на шлях війни з усім світом, і ми це зробимо!
Так плем’я людей-жаб вирішило проголосити себе богообраними. Вони почали полювати на тих, хто був красивим, сильним, спритним або просто не схожим на них. Водночас у самому болоті прямі нащадки Великої Жаби, ті, хто найбільше був на неї схожий, вимагали поклоніння від решти. Люди-жаби проводили різні обряди, вихвалялися своїми випнутими очима, пишалися хрипким голосом і короткими ногами. Вони вважали, що дедалі більше наближаються до ідеалу краси, стаючи схожими на жабу.
Минали століття, і ніхто вже не пам’ятав, як виглядала Велика Жаба. Болото розрослося до розмірів величезної країни, поглинувши сотні людських народів. Але правляче плем’я нащадків Великої Жаби продовжувало свято вірити, що її дух живе в них. А якщо хтось не розділяв їхніх переконань і не вважав їхній світ прекрасним, на нього йшли війною. Війною, кінцем якої вони бачили перетворення всього світу на Велике Болото.
Так вони живуть і сьогодні. І лише зрідка цар людей-жаб, милуючись собою у дзеркалі, запитує:
— Можливо, Велика Жаба — це міф? Можливо, ми помилилися, і вона не була такою вже й великою... Але тепер це не важливо. Ми — люди-жаби, і в нас немає іншого шляху.
