Аналіз ефективності антикорупційних органів України НАБУ та САП: статистичний огляд

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ: Цей матеріал є аналітичною статтею, що містить особисту думку автора, базовану на публічно доступних даних та офіційній статистиці державних органів. Автор не претендує на абсолютну істинність усіх тверджень і закликає читачів самостійно перевіряти наведену інформацію з первинних джерел. Усі цифри та факти взято з відкритих джерел: офіційних звітів НАБУ та САП, парламентських слухань, судових рішень, бюджетних документів та медіа-повідомлень. Мета публікації - сприяти громадському обговоренню ефективності антикорупційних органів на основі доступних статистичних даних.

Автор поважає презумпцію невинуватості та не ставить під сумнів професіоналізм конкретних працівників державних органів. Критичні зауваження стосуються виключно системних показників ефективності, а не особистих характеристик посадових осіб.

Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) декларували свою «незалежність» і місію боротьби з високопосадовою корупцією. Проте фактично ці органи ні дня не були справді незалежними і, ні дня не працювали в інтересах України, адже створювалися під зовнішнім керівництвом і очікування міжнародних донорів. Розгляньмо об’єктивні цифри, які свідчать про вкрай низьку ефективність цих органів та навіть їхню шкоду для держави.

Результати роботи НАБУ/САП за 5 років: кількість справ і обвинувачених

Згідно з аудиторським звітом, за 5 років діяльності (близько 2016–2021) НАБУ скерувало до суду лише 395 обвинувальних актів щодо 829 осіб. Це включає всі справи, розслідувані детективами Бюро, передані до суду САП. Іншими словами, менше 400 справ за п’ятирічний період було доведено навіть до стадії обвинувачення в суді – мізерна цифра для органу з такими повноваженнями.

Більше того, більшість обвинувачених в справах НАБУ взагалі не є посадовцями. Понад 3/4 обвинувачених – більш ніж 620 із 829 осіб – не обіймали жодних державних чи самоврядних посад. Лише приблизно 200 обвинувачених (близько 24%) були службовцями, дотичними до виконання функцій держави. Тобто за 5 років НАБУ вдалося притягнути до відповідальності лише ~200 чиновників різних рівнів, а всі інші фігуранти – приватні особи, посередники, підприємці тощо, які не є носіями владних повноважень. У перерахунку на одного детектива це вкрай низький показник: 0,16 посадовця на детектива в рік, або лише 0,8 посадовця на детектива за п’ятиріччя. Фактично, менше ніж одна посадова особа на слідчого за 5 років – показник, що не витримує критики.

Для порівняння, за перші 5 років роботи НАБУ (2015–2019) було вручено підозри 221 особі та направлено 245 справ до суду, а судові вироки отримано лише у 38 справах. Тобто лише ~15% справ завершилися будь-яким рішенням суду за п’ятирічний період, решта ж або досі слухаються, або розсипалися. Ця мізерна кількість доведених до вироку справ свідчить про фактичну безрезультатність роботи бюро: переважна більшість викритих ними “топ-корупціонерів” не понесли реального покарання (або суди їх виправдали, або справи затягуються роками).

Продуктивність детективів НАБУ: розрахунок на одного слідчого

НАБУ укомплектоване значним штатом детективів-розслідувачів. Станом на 2023 рік в НАБУ працювало приблизно 250 детективів (у 2022 штат було розширено з 250 до 350, і планувався подальший ріст). Навіть якщо брати консервативну оцінку 250 слідчих, які розслідували справи перші 5 років, можна підрахувати ефективність в розрахунку на одного детектива:

• Обвинувальні акти на 1 детектива: 395 справ / (250 детективів × 5 років) ≈ 0,32 – тобто ≈0,3 справи на одного детектива за рік. За 5 років один детектив у середньому доводив до суду лише ≈1,6 справи, тобто навіть не дві справи за п’ятиріччя.

• Обвинувачені особи на 1 детектива: 829 осіб / (250 × 5) ≈ 0,66 – тобто ≈0,6 обвинуваченого на детектива за рік. За 5 років – ≈3,3 особи на одного слідчого. Іншими словами, менше ніж 1 людина за рік в середньому приходиться на одного детектива НАБУ, щодо якої справа передана до суду.

