Лицемірство «ліберальної» імперської російської думки пострадянського періоду
Всі з так званих дисидентів (Ахієзер, Гефтер, Павловський) насправді виявилися ніякими не державниками в класичному сенсі, вони імперці, і це не парадокс, а ключ до розуміння всієї пострадянської деградації Росії.
Ліберал-державництво як форма рессентименту
Ахієзер, як і багато пострадянських мислителів, поєднував у собі риторику "демократичного оновлення" з фундаментально імперською ідеєю про сакральність геополітичних завоювань. У його уявленні "здача" України, Балтики тощо — це не лише політична помилка, а геополітичний злочин. Це — класичний рессентимент: намагання компенсувати втрату почуття величі через агресію.
«Завжди можна і треба поступатися у політиці, але ніколи в геополітиці» — це пряме запрошення до реваншизму, прикрите інтелектуальною оболонкою.
Кайдани імперського мислення
Російські "ліберальні" мислителі, навіть у своїй опозиційності, залишаються рабами мислення про:
- унікальну місію Росії;
- неможливість децентралізації;
- потребу у буферних зонах;
- обов’язок «тримати» колонії (які вони називають «регіонами», «окраїнами» чи «геополітичними досягненнями»).
Це не мислення вільної людини, а філософське обгрунтування преференцій які дарує людству рабство — приклад своєрідного колективного Стокгольмського синдрому.
Екстенсивність як доля імперії
Ахієзер чесно описує неможливість модернізації Росії без експансії:
- бо інакше вона не виживає економічно (простори, ресурси, транспортна розтягнутість, неефективність);
- бо не здатна до технологічного прориву (не інноваційна, не резонансна);
- бо її внутрішні інституції прогнили;
- бо ідеологічно вона себе мислить не як держава громадян, а як “фортеця над пустелею”.
Це визнання не слабкості Росії, а приреченості її державної форми. І все, що відбувається після 1996 року — це не деградація, а логічне завершення парадигми, яку сам Ахієзер формулює.
Ахієзер як батько системи Путіна
Парадоксально, але саме такі "філософи" дали обгрунтування нинішній системі. Не Путін створив імперію — він лише наповнив плоттю те, що вже було сформульовано "ліберальними" геополітиками-державниками. Саме Ахієзер передбачає "напівфашизм" після ліберальної ілюзії — і не засуджує його, а прогнозує як неминучість, майже з прихованим схваленням.
Це не просто ідеологічне лицемірство. Це і є сутність російського державного мислення: жоден російський "ліберал" не хоче розпаду імперії, вони лише хочуть, щоб вона виглядала трохи м’якше.
Ці мислителі — не альтернатива Путіну, а його духовні вчителі, які вже у 90-х роках відчували головне: свобода колоній — це смерть Москви як імперського центру. Тому краще диктатура, репресії та війна.