Китайсько-в'єтнамська війна 1979 року як дзеркало російської агресії: уроки, які Москва не засвоїла

У лютому 1979 року Китайська Народна Республіка розпочала військову операцію проти В'єтнаму під гаслом покарання за геноцид корінного населення Кампучії. Близько 200 тисяч китайських солдатів після масованого артилерійського обстрілу перетнули кордон у кількох місцях. В'єтнамська армія спочатку уникала відкритих боїв, дозволивши КНР швидко просунутися вглубину території і відкрити дорогу на столицю.

Однак уже в березні 1979 року бойові дії припинилися, і китайські війська були виведені. Ця короткочасна війна, яка тривала менше місяця, дивовижним чином передбачила багато елементів російської агресії проти України, але при цьому продемонструвала критичну різницю в здатності зробити висновки з власних помилок.

Паралелі агресії: ті самі методи, різні результати

Обидві війни розпочалися під надуманими пропагандистськими приводами. Китай говорив про захист кампучійського населення, Росія — про захист російськомовних і боротьбу з уявним нацизмом. В обох випадках справжні цілі мали мало спільного з офіційною риторикою.

Китайське військо продемонструвало вражаючу непідготовленість, яка приголомшила і в'єтнамських, і радянських офіцерів. Китайські солдати накривали противника «людською хвилею» — просто йшли ланцюгами на кулемети, розраховуючи, що у в'єтнамців або здадуть нерви, або закінчаться патрони. Ця тактика нагадує сучасні дії російських штурмових груп в Україні, де живу силу використовують як витратний матеріал для виснаження оборони.

Обидві агресії спиралися на переконання у швидкій перемозі через масштабну перевагу в чисельності та озброєнні. Обидва агресори виявилися не готовими до реального опору з боку противника, який вони недооцінили.

Критична різниця: здатність зробити висновки

Ось тут криється принципова відмінність між китайською та російською агресією. Пекін виявився здатним на стратегічний розрахунок. Зіткнувшись з реальністю, що відрізнялася від пропагандистських фантазій, китайське керівництво зуміло вчасно зупинитися. Війська були виведені, і КНР розпочала процес відновлення відносин з В'єтнамом.

Це було прагматичне рішення, яке визнавало, що ціна продовження конфлікту перевищує будь-які можливі здобутки. Китай зрозумів, що затягнута війна з досвідченою в'єтнамською армією обернеться катастрофою. І це розуміння виявилося сильнішим за амбіції.

Росія демонструє протилежний підхід. Московське керівництво розуміє, що окупація частини України — це вічний біль, який ніколи і нічим не заспокоїти. Вони усвідомлюють, що створили тривалий конфлікт, який виснажує їхню країну. Але війська не виводять.

Недосяжна ціль як виправдання безглуздості

Причина цієї відмінності криється в природі цілей. Китайці мали конкретну, обмежену мету — покарати В'єтнам і продемонструвати силу. Коли виявилося, що ця демонстрація обходиться надто дорого, від неї можна було відмовитися без катастрофічної втрати обличчя.

Російські цілі в Україні принципово інші. Вони не просто територіальні — вони екзистенційні для всього імперського проєкту. Росія не може відмовитися від спроби підкорити Україну, бо це означало б визнати крах базової імперської ідентичності. Київ у російській міфології — це не просто місто, це «мати городів русскіх», колиска їхньої привласненої ідентичності.

Саме тому факт недосяжності мети Москву не бентежить. Росія не може вивести війська, бо це означало б визнати, що весь імперський наратив — брехня. Що Україна — не «молодша сестра», а окрема нація. Що «русскій мир» — фікція. Що вся історична міфологія, на якій побудована легітимність режиму, не має під собою основи.

Економіка війни як данина міфу

Китай 1979 року вже розпочинав свої економічні реформи. Ден Сяопін розумів, що майбутнє країни — у розвитку, а не у військових авантюрах. Війна з В'єтнамом була короткочасним відхиленням, від якого можна було швидко повернутися до продуктивнішої політики.

Для сучасної Росії війна проти України — це не відхилення, а сутність режиму. Економіка перетворюється на військову, соціальні видатки скорочуються, інфраструктура руйнується, але імперський міф вимагає жертв. І ці жертви приносяться не заради перемоги — бо перемога в їхньому розумінні недосяжна — а заради підтримки самого міфу.

Росія готова платити будь-яку ціну не за територіальні здобутки, а за право продовжувати вірити у власну імперську велич. Окупована частина України — це не актив, а зобов'язання, яке тільки виснажуватиме агресора. Але відмовитися від цього зобов'язання означало б визнати поразку не просто в одній війні, а в усьому імперському проєкті.

Стратегічна тупість як ідеологічна необхідність

Китайці 1979 року виявилися розумнішими не тому, що їхні лідери були геніальнішими. Вони були розумнішими, бо їхня ідеологія дозволяла прагматизм. Комуністична риторика про «соціалістичне будівництво» легко пристосовувалася до економічного розвитку і мирного співіснування.

Російська імперська ідеологія такої гнучкості не має. Вона побудована на ідеї особливої історичної місії, на привласненні чужої спадщини, на заперечення права інших народів на існування. Ця ідеологія не може дозволити прагматизму, бо прагматизм вимагав би визнання реальності. А реальність руйнує міф.

Саме тому Росія обрала шлях стратегічної тупості. Не тому, що не розуміє безперспективності своїх дій. А тому, що альтернатива — визнання правди — для режиму смертельніша за будь-яку військову поразку.

Висновок: міф дорожчий за реальність

Китайсько-в'єтнамська війна 1979 року і російська агресія проти України демонструють два різні підходи до стратегічних помилок. Перший — здатність визнати поразку і змінити курс. Другий — готовність платити будь-яку ціну за збереження ілюзії.

Китай вибрав майбутнє. Росія вибрала міф. І цей вибір визначає не просто різницю в тактиці, а фундаментальну різницю в здатності існувати в реальному світі.

Окупація частини України — дійсно вічний біль, який ніколи не заспокоїться. Але для Москви цей біль — необхідна плата за право продовжувати вірити у власну імперську велич. Навіть якщо ця віра коштує майбутнього всієї країни.

Китайці 1979 року виявилися достатньо розумними, щоб вчасно зупинитися. Росія демонструє, що ідеологічна заангажованість може бути сильнішою за будь-який стратегічний розрахунок. І це, можливо, найстрашніше у цій війні — усвідомлення, що агресор воює не за територію і навіть не за перемогу. Він воює за право продовжувати вірити у брехню, яка визначає його ідентичність.