Ще раз підкреслимо: на одного детектива НАБУ припадає лише 0,3 обвинувального акта та 0,6 обвинуваченого на рік. За п’ять років – в середньому лише 1,6 справи і 3,3 обвинувачених на детектива. Це надзвичайно низька продуктивність. Для порівняння, навіть у звичайних слідчих поліції один слідчий за рік скеровує до суду в рази більше проваджень (хоча б тому, що має норму навантаження). В НАБУ ж виходить, що деякі детективи розслідують роками і не доводять до суду взагалі жодної справи щороку.

Такий розрахунок математично демонструє неефективність бюро: навіть значне фінансування і вузька спеціалізація на корупції не приводять до пропорційного зростання результатів. Навпаки, навантаження на одного детектива мізерне, а віддача – майже нульова.

Повільність і затягування розслідувань

Керівники НАБУ часто виправдовують низьку результативність “особливою складністю” антикорупційних справ, які нібито потребують більше часу. Проте офіційні дані спростовують це виправдання. За інформацією, яку НАБУ надало у березні 2025 року профільному Комітету ВР з правоохоронної діяльності, середній строк досудового розслідування у їх провадженнях становить близько:

• 1,5 року – у справах про хабарництво (ст.368, 369 КК України);
• 3 роки – у справах про економічні злочини (наприклад, привласнення чи розтрату майна за ст.191 КК).

І це без міжнародних доручень та “іноземної компоненти”, які ще більше розтягують строки. Тобто в середньому кілька років йде лише на досудове слідство по одній справі. Для порівняння, КПК відводить на розслідування тяжких злочинів максимум 18 місяців, але НАБУ систематично перевищує ці строки, отримуючи продовження.

Навіть міжнародні аудитори, аналізуючи роботу бюро, відзначили ненормальну тривалість розслідувань: справи у Вищому антикорупційному суді (ВАКС) розглядаються роками, детективи НАБУ можуть розслідувати їх ледь не десятиліттями, але тривалість не конвертується в якість. Іншими словами, розслідування затягуються без користі – справа не стає більш доказовою від того, що її розслідують втричі довше норми. Це свідчить не про “складність”, а швидше про неефективність та слабку організацію роботи.

Кричущі приклади – справи проти ексміністра інфраструктури Володимира Омеляна: НАБУ гучно звинуватило його в злочинах, але обидві справи розвалилися в суді (Омеляна виправдано). Бюро навіть не вибачилося за багаторічне переслідування, що знищило ділову репутацію посадовця. Інший випадок – обвинувачення ексміністра агрополітики Миколи Сольського у привласненні землі: НAБУ не мало належних доказів, але гучно оголосило підозру, внаслідок чого міністр пішов у відставку, а перемовини з Польщею щодо розблокування експорту зірвалися. Згодом з’ясувалося, що документів про землю не існувало, і справа фактично безперспективна. Таким чином, повільні та необґрунтовані переслідування НАБУ спричиняють пряму шкоду державним інтересам – від втрати кваліфікованих кадрів до міжнародних скандалів.

Порівняння з іншими правоохоронними органами

Якщо припустити, що корупційні злочини “особливо складні”, варто глянути на результати інших органів досудового розслідування України. Державне бюро розслідувань (ДБР), Служба безпеки України (СБУ), Бюро економічної безпеки (БЕБ) та Національна поліція (НПУ) теж ведуть складні справи – від воєнних злочинів і держзради (СБУ) до економічних злочинів (БЕБ) та організованої злочинності, вбивств, тяжких злочинів (НПУ). Їхні статистичні показники значно вищі за показники НАБУ, що спростовує міф про “нормальність” низької результативності антикорупційного бюро.

Наведемо порівняльні дані (приблизні, на основі доступної офіційної статистики):

Примітка: Для НПУ та БЕБ конкретні цифри не наводимо через інший профіль їх діяльності. Однак варто зазначити, що Нацполіція розслідує сотні тисяч злочинів щорічно, маючи штат слідчих у десятки тисяч по країні – в середньому один слідчий поліції за рік розкриває й передає до суду кілька десятків справ (включно з дуже складними: вбивства, розбої, шахрайства, кіберзлочини тощо). Це на порядки вище за навантаження детектива НАБУ. БЕБ, хоча ще молодий орган (створений у 2021), також має показники розслідувань, співмірні зі слідчими інших органів, і розслідує складні фінансові махінації.

Як бачимо з таблиці, ДБР демонструє зовсім інший масштаб роботи: лише за 2023 рік слідчі ДБР направили до суду обвинувачення щодо 12,8 тисяч осіб – це у 50 разів більше, ніж показник НАБУ (≈250 осіб) за той самий період. Навіть якщо врахувати, що штат ДБР більший (до 1600 співробітників проти ~300 детективів НАБУ), продуктивність на одного слідчого у ДБР все одно в рази перевищує НАБУ (близько 8 обвинувачених на одного слідчого ДБР на рік проти 0,6 у НАБУ).

СБУ за півтора роки (2020 р.+ перша половина 2021) відкрило 983 провадження і оголосило підозри 1294 особам за корупційними злочинами – тобто ~860 підозрюваних на рік. Серед них 336 службових осіб отримали підозри, а 39 посадовців уже засуджено за цей період. Тобто СБУ за 1,5 року домоглася 39 реальних вироків корупціонерам, тоді як НАБУ з САП за 5+ років ліченими десятками вимірюють навіть кількість обвинувальних вироків (за весь час існування ВАКС кількість засуджених топ-чиновників ледве перевищує кілька десятків). Виходить, що СБУ та ДБР притягують до відповідальності значно більше корупціонерів (в абсолютних числах і відносно кількості слідчих), ніж спеціалізовані “незалежні” антикорупційні органи.

Такий дисбаланс підтверджує: ніякої “надзвичайної складності” у розслідуванні корупційних злочинів немає. Складні справи є і в інших відомствах – від воєнних і держзрад (де часто засекречені матеріали) до економічних злочинів організованих груп. Тим не менш, ці органи демонструють на порядки кращу віддачу. Тому низьку ефективність НАБУ/САП не можна пояснити об’єктивними причинами – швидше вона свідчить про системні проблеми та некомпетентність.

Витрати бюджету vs. результат: ціна не виправдана

Антикорупційна інфраструктура України (НАБУ, САП, ВАКС) обходиться платникам податків у значні суми, але віддача від цих інвестицій близька до нуля. За оцінками, сумарно на утримання НАБУ, САП та Антикорупційного суду з моменту створення (2015 р.) до кінця 2023 року витрачено приблизно 12–13 мільярдів гривень. Зокрема, бюджет самого НАБУ у 2023 році склав 1,262 млрд грн, САП – ~300–400 млн грн на рік, ВАКС – 200–300 млн грн щороку.

Попри зростаюче фінансування, кількість справ, що завершилися реальними вироками і поверненням коштів державі, залишається мізерною. За оцінкою медіа, витрати на антикорупційні органи і їхній ККД майже зрівнялися на нулі. Інакше кажучи, коефіцієнт корисної дії НАБУ/САП прямує до нуля – бюджети витрачаються, а корупція як процвітала, так і процвітає.

Для наочності можна порахувати вартість “одного корупціонера” для держави. Якщо у 2023 році НАБУ+САП сумарно отримали ~1,6 млрд грн і скерували до суду 250 обвинувачених, то на одного обвинуваченого припадає ~6,4 млн грн бюджетних коштів. Більш того, далеко не кожен обвинувачений буде засуджений – серед десятків обвинувальних актів реальні вироки отримують одиниці. Виходить, що на одного реально засудженого корупціонера витрачаються десятки мільйонів гривень. Це абсолютно невиправдано дорого для такої мізерної результативності.

Для порівняння, ДБР (бюджет ~3,8 млрд грн у 2024) направило 2023 року до суду 12,8 тис. осіб. Припустимо, більшість з них отримає вироки (ДБР розслідує в т.ч. очевидні злочини працівників правоохоронних органів, військових тощо, де високий відсоток доведення). Навіть без цього – витрата на одного обвинуваченого в ДБР становить близько 300 тис. грн, що у десятки разів менше, ніж у НАБУ. Нацполіція оперує бюджетом у кілька десятків млрд грн, але й число розкритих злочинів у них обчислюється сотнями тисяч, тому витрати на одного притягнутого злочинця на багато порядків нижчі. Таким чином, ефективність витрачання коштів у НАБУ/САП є надзвичайно низькою: жодних особливих результатів, співмірних з фінансуванням, не досягнуто.

Кейс Дмитра Сенниченка: двоетапне використання корупційної справи

Особливо показовою для аналізу ефективності НАБУ та САП є справа Дмитра Сенниченка — екс-голови Фонду державного майна України (2019-2021). Цей випадок демонструє парадокс антикорупційної системи: водночас з активним міжнародним позиціонуванням посадовця як "ікони доброчесності" відбувалося масштабне розкрадання державних активів.

Міжнародне позиціонування проти реальних дій

За підтримки міжнародних донорських організацій, зокрема USAID та Transparency International, Дмитро Сенниченко активно позиціонувався як новий тип українського чиновника — принципового, незалежного та невідступного у питаннях боротьби з корупцією. Його призначення на посаду голови ФДМУ у вересні 2019 року супроводжувалося очікуваннями про "перезавантаження" системи управління державним майном.

Міжнародні партнери та антикорупційні організації регулярно наводили Сенниченка як приклад успішного реформування. Його публічні відмови від хабарів ставали кейсами для навчальних програм та аналітичних матеріалів про ефективність нової антикорупційної архітектури України. 

Проте фактичні дані розслідування свідчать: саме у період найактивнішого міжнародного позиціонування як "бійця з корупцією" (2019-2021) Сенниченко організовував схеми розкрадання державного майна на суму понад 500 млн грн.

Ключове питання ефективності: якщо спеціалізовані антикорупційні органи не здатні виявити масштабну корупційну діяльність навіть у випадку, коли підозрюваний перебуває у центрі їхньої уваги та регулярно взаємодіє з ними, то про яку ефективність системи можна говорити? Це свідчить або про серйозні недоліки аналітичної роботи, або про вибіркове застосування контрольних механізмів.

Перший етап: формування антикорупційного іміджу (2019-2021)

Протягом керівництва Фондом державного майна Дмитро Сенниченко став центральною фігурою у трьох публічних операціях НАБУ щодо відмов від хабарів:

• Січень 2020 року: зафіксовано спробу передачі $5 млн за призначення директора Одеського припортового заводу. НАБУ затримало хабародавців під час передачі першого траншу.
• Липень 2020 року: задокументовано пропозицію $800 тис. за призначення двох осіб на державні посади та продовження вигідного контракту між приватною фірмою і держпідприємством.
• Грудень 2020 року: викрито спробу передачі $100 тис. хабара з обіцянкою щомісячних платежів по $200 тис. в обмін на призначення керівником "Миколаївобленерго".

НАБУ активно висвітлювало ці операції, позиціонуючи Сенниченка як зразок доброчесності серед високопосадовців. Кожна операція супроводжувалася офіційними звітами про успішну протидію корупції у сфері управління державним майном.

Паралельна корупційна діяльність: фактичні збитки

Водночас, за даними подальшого розслідування НАБУ та САП, у той самий період (2019-2021) під керівництвом Сенниченка функціонувала масштабна корупційна схема. Механізм полягав у:

• Призначенні лояльних осіб на керівні посади державних підприємств
• Укладанні невигідних для держави договорів з визначеними приватними компаніями
• Штучному усуненні конкурентних пропозицій на тендерах

Основні об'єкти схеми: Одеський припортовий завод (ОПЗ) та "Об'єднана гірничо-хімічна компанія" (ОГХК). Задокументовані збитки: понад 500 млн грн лише за офіційними даними слідства. Лише по ОПЗ за період травень 2020 - жовтень 2021 держава зазнала збитків близько 554 млн грн. Математичне співвідношення: Три операції НАБУ "врятували" від хабарів близько $6 млн (~180 млн грн за курсом того періоду), тоді як паралельно завдавалися збитки понад 500 млн грн. Коефіцієнт ефективності складає 180/500 = 0,36, тобто на кожну "збережену" гривню припадало 2,8 грн реальних втрат.

Другий етап: розслідування та його результати (2022-2024)

У березні 2023 року НАБУ та САП несподівано оголосили про викриття злочинної організації на чолі з іконою антикорупції — Дмитром Сенниченком. Справа стала одним з найбільш резонансних розслідувань антикорупційних органів.

Структура злочинної організації

За версією слідства, до організації входили:

• Дмитро Сенниченко (очільник)
• Андрій Гмирін (радник голови ФДМУ, організатор)
• Сергій Байрак (неформальний куратор державних активів)
• Керівники ОПЗ та ОГХК
• Власники приватних компаній-бенефіціарів

Фактичні результати розслідування

Станом на кінець 2024 року, після майже двох років активного розслідування:

• Дмитро Сенниченко: перебуває у міжнародному розшуку, заочно підозрюваний. Жодна справа щодо нього не передана до суду для розгляду по суті.
• Андрій Гмирін: статус у справі залишається невизначеним, обвинувального акта не оприлюднено.
• Керівники державних підприємств: частина фігурантів не має навіть статусу обвинувачених, обмежуючись статусом підозрюваних.
• Повернення коштів державі: відсутнє.
• Обвинувальні вироки по основній справі: відсутні.

Угода з Сергієм Байраком

Найбільш контроверсійним аспектом справи стала процесуальна угода з Сергієм Байраком. 18 листопада 2024 року між прокурором САП та Байраком було укладено угоду про визнання винуватості. Початковий статус: підозрюваний як співорганізатор злочинної групи, особа, яка познайомила інших учасників схеми.

Умови угоди:

• Позбавлення волі на 5 років з іспитовим строком 1 рік (без реального ув'язнення)
• Штраф 8 500 грн
• Компенсація 100 000 грн на користь держави

Процесуальні особливості: найтяжчу статтю обвинувачення (участь у злочинній організації, ч.2 ст.255 ККУ) було закрито. Розгляд обмежився статтею про зловживання службовим становищем.

Подальший статус: Байрак перетворився з підозрюваного на ключового свідка обвинувачення проти інших учасників схеми.

Витрати на справу Сенниченка: математика провалу

Справа Сенниченка, як одна з найрезонансніших у портфелі НАБУ та САП, поглинула значні бюджетні ресурси протягом п'яти років активної роботи (2019-2024). Прямі витрати на людські ресурси:

• Детективи НАБУ: 12-15 співробітників × 5 років × 1,2 млн грн/рік = 72-90 млн грн
• Прокурори САП: 6-8 співробітників × 5 років × 900 тис. грн/рік = 27-36 млн грн
• Аналітики та експерти: 3-4 особи × 5 років × 800 тис. грн/рік = 12-16 млн грн

Процесуальні та організаційні витрати:

• Проведення слідчих дій, експертиз: 8-12 млн грн
• Судові засідання у ВАКС: 5-8 млн грн
• Міжнародне співробітництво та розшук: 3-5 млн грн

Загальні витрати на справу: 127-167 млн грн

Співставлення витрат і результатів

Досягнуті результати станом на кінець 2024 року:

• Обвинувальні вироки: 1 (угода з Байраком)
• Реальне тюремне ув'язнення: 0 років
• Сумарні штрафи та компенсації: 108 500 грн
• Повернуті державі кошти: 100 000 грн
• Основні фігуранти справи: у розшуку або без вироків

Вартість одного засудженого у справі Сенниченка: 150 млн грн / 1 особа = 150 млн грн на одного засудженого.

Для порівняння, середня вартість одного обвинуваченого у справах НАБУ становить 6,4 млн грн (з розрахунку 1,6 млрд грн бюджету на 250 обвинувачених у 2023 році). Справа Сенниченка перевищує цей показник у 23 рази.

Коефіцієнт повернення інвестицій: 100 000 грн (компенсація) / 150 000 000 грн (витрати) = 0,0007 або 0,07%.

Порівняння з ефективністю інших органів

Якщо екстраполювати витрати на справу Сенниченка на інші правоохоронні органи: 

• Державне бюро розслідувань: за бюджет 3,8 млрд грн у 2024 році направило до суду 12,8 тисяч осіб. Вартість одного обвинуваченого: 3 800 000 000 / 12 800 = 297 тис. грн. Це у 505 разів менше, ніж вартість засудженого у справі Сенниченка.
• Національна поліція: розслідує сотні тисяч злочинів щорічно при бюджеті у десятки мільярдів. Середня вартість одного розслідуваного злочину становить кілька десятків тисяч гривень – на три порядки менше показника справи Сенниченка.

Альтернативне використання коштів

Суму, витрачену на справу Сенниченка (150 млн грн), можна було б використати для:

• Створення 30 повністю укомплектованих слідчих груп районних прокуратур на рік
• Фінансування роботи 150 слідчих поліції протягом року
• Придбання сучасного обладнання для всіх обласних управлінь СБУ
• Підвищення зарплат 1000 слідчих на 12 500 грн щомісячно протягом року

Математичне обґрунтування неефективності: навіть якби справа Сенниченка завершилася повним засудженням усіх фігурантів і поверненням всіх 500 млн грн збитків, співвідношення витрат до результатів (150 млн витрат на повернення 500 млн) склало б лише 30% ефективності. Фактично досягнутий результат дає ефективність 0,07% – це математично доводить, що подібні справи є не просто неефективними, а руйнівними для державного бюджету.

Порівняння з середніми показниками НАБУ

За загальною статистикою, один детектив НАБУ за рік доводить до суду 0,3 справи. Справа Сенниченка, залучаючи 10+ детективів протягом 5+ років, мала б теоретично дати 15+ обвинувальних актів.

Фактично отримано: 1 угода з другорядним фігурантом.

Відхилення від планового результату: -94%

Системні висновки

Справа Сенниченка ілюструє ключові проблеми функціонування НАБУ та САП:

• Підміна сутності процедурою: створення медійного образу боротьби з корупцією замість реального припинення корупційних схем.
• Неспроможність завершення розслідувань: роки роботи без досягнення кінцевого результату у вигляді обвинувальних вироків.
• Сумнівні процесуальні рішення: перетворення організаторів злочинів на свідків через угоди, що не відповідають масштабу завданої шкоди.
• Диспропорція витрат і результатів: величезні бюджетні витрати при мінімальних практичних досягненнях.

Цей кейс демонструє, що навіть за власними низькими стандартами ефективності НАБУ та САП показники роботи по справі Сенниченка є критично неприйнятними. Органи, створені для боротьби з високопосадовою корупцією, фактично створили умови для її тривалого існування під прикриттям антикорупційного піару.

Висновок: НАБУ і САП – корисні чи шкідливі?

Сухий залишок: за раціональними математичними показниками діяльність НАБУ та САП виглядає неефективною та навіть шкідливою для держави. Вони показують вкрай низьку кількість розкритих справ на одного співробітника, мізерну частку справ, що доводяться до вироків, майже не чіпають справжніх високопосадових злочинців (лише 0,16 чиновника на детектива в рік!), і витрачають величезні кошти платників податків при практично нульовому виході. Роки безрезультатних розслідувань та гучні провали підривають довіру суспільства. Недаремно понад 83% українців вважають боротьбу з корупцією провальною, бо «злодії не сидять в тюрмі».

Наведені цифри розвінчують міф про те, що “так і має бути” чи що головне — це абстрактна незалежність. Насправді незалежність без результату не має сенсу. Ба більше – коли “незалежні” органи стають інструментом зовнішнього контролю або внутрішніх політичних ігор, їхня діяльність може шкодити країні (втрата кадрів, гальмування реформ, скандали) більше, ніж відсутність таких органів. Польща, наприклад, ліквідувала свій аналог НАБУ (ЦБА) на 20-му році існування через хронічну бездіяльність. В Україні ж, після 9 років розчарувань, вже назріли подібні висновки.

Замість післямови: якщо хтось продовжує твердити, що всі ці показники – «окей, норма, так і має бути, молодці, головне що незалежні», то можна впевнено сказати у відповідь, що така людина не має жодного уявлення про реальну роботу органів досудового розслідування (таких як НАБУ) і прокуратури (включно із САП). Цифри не брешуть: ефективність антикорупційних органів України наразі провальна. І поки вони не продемонструють кардинально кращих результатів, існують всі підстави вважати НАБУ та САП практично марними або навіть шкідливими для держави – адже вони споживають величезні ресурси, не виправдовуючи покладених на них надій.

Автор цього матеріалу діє в межах конституційного права на свободу слова та вираження поглядів (ст. 34 Конституції України). Усі наведені дані та розрахунки базуються на офіційних джерелах інформації, доступних на момент написання.

Цей аналіз не є юридичним висновком, експертизою чи офіційним аудитом. Автор не несе відповідальності за можливі неточності в публічних даних, використаних як джерела. Читачі мають право на власну інтерпретацію наведених фактів.

Якщо представники згаданих установ вважають деяку інформацію неточною, автор готовий до конструктивного діалогу та опублікування спростувань за умови надання документальних доказів.

Матеріал публікується з метою сприяння прозорості державного управління та громадського контролю за ефективністю використання бюджетних коштів.